Програма гармонізації корпоративного права ЄС

Свобода заснування на території ЄС, гарантована установчими актами ЄС компаніям, може бути реалізована в повному обсязі лише за відсутності значних розбіжностей у законодавствах держав-членів ЄС. Правові розбіжності в регулюванні являють собою непереборну перешкоду, насамперед, для компаній щодо відкриття вторинних установ за межами країни реєстрації. По-друге, стає неможливим надати достатні гарантії захисту інтересів акціонерів і третіх осіб, які є імперативною умовою Римського договору, а також ускладнюється процес керування групами компаній. Зміна місцезнаходження компанії у випадку, коли вона є транскордонною, не є цікавою для підприємців при існуючому правовому забезпеченні, що негативно впливає на формування єдиного ринку ЄС. У зв'язку з цим, у перші роки діяльності Співтовариств інститути ЄС розпочали здійснення програми по ліквідації правових перешкод для свободи здійснення підприємницької діяльності у відповідності зі статтею 44 (колишньою ст. 54) Римського договору, «координуючи в тій ступені, що необхідна, і забезпечуючи еквівалентність гарантій, необхідних від компаній країн-членів, маючи на увазі забезпечення інтересів їх учасників і третіх осіб». Функції по реалізації поставлених завдань були покладені на Раду ЄС і Європейську Комісію, які розробили та прийняли цілу низку директив, що регулюють діяльність компаній.

Директиви є актами прямої дії, адресованими державам-членам. Однак вони обов'язкові тільки стосовно поставлених у них цілей, і при цьому країни-члени мають свободу вибору методів (способів) їх досягнення. Отже, по-справжньому єдиного регулювання на національному рівні за допомогою гармонізації не передбачається.

За період з 1976 року по 1984 рік було видано 6 важливих директив, які слугували основою для створення права компаній ЄС, що забезпечує захист прав учасників і третіх осіб. Перша Директива Ради ЄС була прийнята ще в 1968 році і стосувалася створення, ліквідації компаній, що є об'єднаннями капіталів, і визнання їх недійсними. Через вісім років була прийнята Друга Директива, предметом гармонізації якої були лише акціонерні товариства. Зокрема, у ній розкриваються такі питання, як створення АТ, підтримання і зміна розміру статутного капіталу. Далі були врегульовані процедури злиття і поділу акціонерних товариств усередині однієї країни-члена ЄС (Третя і Шоста Директиви). Четверта, Сьома та Восьма Директиви гармонізували вимоги щодо фінансової звітності компаній, що підлягає обов'язковій аудиторській перевірці.

Однак гармонізація національних законодавств була досягнута лише в тих сферах, де розбіжності в законодавствах країн-членів були найменшими, і була можливість усунути розбіжності за допомогою міждержавних угод. Програма по зближенню законодавств зайшла в глухий кут після винесення Європейською Комісією пропозиції проекту П'ятої Директиви, що стосується структури організації акціонерних товариств, а також участі працівників в управлінні компанією, і Дев'ятої Директиви про відносини усередині груп компаній і про відповідальність материнської компанії за боргами дочірньої компанії, що перебуває на території іншої держави-члена ЄС. У дійсності, ідея Європейської Комісії в цих директивах виражалася вже не просто в гармонізації режиму захисту прав акціонерів і третіх осіб, а в «нав'язуванні» системи організації компанії і здійснення управління[22].

Прийняття Третьої Директиви про злиття компаній на національному рівні, стало основою для розробки проекту Десятої директиви про транскордонні злиття. Однак через те, що в проект було включено спірне положення про дотримання умов представництва і участі осіб, зайнятих по найму, ця директива дотепер не прийнята.

У той же час в 1989 році було прийнято дві директиви – Одинадцята Директива про гармонізацію вимог з обов'язкового опублікування інформації відносно філій певних типів компаній і Дванадцята Директива, що є переважно рамковим документом, чим істотно відрізняється від раніше прийнятих і стосується створення компаній з обмеженою відповідальністю з одним учасником.

Щодо проекту Тринадцятої Директиви про поглинання і інші основні угоди по придбанню акціонерного капіталу компанії - робота над даним проектом велася протягом 10 років. В 2004 році в рамках ЄС закінчилася робота з узгодження проекту директиви, що регулює публічні поглинання компаній (спочатку – Тринадцята директива). Директива 2004/25/ЄС регулює пропозиції про покупку шляхом придбання акцій публічних компаній держав-членів ЄС, акції яких (всі або частково) допущені до обігу на регульованому ринку в одній або декількох країнах ЄС.

Проект Чотирнадцятої директиви вводить принцип, відповідно до якого держави-члени повинні прийняти всі необхідні міри, щоб компанії могли вільно переносити своє місцезнаходження на території ЄС, не втрачаючи при цьому своїй первісній правосуб'єктності й тим самим не створюючи нову юридичну особу[23].

Що стосується питання регулювання злиття і поглинання компаній, то тут варто визначити успіх законодавців ЄС. На цей час даному питанню більш детально присвячені Третя, Шоста директиви, Директива про пропозицію про покупку 2004/25/ЄС, проект Десятої та Чотирнадцятої директив. Також варто взяти до уваги про право конкуренції, яке супроводжує будь-яку значну концентрацією капіталу «масштабів ЄС», у тому числі за допомогою злиття і поглинань і тут головним інструментом є Регламент про злиття компаній № 139/2004.

Із прийняттям Статуту Європейської компанії 8 жовтня 2001 року державам-членам вдалося погодити свої позиції з багатьох ключових питань, що перешкоджали подальшому розвитку корпоративного права ЄС.

У цілому, за період роботи інститутів ЄС по гармонізації корпоративного законодавства вдалося перебороти розбіжності по багатьох важливих питаннях. Однак в основному вони стосувалися надання аналогічних або рівних гарантій в сфері захисту прав учасників (засновників) компанії і третіх осіб, що було недостатньо для досягнення основної мети – ефективності і конкурентоспроможності компаній на всій території Європейського Союзу.

Слід зазначити, що далеко не всіма фахівцями в області права ЄС шлях гармонізації визнається зручним і перспективним для створення єдиної системи регулювання діяльності компаній[24]. Так, зближення законодавчої бази не звільняє компанії, що діють відповідно до норм різних правових систем держав-членів ЄС, від необхідності вибирати певну організаційну форму, що існує винятково в рамках національного права.