Основні етапи громадянської війни

Перший спалах громадянської війни був зумовлений прагненням окремих сил відновити владу Тимчасового уряду або перешкодити поширенню влади більшовиків. Цей опір носив локальний характер і був швидко придушений. Він не становв серйозної загрози владі більшовиків. У квітні 1918 р. Ленін навіть заявив: «Громадянська війна в основному завершена». Однак сподівання більшовиків були передчасними. Навесні 1918 р. громадянська війна спалахує з новою силою. Цьому сприяло:

· Укладеня більшовиками Брестського миру, який викликав обурення патріотичних сил і особливо офіцерства;

· Почалась збройна інтервенція країн Антанти (Англія, Франція, США, Японія та ін.), які надали підтримку антибільшовицьким силам;

· Виступ проти більшовиків Чехословацького корпусу.

Найбільш небезпечним для більшовиків був виступ Чехословацького корпусу. Він був сформований у літку 1917 р. з військовополонених чехів і словаків австро-угорської армії і мав вступити у першу сітову війну на брці країн Антанти. Після укладення Брестського миру корпус, за домовленістю з країнами Антанти, мав через Владивосток переправитись до Франції, щоб продовжити боротьбу проти Німеччини. Навесні 1918 р. частини корпусу (65 тис. чол.), що рухалися на Схід, розтягнулися залізницею від Волги до Владивостока. Спроба місцевих більшовицьких керівників розброїти окремі частини, викликало загальне антибільшовицьке повстання. У результаті всюди, де знаходилися частини корпусу було повалено радянську владу (Поволжа, Урал, Сибір, Далекий Схід). До чехід приєдналися селянські загони есерів та інших антибільшовицьких сил. На звільненій від більшовиків території почалось формування урядів, що претендували стати всеросійськими. Так, делегати розігнаних Установчих зборів утворили в Самарі уряд (КОМУЧ). У липні постав Сибірський уряд. Згодом ці два уряди разом з Казахським, Тюрко-Татарським, Башкірським та іншими утворили всеросійський Тимчасовий уряд – Директорію у місті Омськ. До цього уряду увійшли представники соціалістичних (меншовики та есери) та ліберальник (кадети) партій.

У той же час Фінляндія, Прибалтика, Білорусія, Україна, Закавказзя та деякі західні області Росії опинились під контролем Німеччини та її союзників.

Північні порти (Мурманськ, Архангельськ) були під контролем десантів країн Антанти.

На Дону, Кубані розгортався антибільшовицький рух козацтва. Формувалась Добровольча армія, яка об`єднала російське офіцерство.

В результаті вже на кінець літа 1918 р. становище більшовиків стало критичним. Вони контролювали лише четверту частину Росії (переважно центральні райони).

6. Політика "воєнного комунізму"

Термін "воєнний комунізм" першим використав Ленін як сукупність, за його твердженням, вимушених соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни. Але на справді здійснення такої політики було зумовлено спробою більшовиків негайно приступити до будівництва комунізму («Лобова атака на капіталізм», - за словами Леніна), а також втратою основних зернових і промислових районів.

У травні 1918 р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі. Вводилася державна монополія на продаж хліба та його заготівлю. Вона передбачала заборону хлібної приватної торгівлі, дозвіл Наркоматові продовольства примусово вилучати хліб у селянських господарств.

Для забезпечення примусового вилучення хліба створювалися спеціальні продовольчі загони. Їм надавалося право використовувати зброю для вилучення хлібних надлишків. На практиці всього продовольства, що вони знайшли у селян .

У січні 1919 р. було введено продрозкладку, яка передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом і всіх сільськогосподарських продуктів.

Поряд із цими заходами, в червні 1918 р. було створено комітети бідноти — комбіди, що складалися в основному з сільського люмпен-пролетаріату, які стали провідниками політики „воєнного комунізму” на селі.

Одночасно на селі розпочався процес побудови комунізму. "Комунізація" села здійснювалася примусовими методами. На базі поміщицьких господарств створювалися зразкові сільськогосподарські комуни та радянські господарства. Так, 1918 р. на території РРФСР створили 3100, а в 1920 р. — 4400 радгоспів. Фактично це було відмовою від політики, проголошеної більшовиками в декреті про землю.

Така політика викликала масові виступи селянства проти радянської влади, жорстоку розправу селянства з її представниками та активістами. Відповіддю радянської влади було придушення невдоволення за допомогою військ. Лише в умовах нової загрози на фронтах громадянської війни більшовики змінили тактику і перейшли до співробітництва з селянином-середняком.

Проведення політики "воєнного комунізму" в промисловості розпочалося з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про націоналізацію не тільки великої, а й всієї — середньої та малої промисловості. Націоналізації підлягали підприємства навіть із кількістю 5 робітників за наявності механічного двигуна та з кількістю 10 робітників без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств.

Політика "воєнного комунізму" означала встановлення пов­ного державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ).

Характерною рисою політики "воєнного комунізму" було введення безгрошових розрахунків, скасування торгівлі, введення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, введення карткової системи.

Одним із екстремальних проявів цієї політики було здійснення "мілітаризації праці". Вводилася загальна трудова повинність, створювалися трудові армії. Троцькому належала ідея створення трудових таборів. Проводилися мобілізації деяких груп населення на роботи, особливо "буржуазних елементів". Окрім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію в розмірі 10 млрд крб.

Революційний ентузіазм населення, яке прагнуло до кращого життя, привів до виникнення "комуністичних суботників" (безплатна праця у вихідні дні). Зрештою, така добровільна форма праці почала набувати обов’язкового характеру.

У політичній сфері "воєнний комунізм" проявлявся у безкомпромісній боротьбі проти опозиції.

Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби проти опозиції став терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів радянської республіки.

Поступово різними засобами з політичної арени було усунуто кадетів (листопад 1918 р.), лівих есерів (1918-1921 рр.), правих есерів (1918-1922 рр.), меншовиків (1919-1921 рр.), анархістів (унаслідок ряду операцій ВЧК у Петрограді, Москві, в Україні).

Внаслідок політики "воєнного комунізму" сталося катастрофічне падіння виробництва, нестримно зростали ціни, процвітали "чорний ринок" і спекуляція. Одержавлення економіки обернулося небаченою бюрократизацією державного апарату й домінуванням адміністративно-командних методів управління. Економічні важелі регулювання та управління економікою повністю ігнорувалися.

Але найбільший вплив політика "воєнного комунізму" мала на суспільну свідомість. Комуністичне суспільство стало ототожнюватися з "воєнним комунізмом".

Установлення політичної диктатури — ще один найсуттє­віший наслідок періоду "воєнного комунізму", який означав знищення або підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що виникли в роки революції (рад, профспілок, заводських комітетів) і ліквідацію небільшовицьких партій. Цим було закладено підвалини тоталітарної системи комуністичного зразка.

6. Терор у роки громадянської війни

Терор — це політика залякування і насильства, розправа з політичними противниками. Головна мета терору — зламати волю до опору в супротивника. Насильство стало універсальним методом протиборствуючих сторін у війні. Ні антибільшовицькі сили, ні партія більшовиків не заперечували насильства, а терор — не що інше, як насильство. Заклики до громадянської війни лунали з обох сторін.

У липні 1918 р. в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли Миколу ІІ та членів царської сім’ї, в тому числі дітей. Розстріляли й велику княгиню Єлизавету Федорівну, яка присвятила своє життя благодійництву.

Влітку 1918 р. есери та народні соціалісти вбили В.Володарського, М.Урицького, вчинили напад на М.Подвойського. 30 серпня було вчинено замах на В.Леніна. Ці події стали приводом до того, що 5 вересня 1918 р. Раднарком прийняв постанову про червоний терор. У вересні було розстріляно 500 заручників. Похорон Урицького вилився в маніфестацію під гаслом: "Вони вбивають особистості, ми вб’ємо класи!", "За кожного нашого вождя — тисячі ваших голів!" Зинов’єв навіть пропонував надати робітникам право самосуду.

Голова ВЧК Східного фронту Лацис давав такі накази: "Не шукайте у справі звинувачувальних доказів: чи повстав він проти Рад зі зброєю чи на словах. Першим обов’язком ви повинні його запитати, до якого класу він належить, якого він похо­дження, яка у нього освіта і яка його професія". Це була повсякденна практика. У країні створювалися концтабори. У газетах друкували списки заручників. Частіше за все до них потрапляли офіцери, студенти, поміщики, священики, інженери, члени есерівської, кадетської партій.

Противники більшовиків теж не церемонилися, фізично знищуючи всіх, хто підозрювався у прихильності до більшовизму. На червоний терор вони відповіли білим. До кінця 1918 року громадянська війна розгорілася з надзвичайною силою.

7. Білий рух

Всіх противників більшовиків («червоних») прийнято обєднувати узагальнюючим поняттям “білі”. Хоча власне білий рух були однією з складових широкого антибільшовицького руху.

Під якими гаслами боролися червоні та білі? З одного боку барикад — "Хай живе світова революція!", "Смерть світовому капіталу!", "Мир хатинам! Війна палацам!"; з іншого — "Повернімо Батьківщину!", "Вітчизна або смерть!", "Краще смерть, ніж загибель Росії!"

Білий табір відзначався строкатістю. Там були монархісти й ліберали-республіканці, прибічники пронімецької та проанглійської орієнтації, прибічники Установчих зборів та відкритої військової диктатури, люди без певних політичних поглядів, люди, які прагнули не допустити розколу Росії. У лавах білого руху опинилася значна частина інтелігенції.

Більшість білих генералів віддавали перевагу конституційній монархії.

Через відчутну різницю в політичних поглядах білі не мали загальновизнаного лідера. Провідні політичні діячі Росії чи емі­грували, чи не знаходили спільної мови з офіцерами, чи за­плямували себе зв’язками з німцями, чи зразу ж зійшли з по­літичної арени. За всієї різнорідності білого руху його прибічників об’єднувала ненависть до комуністів, які хотіли на їхню думку, зруйнувати Росію, її державність і культуру.

Програму білого руху було складено в штабі Добровольчої армії Денікіна. Вона містила такі положення:

· знищення більшовицької анархії та наведення в країні правового порядку;

· встановлення могутньої та неподільної Росії;

· скликання Народних зборів на основі загального виборчого права;

· проведення децентралізації влади через установлення обласної автономії та широкого місцевого самоврядування;

· гарантія громадянських свобод і свободи віросповідання;

· здійснення земельної реформи;

· введення робітничого законодавства, захист робітників від експлуатації державою й капіталом.

Значну частину білого руху складали люди, особисто не зв’язані з інтересами власників. Але їхні інтереси об’єктивно збігалися з інтересами панівних верств, із намаганням повернути стару Росію зі звичним для них устроєм життя. У боротьбі проти свого народу їм доводилося відступати від християнських заповідей. Один із авторів програми білого руху В.Шульгін писав про білий рух, що, початий "майже святими", він потрапив до рук "майже бандитів".

8. Бойові дії на фронах громадянської війни

Перший серйозний удар більшовики зазнали зі Сходу організований Омським урядом. Та він швидко був зупинений. Червона армія завдала контрудару і результаті широкого наступу оволоділа Казанню, Симбірськом, Самарою. Антибільшовицькі сили було відкинуто за Урал. Тим часом Директорія, яка не користувалася популярністю, в результаті перевороту адмірала Колчака була усунута.

Колчак зумів реорганізувати вій­ська, створив 130-тисячну армію і влітку 1919 р. перейшов у наступ. Лідери білого руху та країни Антанти визнали його верховним правителем Росії. Але восени вій­ська Колчака зазнали поразки, тоді як у його тилу розгорнувся масовий пар­тизанський рух. У жовтні Червона армія стрімким наступом рушила на схід. У січні 1920 р. вона досягла Іркутська. Колчака було заарештовано й розстріляно.

Адмірал О.Колчак

Тим часом як на Сході розгорталися зазначені події на півдні Росії формувався новий антибільшовицький фронт. Навесні 1918 р. з Кубані розпочала наступ Добровольча армія, яку очолив Денікін. Вона оволоділа всім Північним Кавказом. Улітку того ж року проти більшовиків повстали донські козаки (отаман Краснов), які розпочали наступ на Царицин (теперішній Волгоград), але невдало.

Навесні 1919 р. бої на Південному фронті розгорілися з новою силою. Денікін, який спромігся об’єднати під своєю владою Північний Кавказ, Кубань, Дон, розпочав потужний наступ на Україну і Москву (одночасно відбувався наступ Колчака на сході). На початку осені 1919 р. Добровольча армія оволоділа значною частиною України. У вересні захопила Курськ, Орел, підійшла до Тули. У жовтні 1919 р. Червона армія перейшла в наступ і завдала поразки Добровольчій армії. На початку 1920 р. її рештки відступили до Криму, де їх очолив барон Врангель.

А.Денікін

Коли Червона армія вела тяжкі бої проти Денікіна (травень 1919 р.), з Естонії на Петроград розпочала наступ озброєна англійцями біла армія генерала Юденича. Запеклі бої на підступах до міста точились аж до жовтня 1919 р. Армію Юденича було розбито, а її залишки опинилися інтернованими в Естонії.

Поразка Німеччини та Австро-Угорщини сприяла встановленню радянської влади в Прибалтиці, Білорусії та Україні.

У січні 1919 р., після вигнання німецьких військ, радянську владу було встановлено майже на всій території Латвії де вона проіснувала до початку 1920 р. Латвії здобула незалежність і до 1940 р. вона розвивалась як самостійна держава.

29 листопада 1918 р. було проголошено радянською республікою Естонію під назвою Естляндська трудова комуна. Радянська влада проіснувала тут не більше двох місяців. Естонія теж стала незалежною державою.

1 січня 1919 р. було проголошено Білоруську радянську со­ціалістичну республіку. 27 лютого 1919 р. дві незалежні республіки — Білоруська та Литовська утворили єдину соціалістичну радянську республіку Литви та Білорусії. Це утворення проіснувало недовго. На території Литви встановилася влада національного уряду, а в Білорусії залишилася радянська.

Незалежність України було проголошено ІV Універсалом Центральної Ради 9 січня 1918 р. Більшовицький Раднарком Росії визнавав лише радянський уряд України і зробив усе для ліквідації самостійної Української держави. Цим задумам відповідало проголошення Української соціалістичної радянської республіки‚ влада якої остаточно утвердилася в 1920 р.

1 червня 1919 р. ВЦВК прийняв декрет "Про об’єднання Радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імперіалізмом". Республіки об’єднували свої збройні сили, ресурси, транспорт, фінанси, органи господарського управління.

Сам факт, що рішення про об’єднання держав було прийнято ВЦВК і закріплено в його декреті, а не народами цих держав, свідчить про імперську політику більшовиків і маріонетковий характер урядів радянських республік.

Заклик до запису в Червону армію. 1920 р.

Після розгрому основних сил білогвардійців проти більшовиків виступила Польща. Конфлікт між радянською росією був неминучим: Польща прагнула до відновлення кордонів Речі Посполитої 1772 р., радянська Росія дивилась на польщу, як на плацдарм світової революції.

У квітні 1920 р. після укладення Варшавської угоди між Українською Народною Республікою і Польщею почався наступ польських та українських військ на РРФСР і УРСР. Пілсудський заявив, що його армія залишиться на Україні доти, доки не сформується постійний український уряд. Країни Антанти забезпечували польські війська зброєю, танками, броньовиками, літаками. Поляки захопили Київ і відтіснили радянські війська на лівий берег Дніпра.

Атака червоної кінноти

Радянське керівництво негайно створило Польський фронт. В його розпорядження перекидалися кращі частини, було проведено мобілізацію на фронт комуністів і комсомольців. До 14 тис. колишніх офіцерів російської армії відгукнулися на за­клик генерала О.Брусилова стати на захист Росії.

У травні 1920 р. радянські війська Південно-Західного фронту під командуванням Єгорова перейшли в наступ. Вони відкинули польську армію за межі України. Операції Червоної армії ускладнилися тим, що на півдні почались бої проти Врангеля.

Наступ здійснювався силами двох розрізнених фронтів: Південно-Західного на Львів і Західного, під командуванням М.Тухачевського, на Варшаву. Червона армія стрімко пройшовши 500 км, відірвалася від резервів і тилів і не змогла домогтися перемоги у вирішальних боях під Вршавою.

Трапилося непередбачене — польські робітники й селяни не тільки не підтримали Червону армію, а й вчинили їй жорсткий опір. На це розраховував і Пілсудський, який уважав, що "...ставка на спалах польської революції могла серйозно братися до уваги тільки в політичних канцеляріях, та й то досить віддалених від фронту... Ми є надто близькими сусідами Росії, щоби легко могли зважитися на наслідування".

«Чудо на Віслі» врятувало Європу від світової революції. Червона армія зазнала поразки і була змушена з великими втратами відступити з території не тільки Польщі, а й Західної України та Західної Білорусії. Польський уряд погодився підписати мирний договір, згідно з яким до Польщі відходила територія з населенням 15 млн душ; західний кордон радянської Росії проліг за 30 км від Мінська. Польща закріпила за собою і Захід­ну Україну.

П.Врангель

Бої з Польщею співпали з активізацією армії Врангеля, яка у червні 1920 р. вирвалась з Криму у Північне Причорномор’є. Проти нього негайно було утворено Південний фронт (командувач М.Фрунзе). Всі спроби Врангеля розвинути успіх і вийти на Дон, Кубань, Правобережну Україну успіху не мали. Наступ його було зупинено, і Червона армія перейшла в контрнаступ. 11 листопада 1920 р. Червона армія здолала сильні укріплення на Перекопському перешийку і увірвалась у Крим. Залишки армії Врангеля (145 тис. вояків) і Чорноморський флот евакуювалися до Туреччини. 15 тис. офіцерів, які потрапили в полон, були розстріляні більшовиками.

С.Будьоний, М.Фрунзе, К.Ворошилов на Південному фронті

Після розгрому Врангеля основні антибільшовицькі сили були розгромлені.

9. Завершення громадянської війни. Агресія радянської Росії на Далекому Сході, Закавказзі і Середній Азії

До весни 1920 р. з інтервенціоністських військ на Далекому Сході залишилися тільки японці. З метою віддалити війну з Японією було ухвалено рішення про створення Далекосхідної республіки (ДСР).

Тим часом у тилу японських військ палала партизанська війна. Нею керував комуніст Сергій Лазо, але його схопили і стратили японці. У травні 1921 р. у Примор’ї за підтримки японських військ до влади доступився новий уряд. Натомість комуністи створили Військову раду ДСР. Головнокомандувачем військами було призначено Блюхера. Розпочалися запеклі бої. Наприкінці 1921 р. білогвардійці та японці захопили Хабаровськ. Тоді ДСР спільно з РРФСР почали боротьбу проти японських інтервентів та білогвардійців. Вирішальні бої розгорнулись у лютому 1922 р. під Волочаєвкою. Червона армія заволоділа Хабаровськом і перегодом увійшла до Владивостока. Японія змушена була вивести свої війська з ДСР. Білогвардійці відступили до Маньчжурії. У жовтні 1922 р. ДСР об’єдналася з РРФСР. Громадянська війна закінчилася.

Після розгрому основних сил білогвардійців радянська Росія приступила до реалізації нездійсненних планів світової революції.

Ведучи боротьбу проти японців і залишків білогвардійців, Червона армія вступила у Зовнішню Монголію, яка знаходилася під зверхністю Китаю, але користувалась автономними правами після російсько-китайської угоди 1912 р. Тут, на території Зовнішньої Монголії, було проголошено Монгольську Народну Республіку з прорадянським урядом.

Жертвами цієї політики стали і новоутворені держави Закавказзя.

На початку громадянської війни влада в Закавказзі перейшла до рук Азербайджанської націоналістичної партії "Мусават" ("Рівність"), Вірменського революційного "Дашнакцутюна" і Грузинської соціал-демократичної партії меншовиків.

Партія "Мусават" намагалася перетворити Азербайджан на велику мусульманську незалежну державу чи об’єднатися з Туреччиною.

Вірменська партія "Дашнакцутюн" будувала свою політику на національних гаслах. Вірменській державі доводилося вести запеклу боротьбу проти Туреччини.

Меншовики Грузії, доступившись до влади, опинились у складному становищі. У внутрішні справи цієї країни постійно втручалися Туреччина, Німеччина, держави Антанти. Умови, запропоновані ними за "допомогу" грузинському урядові, були надзвичайно тяжкими. Грузія стала членом Малої Антанти. З цього приводу один із грузинських меншовиків казав: "Як бачите, шляхи Грузії та Росії розійшлися. Наш шлях веде в Європу, шлях Росії — в Азію..."

У квітні 1920 р. більшовики підняли повстання робітників і матросів у Баку. Слідом за цим у країну вдерлася Червона армія. Було проголошено Азербайджанську радянську соціалістичну республіку. В листопаді 1920 р. місцеві більшовики за підтримки Червоної армії скинули владу дашнаків і проголосили Вірменську радянську соціалістичну республіку. В лютому 1921 р. більшовики Тбілісі, скинувши за активної участі Червоної армії меншовицьке керівництво, проголосили Грузинську радянську соціалістичну республіку. Затим усі три республіки Закавказзя уклали військово-політичний союз із Росією. Вирішальну роль у встановленні радянської влади відіграли частини Червоної армії, які під приводом допомоги здійснювали агресію проти незалежних держав.

Під час розгрому основних сил Колчака Червона армія приступила до встановлення радянської влади в Казахстані й Середній Азії. Там діяли білогвардійці та різні групи під національними і релігійними гаслами.

У середині 1920 р. в Киргизії було встановлено радянську владу та утворено Киргизьку автономну радянську соціалістичну республіку в складі РРФСР.

У цілому ж Туркестанський край (сучасна Середня Азія) опинився надовго відрізаним від Центральної Росії. Тут склалася своєрідна ситуація. Поряд із незалежними ханствами Хівою та Бухарою існували уряди більшовиків (Ташкент) і білогвардійців.

Становище ускладнювалося тим, що в Туркестані діяли загони інтервентів (англійці прагнули розширити свої колоніальні володіння за рахунок Середньої Азії) та місцевих противників радянської влади (басмачі). У середині 1919 р. Східний фронт було розділено на дві частини: Східний і Туркестанський. Командувачем Туркестанського фронту затвердили Фрунзе.

Війська Фрунзе розбили козачі частини отаманів Дутова та Аненкова. У лютому 1920 р. радянські війська оволоділи Красноводськом — опорним пунктом білогвардійців у Середній Азії. Після цього білих було витіснено за межі Середньої Азії. 9-й з’їзд рад Туркестану прийняв конституцію, в якій проголошувалось утворення Туркестанської радянської соціалістичної республіки.

Кульмінацією боротьби в Туркестані стало повстання в Бухарі, підтримане Червоною армією. Режим бухарського еміра, який спирався на допомогу англійців, зазнав краху влітку 1920 р. Того ж року було скинуто хівинського хана. Радянське керівництво визнало Бухарську і Хорезмську (колишнє Хівин­ське ханство) народні республіки. Народи Середньої Азії залишились у сфері впливу Росії, щоправда, вже радянської.

Причини перемоги більшовиків у громадянській війні:

· політичні прорахунки їхніх противників щодо селянства, розкол сил опозиції, терор проти населення;

· прорахунки опозиції в національному питанні, відмова підтримати національні рухи;

· неузгодженість дій сил опозиції, амбіційність їхніх лідерів, спроба спиратися на сили інтервентів, вузькість соціальної бази опозиції;

· інтервенція 14 держав дала змогу більшовикам використати патріотичне піднесення населення;

· стратегічно вигідне розміщення частин Червоної армії в центрі Росії, що давало можливість використовувати всі економічні та стратегічні переваги для організації воєнних дій, залучення до служби в Червоній армії офіцерів царської армії з бойовим досвідом (часто-густо під загрозою знищення їхніх сімей, що ставали заручниками);

· використання більшовиками надзвичайних заходів (політика «воєнного комунізма»), які дали змогу мобілізувати всі ресурси країни;

· інтенсивна більшовицька пропаганда серед населення радикальної програми перетворень у суспільстві (побудова соціалізму (комунізму));

· втома населення від безвладдя, його байдужість до подій у країні, прагнення спокою та порядку.

Документи, матеріали

Із звернення штабу Білої армії

Червоні офіцери!

За що ви боретесь і за що ми підняли зброю

Ви боретеся за комісародержавіє, за брехливу владу Апфельбаумів (Зинов’єв), Бронштейнів (Троцький), Розенфельдів (Каменєв), Нахамкесів (Стеклов), Калініних, Петерсонів, яким не дорога наша Батьківщина і потрібна лише одна її ганьба.

Ми боремося за Установчі збори, за всенародний вільний вибір…

Ви боретеся за інтернаціонал, за те, щоб російськими природними багатствами могли розпоряджатися не росіяни, а всілякі пройдисвіти…

Ми відновлюємо національну єдність і національне господарство…

Ви насаджуєте комуни, які дають можливість ледацюгам і неробам користуватися результатами робочих рук.

Ми обстоюємо право власності…

Ви руйнуєте церкви і нищите православну релігію…

Ми відновлюємо сплюндровану релігію і зруйновані храми…

Ви обстоюєте нахабне свавілля та огидне насилля більшовиків, комісарів та їхніх найманців — китайців, латишів, комуністів...

Ви втягнуті в безконечну війну з усім світом…

Ми несемо мир землі російській…

З нами хліб, з нами мир і господар землі російської — Установчі збори.

Запитання до документа

1. Як аргументували лідери білого руху необхідність боротьби проти більшовизму? Розкрийте мету учасників боротьби.

2. Спробуйте з’ясувати ставлення різних прошарків суспільства до цього звернення.

З наказу генерала Майковського від 30 вересня 1919 р. про розправу над повсталими проти Колчака селами

1. У кожному селі району повстання помешкання ретельно обшукувати; захоплених із зброєю в руках, як ворогів, розстрілювати на місці.

2. Заарештовувати… всіх агітаторів, членів совдепів, які допомагали повстанню, дезертирів, пособників і приховувачів зрадників, і передавати воєнно-польовим судам.

3. Ненадійних… висилати, передаючи їх міліції.

4. Місцеві влади, що не чинили належного опору бандитам… передавати воєнно-польовим судам, покарання збільшувати до смертної кари включно.

5. Повсталі знову села ліквідувати з подвійною суворістю, аж до знищення всього села.

Запитання до документа

1. Охарактеризуйте політику білого руху щодо селянства.

2. Чим було викликано повстанський рух проти режиму адмірала Колчака?

З матеріалів комісії з розслідування злодіянь більшовиків при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії

Відомості про злодіяння більшовиків
у місті Єкатеринодарі та його околицях

До міста Єкатеринодар більшовики вступили 1 березня 1918 р. Того ж дня було заарештовано групу осіб цивільного населення, переважно інтелігенції, і всіх затриманих 83 осіб було вбито, зарубано й розстріляно без будь-якого суду і слід­ства. Трупи було зарито у трьох ямах тут же в місті. Гурт свідків, а також лікарі, які потім оглядали вбитих, засвідчили випадки закопування недобитих, недорубаних жертв... Над жертвами знущалися, відрізали їм пальці рук і ніг, статеві органи, спотворювали обличчя...

Викладення даних засновані на показаннях свідків і судово-медичних оглядах.

Питання до документа

Висловіть своє ставлення до наведених фактів.

Запитання і завдання

1. Які органи виконавчої та законодавчої влади було створено після Жовтневого перевороту? Що сприяло встановленню більшовицької диктатури?

2. Дайте характеристику органам, що ставили метою охорону та захист радянської влади.

3. Коли й чому було розпущено Установчі збори?

4. Чому було розпочато переговори з Німеччиною?

5. Яких поглядів дотримувалися більшовики на можливість та умови підписання миру з Німеччиною?

6. На яких умовах радянська Росія підписала Брест-Литовський договір?

7. Які політичні, економічні наслідки мало підписання Брестського договору?

8. Що таке політика "воєнного комунізму"?

9. Які заходи більшовиків означали здійснення політики "воєнного комунізму" в промисловості?

10. Охарактеризуйте політику "воєнного комунізму". З якою метою її було впроваджено?

11. Порівняйте програми та практичні дії білого й червоного рухів у Росії.

12. Назвіть причини громадянської війни в Росії.

13. Схарактеризуйте основні операції на фронтах громадянської війни?

14. Які причини перемоги більшовиків у громадянській війні?

15. Поміркуйте, чи була громадянська війна неминучою.

Запам’ятайте дати:

3 березня 1918 р. ­ Укладення в Брест-Литовську мирного договору.

Травень 1918 р. ­ Збройний антибільшовицький виступ чехо-словацького корпусу.

Березень 1919 р. ­ січень 1920 р. ­ Боротьба проти Денікіна.

Квітень-жовтень 1920 р. ­ Радянсько-польська війна.

Листопад 1920 р. ­ Поразка армії Врангеля у Криму. Закінчення громадянської війни в європейській частині.

Березень 1921 р. – Украдення Ризького миру між Польщею та радянськими республіками.

§ 18. Неп. Проголошення СРСР і встановлення сталінського режиму

1. Нова економічна політика більшовиків

Внутрішньополітична криза в Росії на початку 20-х рр. поставила питання про можливість подальшого утримання влади більшовиками. Політика "воєнного комунізму" призвела до масових селянських повстань, які охопили територію України, Поволжя, Кубань і Дон. Активізувався рух басмачів у Турке­стані.

Найбільшим було повстання на чолі з А.Антоновим, що охопило Воронезьку і Тамбовську губернії. Чисельність учасників опору становила 50-70 тис. Проти загонів Антонова воювала регулярна армія на чолі з М.Тухачевським. Рівночасно тривала повстанська боротьба в Україні під керівництвом Н.Махна.

Н.Махно у Гуляйполі

Найбільш організованим і небезпечним було повстання моряків Кронштадта навесні 1921 р. Повсталі поряд з економічними вимогами висунули й політичні: "Ради — без комуністів". Проти повсталих було кинуто регулярну армію під командуванням того ж таки М.Тухачевського. 10 днів тривав штурм Кронштадта.

Штурм червоноармійцями Кронштадту

У ряді міст сталися робітничі страйки. Так, західносибірські залізничники, організувавши збройні загони, захопили і тримали під контролем майже всю територію Тюменської губернії, перервавши залізничне сполучення Сибіру з центром країни.

Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства. Перехід до нової еконо­мічної політики ще 1920 р. пропонував здійснити Троцький, але його пропозиції замінити продрозкладку податковою системою не підтримав більшовицький ЦК. Та вже навесні 1921 р. