Термінів та понять 1 страница

А

Абсолютизм (лат. - необмежений) – форма державного правління, за якої верховна влада повністю належить монархові.

Авантюрний (від франц. - пригода) або Пригодницький сюжет – сюжет, наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Для нього властиві динамізм, нанизування великої кількості цікавих епізодів, у яких героєві загрожує небезпека. Для А.с. характерні мотиви викрадення, переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

Автентичність (від грец. – достовірно) – оригінальність, справжність, точність тексту.

Автобіографізм - ознака художнього твору, текст якого наповнений фактами з власного життя письменника.

Автограф (від грец. – сам пишу) – власноручний рукописний текст твору.

Авторське мовлення – у епічному літературному творі мовлення автора чи персоніфікованого оповідача, тобто весь текст твору, окрім мовлення персонажів. А.м. доповнює й поглиблює саморозкриття персонажів, яке досягається через їх пряму мову. Здебільшого подається від третьої особи. У драматичних творах зводиться до ремарок. Своєрідною формою А.м. у ліро-епосі є ліричні відступи.

Агіографічна (від грец. – святий, благочестивий і – пишу) або житійналітература – жанр християнської історико-біографічної літератури, у якій описувалося життя святих і аскетів-подвижників. Повчальна література, мета якої полягала у створенні позитивного ідеалу християнина. Ієрархічна типологія А.л. визначається типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники. Відповідно розрізняються види житій – мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, стовпницькі тощо. На Русі А.л. почала розповсюджуватися з прийняттям християнства і стала найбільш продуктивною і масовою з-поміж інших видів літератури.

Акт (лат. – приводжу в рух), або Дія – закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави акти розмежовуються антрактами.

Актуальність (від лат. – справжній, сучасний) твору – важливість, злободенність твору у певний момент життя суспільства, здатність твору своїм змістом і формою викликати жвавий інтерес у читачів.

Алегорія (грец. - інакомовлення) – художній засіб, який належить до групи метафоричних тропів; вислів з переносним значенням, у якому абстрактне поняття чи судження передається через конкретний художній образ. Найсуттєвіша ознака байки, притчі, літературної казки тощо.

Алітерація (від лат. – уподібнення звуків) – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків у певному уривку тексту (поетичного чи прозового) для підсилення звукової чи інтонаційної виразності мови.

Альманах (від араб. – час, міра, календар) – як правило, неперіодичний збірник календарно-довідкового характеру, що містить відомості про історичні події, літературні новини, наукові відкриття або літературні твори, об’єднані за певною ознакою (тематично, жанрово, територіально тощо).

Альбомна лірика – жанр інтимної поезії ХІХ ст., призначений для приватних альбомів. А.л. відзначалася камерністю звучання, дрібнотем”ям, невисоким мистецьким рівнем.

Алюзія (від лат. – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, який має цей натяк витлумачити.

Аматорство – заняття якоюсь справою не професійно, а з любові до неї.

Амбівалентність (від лат. – обидва і сила, міць) – двоїстість, суперечливість емоційного переживання, яке виражається у тому, що один і той же предмет, подія викликає у людини одночасно два протилежних почуття – симпатію й антипатію, утвердження і заперечення тощо.

Амебейна (від грец. - взаємний) композицій – своєрідний композиційний паралелізм: двочленна будова вірша, розповсюджена в народних піснях. Складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів.

Ампліфікація (від лат. – збільшення, прикрашування, розширення) – ораторський і стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні однакових тропів (епітетів, метафор), однотипних виразів чи синтаксичних структур. Застосовується для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Амфібрахій (грец. – короткий з обох боків) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова віршова стопа з середнім наголошеним складом.

Аналіз літературного твору (від грец. – розкладання, розчленування) – логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, які розглядаються як кожний окремо, так і у взаємозв’язках, з метою характеристики своєрідності цього твору, осягнення його художньо-естетичної вартості.

Аналогія (від грец. - відповідність)– подібність, відповідність у чомусь між поняттями, явищами і предметами, які загалом є різними. У літературному творі – засіб, який нагадує розгорнуте порівняння, коли характеристику одних явищ заміняють описом інших, подібних і зрозумілих читачам.

