Термінів та понять 3 страница

Нарис – художньо-публіцистичний жанр, невеликий епічний твір, який відзначається строгою документальністю, адресною спрямованістю і високим ступенем участі автора у розвитку сюжету.

Народність літератури – обумовленість літературних творів життям, почуттями і прагненнями народу, вираження у літературі їх інтересів і психології. Уявлення про народність літератури обумовлюється тим, яке значення вкладається у поняття „народ”.

Натуральна школа письма – манера письма письменників 40-50-х років ХІХ ст., які розвивали традиції М.Гоголя у зображенні життя простих людей, сільської та міської бідноти. Головні принципи підходу письменників натуральної школи до зображення життя – реалізм і народність.

Національне в літературі – відображення в літературі особливостей культури, побуту, мови, звичаїв і моралі, характеру, економічного і політичного життя певного народу, нації. Головним критерієм національної самобутності літератури є відображення митцем загальних властивостей національного характеру, незалежно від тематичної і структурної специфіки твору.

Нація (лат. - народ) – форма історичної спільності людей, що об’єднані між собою спільною мовою, походженням, територією, психологією, культурою, ментальністю, побутом тощо.

Новаторство у літературі – кардинальна перебудова чи принципова зміна традицій, оновлення змісту і форми літературного твору.

Новела (італ. - новина) – епічний жанр, різновид невеликого за обсягом оповідання. Найчастіше в Н. зображається один-два епізоди з життя одної особи чи декількох осіб. Як правило, твір з гострим, захоплюючим сюжетом. В основі Н. часто лежить якийсь незвичайний випадок з життя окремої людини. Новеліст уникає докладних побутових, історично-етнографічних замальовок. Герой розкривається не в суспільно-політичній, а в моральній площині.

Образ автора – художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача.

Образ оповідача – умовний образ людини, від імені якого ведеться оповідь у літературному творі.

Обрамлення, композиційна рамка – композиційний прийом, при якому сюжетний твір включається у розповідь, немов у рамку, яка безпосереднього зв’язку з розвитком сюжету не має. Виконує функцію ідейного чи емоційного посилення розповіді.

Ода (з грец. - пісня)– у давніх греків – урочистий ліро-епічний вірш для хору. Пізніше – хвалебна пісня, присвячена видатній події чи особі.

Одична децима – десятивіршова строфа написана 4-стоповим ямбом (допускався 4-стоповий хорей) з певною схемою римування: ababccdeed. Виникла в ХVІ-ХVІІ ст. у Франції та Німеччині, особливо популярною була в російській поезії ХVІІІ ст., де використовувалася для написання од. І.Котляревський використовує її для травестування „Енеїди” Вергілія.

Оксиморон, оксюморон (грец. – дотепно-безглузде) – стилістична фігура, поєднання контрастних понять, що здаються несумісними одне з одним, але разом створюють нове уявлення.

Октава (з лат. - восьма) – восьмивірш, строфа з восьми рядків 5-стопового або 6-стопового ямба з таким римуванням: abababcc. Шість рядків пов’язані двома перехресними потрійними співзвуччями, а останні два рядки дають парну риму.

Опера – синтетичний художній твір, зміст якого виражається засобами музичної драматургії та сценічними музично-поетичними образами.

Оповідання – малий епічний жанр, в основі якого - зображення якогось епізоду з життя героя. Короткочасність зображуваних подій, мала кількість персонажів – особливості цієї жанрової форми. Характери персонажів у О. показуються у сформованому вигляді, широка мотивація подій відсутня, описів мало.

Особистісно-психологічна течія романтизму – тематично-стильова течія українського романтизму, представники якої прагнули відтворити суб’єктивний світ людини у її взаємозв’язках з навколишнім середовищем, приділяючи особливу увагу ірраціональному, підсвідомому в розкритті дій і вчинків героїв.

П

П’єса (з франц. – частина, шматок) – драматичний твір будь-якого жанру, призначений для показу на сцені. Загальна назва для всіх драматичних творів.

Паралелізм (з грец. – той, що йде поряд) – стилістична фігура: паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.

Парафраз, парафраза (від грец. – опис, виклад) – переказування змісту твору або чужих думок своїми словами.

Пародія (грец. – переспів, переробка) – жанр сатирично-гумористичної літератури, який у перебільшено карикатурному вигляді наслідує зовнішню форму й стиль об’єкта з метою осміяти його.

Пастораль (лат. - пастуший) – невеликий за розміром твір, у якому ідеалізовано зображується безтурботне життя пастухів і пастушок на лоні сільської природи.

