Культура України першої половини XIX ст.

Економічний розвиток, підвищення рівня грамотності й за­гальної культури викликали до життя помітне національно-духовне піднесення. Окремий соціальний статус отримала інтелігенція України, розширились джерела її формування, зро­став інтелектуальний рівень. Згідно з положенням 1785 р., інтелігенція звільнялась від тілесних покарань, в третьому по­колінні могла одержати дворянський титул. Розвиток освіти в Україні першої половини XIX ст. характе­ризувався відкриттям чотирьох типів навчальних закладів: па­рафіяльних шкіл, повіто­вих училищ, гімназій та університетів. Парафіяльні школи бу­ли початковими, навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали чита­ти, писати, елементарних арифметичних дій, релігії. У повітових училищах на­вчалися вихідці з замож­них прошарків населення. Для дворянства були гім­назії (з 1828 р. навчання в них тривало 7 років). Крім державних у се­лах, особливо на Чернігів­щині й Полтавщині, про­довжували діяти приходські школи, що утримувалися коштом батьків. Тут навчалися переважно українською мо­вою; дяки вчили дітей писемності, читанню, рахуванню. Існували також приватні пансіонати, що працювали за про­грамою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснова­них у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), Києві (1838 р.). Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Кременецький на Волині (1819 р.) і Ніжинський, заснований 1820 р. коштом братів Безбородьків і перетворений 1832 р. на гімназію вищих наук. Розвивалась вища наука. У 1805 р. зусиллями місцевого дво­рянства на чолі з В. Каразіним було засновано університет у Хар­кові,де працювали визначні вчені; славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. У 1834 було відкрито університет Святого князя Володими­ра у Києві, першим ректором якого буввидатний вченими-енцик­лопедист М.Максимович. Йому належало понад 100 праць із різних наукових проблем. Максимович виступав проти нор­мандської теорії походження Русі, він же став першим дослідни­ком Коліївщини — повстання на Правобережжі 1768 Р- В універ­ситеті працював відомий економіст, історик І. Вернадський (батько першого президента АН України В. Вернадського). Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М, Ко­стомаров, М. Маркевич, Д. Бантиш-Каменський. Започаткував­ши українську школу істориків, вони науково обґрунтували істо­ричну самобутність українського народу та ідею автономного ко­зацького самоуправління. До середини XIX ст. більшість літераторів сприймали історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну екзотику. Перелом у цьому відно­шенні мав місце з початком роботи у 1842 р. «Комісії по розбору давніх фактів» і виходом у1856-1857рр. «Записок о Южной Руси» П. Куліша. В Росії та на Заході увага до України на початку XIX ст. ви­никла на базі романтизації «козацького народу». У 1817 р. Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия», в 1827-1833 рр. вийшли два рома­ни І. Голоти. Залишилась в архіві історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая кар­тина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии». У 1814 р. вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважало екзотико-захопленне милування Україною. Д. Байрон, В. Гюго і О. Пушкін опублікували поеми про І. Мазепу.

На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження україн­ської мови, мовознавчі посібники, першим із яких стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийш­ла в Санкт-Петербурзі 1818 р. Пізніше спробу довести само­бутність мови зробили І. Войцехович, І. Срезневський, а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», Куди увійшли О. Маркевич, О. Лазаревський, М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених все ж переважала думка про неприйнятність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність термінологічної лексики. М. Костомаров, наприклад, заявляв: «Наша Малорусская лите-ратура єсть исключительно мужицкая», тому начебто українською мовою неможливі переклади ні В. Шекспіра, ні Д. Байрона.