Анапест (з грец. – відбитий назад, обернений) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з кінцевим наголошеним складом.

Анафора (грец. - піднесення) – єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Анахронізм (від грец. – вгору, супроти; час) – неусвідомлені або зумисні неточності (побутові, культурно-історичні, часові тощо) у зображенні минулого у художньому творі; привнесення в нього ознак більш пізнього часу; помилка щодо хронології зображуваних подій.

Анекдот (грец. - неопублікований) – коротка усна жартівлива оповідка про якийсь життєвий випадок чи ситуацію з дотепним закінченням.

Антагонізм (грец. – опір, боротьба)– непримиренна суперечність між протилежними або ворожими силами чи сторонами, що протистоять одна одній.

Антагоніст – персонаж літературного твору, який виступає непримиренним противником стосовно інших.

Антигерой – тип літературного образу-персонажа, який позбавлений справжніх героїчних рис, але часто є центральним у творі.

Антиподи – герої протилежних поглядів або характерів у драматичному чи епічному творі.

.

Антитеза (від грец. - протиставлення) – стилістична фігура контрасту; зіставлення контрастних або протилежних образів. Ширше – будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи якихось інших елементів у художньому творі.

Античний (з лат. - стародавній) – 1) той, що належить до давньогрецького або давньоримського суспільного ладу, культури, мистецтва; 2) класично правильний.

Античність (лат. – давнина, старовина) – 1) давньогрецький, давньоримський світ, його культура, історія; 2) сукупність історичних і культурних надбань стародавніх греків і римлян, яка стала фундаментом європейської культури.

Антологія (грец. – збирання квітів, квітник) – збірник літературних творів різних авторів переважно одного жанру чи літературного періоду.

Апокрифічна (від грец. – прихований, таємний) література, апокрифи – перекладні оповідання легендарного характеру про осіб і події Біблійної історії, які не визнавалися церквою, пізніше заборонені і переслідувані нею. Мали значні ідеологічні розходження з Біблією, але у жанровому відношенні і за назвами близькі до книг Святого Письма. Первісною основою А. були легенди іудеїв, що не увійшли до біблійного канону. А.л. відображала боротьбу різних релігійних течій у християнстві. На Русі з’явилися у ХІ ст. Тематично поділяються на старозавітні (Мале Буття, або Книга Ювілеїв; Псалми Соломона; Пророцтва, або Одкровення Еноха, Іллі, Ісаії, Єремії тощо), новозавітні (Євангелія Никодима, Якова; Переписка Ісуса Христа з Авгарем; Подорож Апостолів і Євангелістів; Плач Богородиці; Діяння Апостольські тощо) та есхатологічні (“Ходіння Богородиці по муках”). Хоча А. часто називаються “пророцтвами”, “євангеліями”, “одкровеннями”, вони за своєю поетикою досить відмінні від Біблійних книг і ближчі до легендарних переказів. І.Франко зібрав “Апокрифи і легенди з українських рукописів” у 5-ти томах.

Апострофа (від грец. - звертання) – стилістична фігура, що полягає у безпосередньому звертанні автора до персонажів художнього твору, як присутніх, так і відсутніх, до зображуваних речей, як живих, так і неживих.

Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.

Аполог (від грец. букв. – оповідання, казка про тварин, байка) – різновид морально-дидактичної поезії; невелика алегорична оповідь морально-повчального змісту з одверто висловленою мораллю. Персонажами А. виступають предмети, рослини, тварини, люди.

Архаїзми (від грец. - стародавній) – слова чи мовні звороти, що на певному етапі розвитку мови є застарілими або зовсім вийшли із загального вжитку. У творах на історичну тему А. використовуються для відтворення духу епохи (давні назви одягу, зброї, їжі, звичаїв, посад тощо). У певному контексті А. надають мові твору урочистого звучання.

Архітектоніка (від грец. - будівництво) – структура, будова художнього твору, його композиція; гармонійне поєднання частин у єдине ціле.

Асонанс (з лат. - відгукуюсь) – повторення однорідних голосних звуків у поетичній мові з метою музичного увиразнення образу.

Астрофічний вірш (грец. - безстрофовий) – вірш, у якому відсутнє симетричне членування на строфи.

