Бої під Харковом і в Донбасі.

План Ставки визначав першочерговим завданням визволення Донбасу – головної вугільно-металургійної бази країни (операція «Стрибок»), а також Харківського промислового району (операція «Зірка»). Успішний наступ радянських військ продовжувався до лютого 1943 р. і увінчався визволенням Харкова.

Але 19 лютого 1943 р. ворожі частини розпочали потужний контрнаступ. У кінці лютого між Північним Донцем і Дніпром точилися жорстокі бої. Недооцінка Ставкою можливості контрудару призвела до втрати північно-східних районів Донбасу та Харкова.

Щоб взяти реванш за поразку під Сталінградом і перехопити стратегічну ініціативу, гітлерівське командування в липні 1943 р. розпочало потужний наступ в районі Курська і Бєлгорода (Курська дуга).

Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з найбільш значних і вирішальних подій Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. У ході тактичної оборони та контрнаступу радянськими військами були розгромлені відбірні дивізії вермахту.

Перемога під Курськом відкрила можливість для широкого наступу Червоної Армії на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту.

На Харківському напрямку успішно діяли війська Степового фронту. Вони оточили Харків з трьох боків і в ніч на 23 серпня розпочали штурм міста. До 11 години війська Степового фронту повністю визволили Харків.

Після розгрому радянськими військами орловського та бєлгород-харківського угруповань ворога, Ставка розробила оперативний план, згідно з яким ставилося завдання знищити ворожі підрозділи на Лівобережжі, не даючи їм змоги закріпитися на річках Десні, Ворсклі, Молочній, щоб потім, образно кажучи, «на плечах відступаючого ворога» форсувати Дніпро. Після цього передбачалось об'єднати захоплені райони у плацдарм для подальшого наступу на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя з метою витіснення окупантів з території Правобережної України та Криму.

Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України умовно можна поділити на два етапи.

Протягом першого (серпень-вересень 1943 р.) радянські війська розгромили німецькі угруповання на Лівобережній Україні, Донбасі, вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й створили кілька плацдармів на правому березі.

На другому етапі (жовтень-грудень 1943 р.) радянські війська ліквідували ворожі плацдарми у районі Запоріжжя та Мелітополя і створили власні стратегічні плацдарми на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука.

Однією з найбільших військових операцій по визволенню України стала Донбаська операція 13 серпня - 22 вересня 1943 р.

7 вересня 1943 р. рейхсфюрер СС Гіммлер віддав наказ керівництву військ СС і поліції про застосування в Україні тактики «випаленої землі». Вона передбачала знищення перед відступом німецько-фашистських частин всіх промислових об’єктів і матеріальних цінностей Донбасу.

8 вересня 1943 р, радянські війська визволили Сталіно (Донецьк) – центр Донбасу.

Командування вермахту у своїх планах розраховувало на те, що Дніпро, як багатоводна ріка з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем. Тут вони сподівались затримати наступ Червоної Армії. Цю захисну лінію гітлерівці назвали «Східним валом».

Радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Бойові дії розгорнулись на 750-кілометровому фронті.

Наступив кульмінаційний момент битви за Україну. В ніч на 21 вересня 1943 р. розпочалося форсування Дніпра – епопея масового героїзму радянських воїнів.

На кінець вересня був виграний перший етап битви за Дніпро. Радянські війська захопили понад 20 плацдармів. 10-14 жовтня 1943 р. в ході битви за Дніпро радянські війська ліквідували Запорізький плацдарм гітлерівців і 14 жовтня визволили м. Запоріжжя.

Ставка Верховного Головнокомандування наприкінці жовтня дала наказ провести передислокацію основних сил 1-го Українською фронту з Букринського плацдарму – на Лютізький. на північ від Києва.

Щоб приховати від гітлерівців відхід основної частини військ на Лютізький плацдарм, було виготовлено і розставлено по всій лінії фронту велику кількість макетів. Щоб приголомшити порога, танки засвітили фари, включили сирени і разом з піхотою пішли в нічну атаку.

5 листопада гвардійці-танкісти перекрили шосе Київ - Житомир, і підрозділи 38-ї армії вийшли па передмістя Києва – Святошин. У ніч на 6 листопада радянські війська розгорнули наступ на північній околиці Києва. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 р. столицю України було повністю звільнено від окупантів.

13 листопада почався німецький контрнаступ. Жорстокі бої продовжувались до 25 листопада. Щоб прорватися до міста, гітлерівці вводили в бій по 300-400 танків щоденно і ціною величезних втрат зуміли знову захопити Житомир і Коростень.

Однак в районі Фастова наступ фашистів було зупинено. 24 грудня 1943 р. командування 1-го Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви, і радянські війська знову перейшли в наступ. До 1 січня 1944 р. захоплена напередодні фашистами територія була повністю відвойована.

Воєнно-стратегічне значення Київської наступальної операції полягає в тому, що вона довершила докорінний перелам війни на радянсько-німецькому фронті і надзвичайно сильно вплинула на хід всієї Другої світової війни.

В результаті успішних бойових дій радянські війська просунулися на 150 км і оволоділи важливим стратегічним плацдармом на правому березі Дніпра площею близько 500 км.