Патріотизм (від грец. - вітчизна) – одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури.

Пафос (з грец. – почуття, пристрасть) – натхнення, піднесеність, запал, почуття великого захоплення.

Пейзаж (франц. – місцевість, країна) – зображення природи засобами художнього слова. У літературних творах є здебільшого тлом при змалюванні подій і персонажів. Картини природи допомагають глибше розкрити настрій, душевний стан героїв твору. Може мати соціальне навантаження.

Пейзажна лірика – умовна назва ліричного твору, в якому зображено художні переживання природи, олюднені та одухотворені.

Пентаметр (від грец. – п”ять мір) – стопа в античному віршуванні, яка складалася з двох однакових частин, подулених цезурою; в кожній частині було два дактилі та один довгий склад. Самостійно П. в поезії не вживався, фігурував лише у сполученні з гекзаметром, складаючи разом з ним елегійний дистих.

Передмова – вступна стаття до книги, написана чи самим автором, чи упорядником, чи редактором з метою допомогти читачеві зрозуміти її зміст. У П. часто розповідається історія написання й видання включених до книги творів, принципи відбору їх, порядок розташування, джерела, з яких вони взяті (рукописи, першодруки).

Переклад художнього твору – відтворення змісту і форми літературного твору, написаного однією мовою, за допомогою засобів іншої мови.

Перенесення, анжамбеман (франц. - перенесення) - незбіг інтонаційно-фразового та метричного членування у вірші, внаслідок якого обов’язкова ритмічна пауза в кінці рядка розриває цілісне синтаксичне сполучення, так що частина його переноситься до наступного рядка.

Переспів – написання нового твору за мотивом твору іншого автора.

Перипетія (від грец. – несподіваний поворот) – несподівана зміна у перебігові подій та у долях героїв пригодницьких та драматичних творів.

Перифраз, перифраза (від грец. – описовий зворот, переказ)– стилістична фігура, описова назва предмета чи явища, яка включає в себе його істотні риси. Важливий засіб творення художнього образу, допомагає яскравіше змалювати предмети чи події.

Персоніфікація (з лат. – особа і робить), уособлення– вид метафори, образний вислів, у якому ознаки істоти, людини переносяться на неживий предмет, явище.

Підтекст – думка, яку автор відверто не висловлює, але читач про неї здогадується, відчуваючи її ніби „між рядками”; внутрішній, прихований зміст тексту.

Післямова, післяслово – додаток до літературного твору, структурно не пов’язаний, на відміну від епілога, з розвитком сюжету. В П. автор роз’яснює свої ідеї, повідомляє про чинники, що впливали на писання твору.

Пісня – словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними ознаками П. як жанру лірики є: строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрена), виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова. Характеризується здебільшого простотою словесно-музичної будови.

Повість – епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом і оповіданням. Від оповідання П., окрім обсягу, відрізняється розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою і глибшою їх характеристикою, широтою описів.

Повтори синтаксичні – повторення композиційних елементів, слів, словосполучень та інших фрагментів тексту у художньому творі, завдяки чому на них фіксується увага читача і тим самим посилюється їх роль у тексті.

Поема (грец. – твір, творіння) – ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Поетичний синтаксис – характерні особливості будови словосполучень і речень, зумовлені вимогами ритмомелодики поетичної мови й законами віршування. Є важливою ознакою індивідуального стилю автора віршового твору.

Позасюжетні елементи твору – ті його частини, які прямо не пов’язані з розвитком основних подій у сюжеті, але збагачують зміст, увиразнюють ідею, створюють потрібний настрій. Це авторські відступи, вставні новели та оповідання, обрамлення, описи (пейзажі, портрети, інтер’єри тощо).

Позитивна байка – байка, яка виникає у період просвітницького реалізму. У ній домінує позитивна налаштованість автора щодо образів і ситуацій твору, замість викривальних тенденцій наявні дидактично-настановчі, на недоліки вказується засобами добродушного гумору.

Позитивний герой – персонаж, який поданий у творі як зразок для наслідування, зразок людської поведінки, носій естетичних ідеалів, стверджуваних письменником.

Полілог (від грец. – багато і слово) – розмова, в якій одночасно бере участь багато співбесідників; злива реплік, вигуків, зауважень, що подаються в художньому творі без вказівки персонажів, яким вони належать.

Полінгвістичність (багатомовність) літературного процесу – ознака національного літературного процесу, суть якої полягає у паралельному використанні письменниками декількох мов.

Полісиндетон (грец. - багатосполучниковий) – стилістична фігура; повторення однакових сполучників з метою посилення виразності чи медитативності.

Порівняння – один із тропів, полягає у зіставленні певних рис, ознак якогось предмета з іншим (за спільними для них ознаками) з метою увиразнити зображуване, виділити його істотну рису.

Портрет (франц.) – опис зовнішності персонажа, один із засобів творення художнього образу. Дає зорове уявлення про персонажа.

Посвята, присвята, дедикація (лат. – посвячую, присвята)– авторський напис на початку твору, де зазначено, на честь якої особи, колективу чи події написано твір, кому його присвячено Іноді включає початкові рядки вірша чи становить окремий твір. Найчастіше виражає жест поваги, вдячності автора певній особі; інколи вказує на зв’язок мотиву твору або його задуму з творами адресата дедикації чи факт спілкування з ним.

Преромантизм (франц. - передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVІІІ - початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, заперечували культ розуму, притаманний класицизму та просвітництву.

Притча – повчальна алегорична оповідь, основними рисами схожа на байку. Фабула в П. підпорядкована моралізаційній частині твору.

Пролог (грец. – переднє слово, передмова) – вступна частина твору, яка або розповідає про події, що передують основним подіям твору, або наводить якусь історичну паралель, або створює потрібний настрій, готує читача до сприйняття твору.

Просвітницький реалізм – творчий метод у літературі ХVІІІ-ХІХ ст., своєрідний тип реалізму. Естетичні ідеали: встановлення справедливого суспільного ладу шляхом освіти народу, пропаганда ідей добра і справедливості, возвеличення людини-трудівника, критика панівних класів, ствердження гуманних стосунків між людьми. У центрі уваги П.р. – людина, її суспільні відносини, творчі можливості, її моральність, гідність. На відміну від класицизму не визнає нормативності, його ієрархічної системи, абстрактного логізму.

Простір в художньому творі – одна з основних характеристик художнього буття героїв. Суттєво відрізняється від реального простору. Характеристики художнього простору (обмеженість - необмеженість, об’ємність, локальність, пропорційність, конкретність тощо) визначається методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, а також творчою індивідуальністю автора.

Протагоніст – головна дійова особа в художньому творі.

Прототип (грец. – першообраз), прообраз– реальна особистість, група людей чи літературний персонаж, які стали основою для створення певного художнього образу.

Псевдонім (від грец. букв. – вигадане ім’я) – вигадане ім’я та прізвище, під яким часто виступають письменники.

Психологізм (від грец. – душа і слово, поняття)– художнє вираження письменницького інтересу до плинності свідомості, динаміки внутрішнього життя людини, зміни його душевних станів, сакральних якостей і властивостей її особистості; відтворення і зображення внутрішнього життя людини у літературному творі.

Публіцистика (від лат. - суспільний) – особлива літературна форма, яка об’єднує ознаки художньої літератури, журналістики і соціально-політичної прози; тип творів, у яких оперативно досліджуються і узагальнюються актуальні проблеми з метою впливу на громадську думку і громадську свідомість. Відзначається експресивністю, відкритою тенденційністю, риторичністю.

Р

Раціоналізм (лат. - розумний) – філософський напрям, який стверджує, що розум є вирішальним джерелом істинного знання.

Реалізм (від лат. – предметний, дійсний) - художній метод нового часу, початки якого або у Відродженні (ренесансний реалізм), або у Просвітництві (просвітницький реалізм), або в 30-х рр. ХІХ ст. (власне реалізм). Провідні принципи реалізму: об’єктивне зображення життя у поєднанні з висотою авторського ідеалу; відтворення типових характерів у типових обставинах при повноті їх індивідуалізації; життєва достовірність зображення разом з використанням умовних і фантастичних форм; превалюючий інтерес до проблеми особистості і суспільства.

Резонер (від франц. - розмірковувати) – персонаж драматичного твору (а іноді роману чи повісті), який сам не бере активної участі в розвитку подій, а лише виголошує промови та повчання. Через посередництво Р. автор звичайно висловлює свої думки про зображені події та персонажів.

Ремарка (франц. - примітка) – авторські пояснення у драматичному творі стосовно умов та часу дії, зовнішнього вигляду та поведінки дійових осіб тощо. Р. виконують настановчу роль для режисерів, акторів та читачів.

Ремінісценція (від лат. – спогад, згадка) – художній прийом, що передбачає використання „чужого слова” – елементів іншого твору для створення нового або ж несвідоме відтворення цих елементів у новому тексті.

Репертуар (франц. - список) – сукупність творів (драматичних, музичних та ін.), які виконуються протягом певного часу в театрі.

Ретардація (від лат. – затримка, уповільнення) – композиційний прийом в епічних та драматичних творах, штучне уповільнення чи затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти, з метою посилення інтересу до них. Це досягається за допомогою введення у твір вставних сцен та епізодів, описів природи тощо.

Ретроспекція (від лат. букв. – дивитися назад) – композиційний прийом „повернення в минуле”; огляд минулих подій, переживань і дій персонажів літературного твору.

Рефрен (франц.), приспів – рядок чи кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф вірша. У прозових творах Р. – це фраза, яка періодично повторюється, щоб виділити певну думку, особливо звернути на неї увагу.

Рецепція (лат. - сприйняття) – запозичення письменником ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників чи літератур з подальшим їх творчим осмисленням.

Рима (грец. - розмірність) – звуковий повтор переважно наприкінці віршових рядків, рідше – піввіршів, який має ритмотворче значення. Окреслює межі рядка, бере участь у формуванні строфи, надає віршеві мелодійності, здебільшого сприяє виникненню логічного наголосу на особливо значущих словах.

Римування – характер розміщення рим у поетичному творі. Пов’язане із строфічною будовою поезії.

Ритмомелодика (від грец. – розміреність, узгодженість і пісня, наспів, декламація) – побудова речень мови за інтонаційними (пониження і підвищення голосу) й ритмічними (питальні, окличні, розповідня речення) моделями.

Риторичні фігури – стилістичні звороти, які використовуються з метою підсилення виразності ораторської й художньої мови. До Р.ф. відносять риторичні звертання, запитання й оклики.

Розповідь – основний елемент всякого епічного й ліро-епічного твору; зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. У епічному творі зумовлює послідовність подій, з яких складається сюжет.

Роман (фран. - розповідь) – складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (рідко віршований) твір, у якому широко охоплено події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовано персонажів, кількість яких часто значна. За змістом розрізняють романи соціальні, історичні, сімейно-побутові, філософські, пригодницькі, науково-фантастичні та інші.

Романс (лат. – по-романськи) – невеликий за обсягом музично-поетичний твір для голосу з інструментальним супроводом. Як правило, невеликий ліричний вірш, строфічний, з рядками середньої довжини, з характерною наспівною інтонацією.

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку ХІХ ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні. Виникнення Р. пов’язане з крахом ідей Просвітництва, піднесенням антифеодальних і національно-визвольних рухів, із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Послідовники Р. на перший план висунули виключну особистість з її піднесеними ідеалами і пристрастями. Р. задекларував творчу активність митця з його правом на самобутність як основний принцип творчості. Р. відкидає нормативність, раціоналістичну регламентацію в мистецтві, понад усе цінується творча свобода, фантазія. У період Р. формуються жанри історичного роману і драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лірична поезія і лірична пісня. Романтичним творам притаманні наявність сильного вольового героя, напруженість сюжету, контрастні ситуації, мальовничість описів і характеристик, інтерес до національних традицій.

Романтика (від франц.) – особлива увага до зображення яскравих, піднесених, героїчних сторін життя.

Русифікація – сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної та культурної переваги в Україні та інших країнах за допомогою переведення осіб неросійської національності на російську мову, російську культуру та їх подальшої асиміляції.

С

Сарказм (від грец. - в’їдлива насмішка) – особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті й презирства до зображуваних явищ і людей.

Сатира (від лат. - суміш) – спосіб художнього відображення й оцінки дійсності через викриття й висміювання її.

„Світова туга”, „світова скорбота” – песимістичний настрій, розчарування світом і його цінностями, що призводить до меланхолії та відчаю; мотив, властивий для європейської романтичної поезії.

Сенсуалізм (від франц. - відчуття) – філософське вчення, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання.

Сентименталізм (від франц. – чуттєвість, чутливість) – напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., який розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютного розуму. С. отримав свою назву за твором англійського письменника Л.Стерна “Сентиментальна подорож” (1768). Проголосив домінантою “людської природи” не розум, а почуття, головну увагу приділяв духовному світові простих людей, показував їхнє життя і побут. С. розширив тематику літературних творів, коло жанрів, сюжетів, образних засобів.

Сентенція (лат. - думка, судження, вислів)– вислів морально-повчального змісту, коротке напучування.

Силабо-тонічні розміри – віршові розміри, засновані на впорядкованому, регулярному чергуванні наголошених і ненаголошених складів.

Символ (грец. – знак, прикмета) – один з поетичних тропів; предмет чи слово, в якому закодовано суть певного явища. С. бувають образні й логічні, речові й графічні.

Синекдоха (з грец. – разом і переймання) – один із тропів: художній вислів, заснований на заміні множини одниною або назви цілого предмета назвою його частини.

Синкретизм (від грец. – об’єднання) – поєднання різних за походженням і природою літературних ознак, розрізняють жанровий С. та стильовий С.

Система персонажів – співвіднесеність персонажів один з одним у складі художнього твору; один з найважливіших аспектів композиції. С.п. включає не лише учасників дії, але і другорядних, епізодичних, позасценічних осіб, героїв вставних епізодів, ліричних відступів, снів.

Слов’янізми – застарілі слова чи вирази, що походять із старослов’янської мови. У історичних творах використовуються для створення історичного колориту. Часто вживаються для надання мові піднесено-урочистого звучання.

Слов’янофіли – представники одного з напрямів суспільно-політичної думки 40-60-х рр. ХІХ ст., які обстоювали особливі шляхи розвитку історії та культури слов’янства. Закликали всі слов’янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, поширення й поглиблення взаємопізнання. Вважали необхідним розвиток народної освіти, доклали багато сил для вивчення народної мови, народного побуту, усної народної творчості, підтримували розвиток слов’янських мов.

„Сніп. Український новорічник” – літературний альманах, виданий О.Корсунем у Харкові (1841). У ньому були опубліковані твори самого видавця, а також М.Костомарова („Переяславська ніч”), М.Петренка („Дивлюсь я на небо...”, „Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче” та ін.), П.Кореницького („Вечерниці”), поезії Я.Щоголева, переспіви з Байрона та Краледворського літопису, переклади з італійської та чеської поезії.

Сонет (італ.)– канонічна віршова форма. Виник в Італії у ХІІІ ст. Складається з чотирнадцяти рядків 5-стопового або 6-стопового ямба, пов’язаних спільними римами у два катрени і два терцети. Шекспірівський С. – три катрени та двовірш. Відхід від суворих засад сонета називається «вільним сонетом». Першим українським сонетом стала переробка вірша Сапфо, зроблена П.Шпигоцьким. Практикували у формі сонета А.Метлинський, Н.Мартоцький, сонети А.Міцкевича українською мовою перекладали В.Боровиковський і Т.Падура. Найвищого рівня досяг український С. у творчості І.Франка, М.Зерова та М.Рильського.

Соціально-побутова драма – драма, в якій важливі суспільні і соціальні проблеми доби висвітлюються через призму родинно-побутових взаємин героїв. У С.-п. д. часто перехрещуються інтереси різних соціальних груп, що і визначає характер конфлікту.

Стилізація – свідоме й цілеспрямоване наслідування особливостей літературного стилю епохи, течії або напряму, фольклорного жанру, індивідуальної стильової манери автора. Відтворення якогось фольклорного чи літературного зразка з різним ступенем точності; імітація формальних властивостей одного з попередніх стилів із використанням його у новому художньому контексті. До С. вдаються з метою створення історичного чи місцевого колориту, а також з метою вільного співставлення класичних сюжетів і їх сучасних інтерпретацій.

Строфа (від грец. - поворот) – сполучення рядків у вірші з певною ритмічною будовою і об’єднаних римуванням.

Строфоїд – строфоподібна будова вірша, коли не можна встановити певного виду строфи, хоча її структура наявна. Активну участь у творенні С. бере рима, але римування не окреслює строфи, а утворює з рядків ланцюгове сполучення, для якого характерні наскрізна рима, часті перенесення і єдність змісту.

Суб’єктивізм (лат. - підметовий) – 1) світогляд, що заперечує об’єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб’єкта в процесі пізнання; 2) ставлення до чогось залежно від особистих симпатій, настрою чи схильності.

Сценічність – особлива якість літературно-драматичного твору, що відображає ступінь його відповідності законам сценічного втілення.

Сюжет (франц. - предмет) – структурна канва, кістяк художнього твору, система подій, які відбуваються в житті літературних персонажів.

Т

Творча історія – історія написання художнього твору. Для її з’ясування вивчають усі начерки, чернетки й рукописи твору, різні його варіанти, при цьому виявляють авторські зміни і виправлення в тексті та з’ясовують причина, що їх зумовили, зв’язок подій твору з фактами біографії письменника.

Тенденційність (від лат. – спрямовувати, прагнути) – відверта ідейно-естетична спрямованість художнього твору, його ціннісна орієнтація; певна соціальна позиція письменника, яка відображає його світогляд і виявляється через систему художніх образів.

Типізація – художнє узагальнення певних життєвих явищ; одна з особливостей творчого методу літератури й мистецтва.