Атрибуція (лат. - приписування) – визначення достовірності, автентичності художнього твору; встановлення авторства літературного твору (якщо він анонімний або підписаний псевдонімом), часу й місця його створення.

Афоризм (грец – відокремлюю, визначаю) – короткий влучний вислів, у якому думка висловлена стисло і ємко; крилатий вислів.

Б

Байка –ліро-епічний жанр; короткий, переважно віршований, алегоричний твір повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Складається з оповідної частини та моральної сентенції (висновку-повчання, моралі).

Байка-казка – байка, яка має ознаки віршованого оповідання або казки: розгорнутий сюжет, деталізація обставин, відступи, авторські характеристики персонажів, зачини тощо.

Байка-приказка – невелика за розміром байка, написана на тему приказки чи анекдота. Не має розгорнутого сюжету, мова лаконічна. Дидактизм мало виразний.

Байронізм – ідейно-естетична концепція, яка постала у європейському романтизмі ХІХ ст. і веде свій початок від англійського поета Дж. Г.Н. Байрона (1788-1824). Основні риси Б. – тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, заперечення недосконалої дійсності, індивідуалізм. Позначився на творчості Є.Гребінки, М.Петренка, Л.Боровиковського, П.Куліша.

„Байронічний епос” – вільні, не скуті класицистичними нормами романтичні поеми. Серед особливостей: фрагментарний сюжет, значна кількість ліричних та філософсько-медитативних відступів, апострофування, змішування серйозних і гумористичних елементів, іронічне вираження серйозних думок.

Балада (франц. - танцювати)- жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Гострота, напруженість, а часом – і трагічність сюжету сполучається в Б. з виразним ліричним забарвленням. Змальовуються незвичайні герої, характери яких розкриваються в напружених монологах і діалогах. Жанр властивий романтичній поезії.

Бароко (італ. – вигадливий, химерний) – один із панівних стилів у європейській культурі, що розвився нерівномірно: із середини ХVІ ст. у Німеччині, Іспанії, Італії до середини ХVІІІ ст. у слов’янських країнах, зокрема в Україні. Для Б. властиві підкреслена змістова та формальна антитетичність, урочистість, пишність, динамічність. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму.

Белетристика (франц. – красне письменство) – у широкому розумінні – вся художня література, у вужчому – твори художньої прози, призначені для масового читача. Їм властиві гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії.

„Библиотека для чтения” – щомісячний літературний, громадсько-політичний журнал. Виходив у Петербурзі протягом 1834-1865 рр. Редакторами були О.Сенковський, М.Греч, О.Дружинін та ін. У різні роки в ньому друкувалася белетристика О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Даля, М.Полєвого, Л.Толстого та ін. Опубліковано чимало матеріалів, що стосувалися української літератури та культури.

Бурлеск (від італ. - жарт) – різновид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою: зниження високого і піднесення низького.

В

Взаємодія літератур - зв’язки між окремими національними літературами, що розвиваються самостійно. Ступінь міцності цих зв’язків і їх широта можуть бути різними; це зумовлюється взаємодією культур загалом, яка формується на історичному ґрунті, а також на основі загальнонаціональних запитів.

Вертеп (ст.-сл. – печера, у якій народився Ісус Христос), вертепна драма – популярний в Україні пересувний ляльковий театр, який виник у ХVІІ ст. Дія вертепної драми відбувалася у двоповерховій “скриньці”, відкритій з одного боку для глядачів. На верхньому ярусі розігрувалися сюжети релігійного характеру, пов’язані із різдвяною євангельською легендою, на нижньому – побутові інтермедії, героями яких були Дід і Баба, Циган, Жид, Москаль, Лях, Запорожець тощо.

Вимисел художній – народжена творчою уявою письменника і художньо передана дійсність. Митець не копією факти життя, а узагальнює, типізує явища дійсності, на їх основі створює нові художні факти, за допомогою яких розкриває закономірності життя. Особливо великого значення В.х. набуває у історичних, пригодницьких та фантастичних творах.

Вольний вірш, вольний ямб, байковий вірш – вид силабо-тонічного вірша, в якому число стоп у віршованих рядках різне, нема поділу на строфи, хоча й збережена традиційна рима. З’явився у байках, тому спершу його називали байковим віршем. Оскільки байки зазвичай писалися ямбом, цей вірш ще називали вольним ямбом. Згодом перейшов у віршовані драматичні твори.

Вільний переклад – переклад із свідомими значними відступами від оригіналу, неточний переклад.

Вірш-послання – віршовий твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Вічні образи – літературні персонажі, які отримали численні втілення у словесності різних країн і епох та стали своєрідними „знаками” культури: Прометей, Дон Жуан, Гамлет, Фауст тощо. Традиційно до них відносять міфологічних та легендарних персонажів, історичних осіб, а також біблійних персонажів.

Водевіль (франц.)– легка комедійна, переважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, з динамічними діалогами, піснями, танцями. Як театральний жанр, стверджувався у Франції у роки буржуазної революції. Для В. характерна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, виразність мовних характеристик персонажів, гострота реплік.

Г

Гекзаметр (грец. - шестимірник) – віршовий розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші чотири стопи можуть бути замінені спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра - хореями), остання стопа майже завжди двоскладова – хорей. Всередині рядка – цезура, що ділить рядок на два піврядки.

Геонім (з грец. – земля, ім’я) – прибране ім’я (псевдонім), що вказує на місцевість чи країну, з якої походить письменник (Юрій Дрогобич, Грицько Основ’яненко, Леся Українка).

Гіпербола (грец. - перебільшення)в літературі – художній засіб: перебільшення певної ознаки чи якості з метою підсилення художнього враження, виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

Градація (від лат. – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, суть якої полягає у нанизуванні виразів із все зростаючим чи спадним значенням або у наявності поступового переходу від одного до другого, від нижчого до вищого чи навпаки.

Графоманія – хвороблива пристрасть до написання художнього твору, яка не підкріплюється природним талантом.

Громадянська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких превалюють соціальні та національні мотиви.

Громадянська течія романтизму – тематично-стильова течія українського романтизму 30-40-х років ХІХ ст., у творах представників якої оспівування героїчної боротьби народу проти чужоземних поневолювачів проектується на феодальну дійсність і набуває актуального звучання.

Гротеск (від франц. – смішний, незвичний) у літературі – засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація явищ реального світу з метою гострішого виявлення їхньої суті. Характерними рисами є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного – з трагічним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. У літературі гротеск як художній засіб застосовують переважно в царині сатири.

Групування персонажів – поділ персонажів на групи за соціальними, родинними, психологічними, морально-етичними та іншими ознаками. Важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в реальності суперечності між людьми, а відтак – і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів, які перебувають у зв’язках і зіткненнях між собою. У творах із багатьма персонажами є один або кілька головних, другорядні, епізодичні. Автор відповідним чином їх описує, розміщує й групує, визначаючи кожному роль у розвитку сюжету твору.

Гуманізм (з лат. – людський, людяний) – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини, у її здатності до вдосконалення, у її праві на свободу, захист людської гідності, щастя.

Гуманізм в літературі – відображення у літературних творах загальнолюдських прогресивних ідей, суть яких полягає у визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, в утвердженні блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.

Гумор (англ. – настрій, вдача) – різновид комічного; бачення і відображення смішного в житті у доброзичливому, жартівливому тоні.

Д

Дактиль (з грец. – палець, міра довжини) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Демонізм(від демон – божество, дух) – форма давніх вірувань, що грунтувалася на вірі в існування надприродних істот – демонів.

Демонологія – у ряді релігій - віровчення про злих духів (демонів), що виникло на основі первісної віри у духів.

Денаціоналізація (франц.) – 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв”язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті примусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.

Децима (лат. - десята) – строфа з десяти віршів.

Деталізація художня – бажання автора досягти вичерпної повноти зображення; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.

Деталь художня (від франц. - подробиця) –характерний штрих, риса чи подробиця, яка, не набуваючи самостійного значення, служить глибшому й яскравішому змалюванню картини чи образу, підкресленню важливого й створенню ілюзії неповторного.

Детективний (від англ. – сищик, з лат. - викриття) сюжет – різновид пригодницького сюжету, що розвивається надзвичайно динамічно, події розгортаються швидко, з великим напруженням. У детективному сюжеті розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином.

Дидактизм – повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.

Дискурс (лат. - міркування) – сукупність висловлювань стосовно певної проблематики, що розглядаються у зв’язку з цією проблематикою, а також у зв’язках між собою.

Діалог (грец. – розмова, бесіда) – 1) один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб; 2) літературно-драматичний твір у формі розмови.

Документальність – ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні фактів, документів, цитуванні свідчень і джерел.

Драма (з грец. - дія)– вид художнього твору в діалогічній формі, який призначено для показу на сцені і якому притаманні серйозність конфлікту й глибокі переживання героїв, але розв”язка не має трагічного характеру.

Драма ідей – літературний драматичний твір, у якому суспільно-історичні події чи життєві ситуації трактуються відповідно до власних ідеологічних (морально-етичних) переконань автора.

Драматизм – велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичайно складне становище.

Драматична поема – літературний твір, у якому поєднуються драматичне, епічне і ліричне розкриття теми, виклад матеріалу відзначається стислістю й лаконізмом, відсутній широкий фон подій і зовнішня інтрига, а вся увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту між основними противниками. Така будова Д.п. зумовлює емоційну напруженість і гостроту вираження художньої думки. Структура Д.п. порівняно з драмою більш вільна; ліро-епічний елемент у ній переважає над драматичним, що ускладнює її сценічне втілення.

Драматичний діалог – основна форма драми; обмін репліками між дійовими особами. Головний критерій Д.д. – комунікативність та зворотність спілкування.

Думка – невеликий ліричний вірш переважно елегійно-медитативного змісту у творчості українських та польських романтиків першої половини ХІХ ст. Виникла на основі народної пісні, сприйнявши такі її риси: узагальненість характеру, драматизований виклад змісту, іноді – поєднання ліричного зображення з епічним.

Е

Езопівська мова (від імені д.-грец. байкаря Езопа) – спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній зміст.

Екзотика (від грец. – чужий, іноземний) – 1) предмети, явища, риси, властиві віддаленим країнам і які є для людей іншої місцевості дивними, незвичними; 2) щось незвичайне, дивне.

Еклектика (грец. – той, що вибирає) – поєднання у літературному творі різнорідних, органічно несумісних стильових елементів.

Екскурс (лат. – відхилення, відступ) – у літературному творі – відхилення від основної сюжетної лінії задля з’ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій.

Експресія (з лат. – чітко вимовляю) – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.

Елегійний – властивий елегії, сумний, мрійливий.

Елегійний дистих – поширена в античній поезії строфа: двовірш, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр.

Елегія (грец. – журлива пісня) – жанр медитативної лірики, вірш, у якому виражені настрої суму, журби, меланхолії.

Емпіризм (грец. - досвід) – філософський напрям, представники якого, на противагу раціоналізмові, вважають чуттєвий досвід єдиним джерелом знань і критерієм пізнання, применшуючи значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень.

Енциклопедія (від грец. – коло знань) – наукове або науково-популярне довідкове видання, що містить найістотнішу інформацію з усіх або окремих галузей знань і практичної діяльності.

Епігонство (від грец. – народжений пізніше) – нетворче, механічне відтворення художніх прийомів і засобів попередників, використання їх стилістичних зворотів як „готових” художніх засобів; несамостійність художнього мислення.

Епіграф (від грец. - напис) – цитата, вислів, прислів’я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Епіграф пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом даного твору і твору, цитованого в епіграфі, виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість.

Епілог (грец., букв. - післямова) – заключна частина художнього твору, в якій повідомляється про долю героїв після зображених у творі подій. Безпосереднього відношення до розвитку конфлікту твору не має, але робить характеристику персонажів повнішою.

Епістола (лат.) – послання, лист.

Епістолярій (від грец. – послання, лист) – опубліковані листи видатних діячів, учених письменників.

Епітет (від грец. - додаток) – один з тропів, художнє означення, що виділяє в зображуваному характерну рису чи ознаку, визначальну якість, індивідуалізує предмет, поняття, дію та викликає до них певне ставлення.