Радянські частини розірвали стратегічний зв'язок між гітлерівськими групами армій «Центр» і «Південь» і одержали можливість для успішних бойових дій на всій Правобережній Україні.

Величезні втрати радянських військ вимагали від Ставки Верховного Головнокомандування розгортання широкої програми мобілізаційних заходів на території, не зайнятій гітлерівцями. 3,5 млн. чоловік, евакуйованих з УРСР до східних районів Радянського Союзу, стали для цього великим резервом.

За сучасними оцінками істориків, в складі Червоної Армії та Воєнно-морського флоту їх було понад 6 мільйонів.

З початком визволення України від німецько-фашистських загарбників збройні сили СРСР почали поповнюватись новобранцями з визволених територій. Перш за все, це була молодь призовного віку, учасники партизанської боротьби та підпілля, колишні військовополонені і ті, що за роки окупації досягли призовного віку.

21 жовтня 1943 р. вступила в дію постанова ЦК КП(б)У «Про заходи по проведенню перевірочної реєстрації військовозобов'язаних запасу та призов до Червоної Армії громадян народження 1926 року». Призову підлягали чоловіки до 47-річного віку. Відстрочка надавалась лише хворим, а також працівникам оборонної промисловості, студентам і учням.

До мобілізаційних процесів підключилися не тільки працівники військкоматів, а й співробітники НКВС, міліції, військовослужбовці, партійні активісти. За неповними даними, лише п'ять визволених областей України (Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Сумська) на кінець 1943 р. направили в діючу армію 250 тис. призовників і 130 тис. колишніх військовополонених. Це нове поповнення, іноді навіть не переодягнувши у форму і не давши зброю, кидали у наступ. Бувалі воїни називали їх „сірі або чорні піджаки”.

У надзвичайно складних умовах швидкого наступу гітлерівських військ була проведена евакуація майже всіх промислових підприємств України на Схід. План щодо організації роботи евакуйованих підприємств у тилу передбачав виконання трьох завдань:

– перебазування виробничих сил у радянський тил;

– розгортання промислових підприємств на нових місцях у найкоротші терміни;

– налагодження випуску військової продукції для потреб фронту.

24 червня 1941 р. РНК СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли постанову про створення Ради з питань евакуації її очолив секретар ВЦРПС М.Шверник. В Україні евакуацією керувала спеціальна комісія на чолі із заступником Голови РНК УРСР Д.Жилою.

Реалізація завдань другого і третього етапів мобілізаційного плану припадає на період з липня 1941 р. до середини 1942 р.

Робилося все для того, щоб якнайшвидше закріпитись на новому місці і дати фронту необхідну продукцію.

Новоприбулі з України трудові колективи знаходились у складних побутових умовах, потерпали від нестачі продовольства. Гасло «Все для фронту! Все – для перемоги!» стало сенсом і нормою життя працівників тилу.

Маючи багатий досвід вирощування зернових і технічних культур, високоефективного тваринництва, трудівники сільського господарства України надали суттєву допомогу колгоспам і радгоспам східних регіонів. За 1942-1945 рр. посівні площі в Радянському Союзі збільшились на 26 млн. га Колгоспники України у 1944 р. здали державі понад 33 млн. пудів хліба. Таким чином, фронт навіть у період окупації гітлерівцями найважливіших сільськогосподарських регіонів був забезпечений продовольством.

Трудовий подвиг представників України був одним із найвагоміших внесків у забезпечення докорінного переламу в ході Великої Вітчизняної війни. Починаючи з кінця 1942 р. фронт одержував у необхідній кількості літаки, гармати, танки, стрілецьку зброю, продовольство.

Поразка гітлерівських військ під Сталінградом, Курськом, на Дніпрі, висадка англо-американських військ у Сицилії їх наступ у Північній Африці та Італії активізували рух Опору в усіх окупованих фашистами країнах.

Небувалого розмаху набрав радянський партизанський рух. З червня по жовтень 1943 р. тривав карпатський рейд з'єднання С.Ковпака. За п'ять місяців партизани з боями пройшли територією Полісся, Рівненської, Львівської, Тернопільської та Станіславської областей; форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут; розгромили німецькі гарнізони в Скалаті, Галичі, Росолині, Солотвині, Рафалівці.

Рушили в рейди також партизанські з'єднання О.Федорова, М.Наумова, А.Мельника, П.Вершигори.

У серпні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(Б). Оунівці закликали до боротьби на два фронти – проти Сталіна та Гітлера.

Нова платформа ОУН-УПА практично проявилася під час рейду С.Ковпака. І ось, під час рейду ковпаківців, повстанці пропустили партизанів через свою територію.

Траплялися окремі випадки переходу бійців УПА на бік ковпаківців. В свою чергу ОУН-УПА вела пропагандистську роботу І серед радянських партизанів, закликаючи їх переходити на бік УПА і разом боротись за незалежну Україну.

І все ж, між частинами УПА і радянськими партизанами не було масштабних спільних дій, навпаки, вони були, здебільшого, ворогуючими сторонами.

Перші сутички УПА і Червоної Армії розпочались при вигнанні німців із Правобережної України. Після вступу радянських частин в Західну Україну число таких сутичок зросло. Щоб уникнути великих втрат, повстанці вирішили перечекати радянський наступ у лісах, а вже потім завдати ударів по тилах і підрозділах НКВС.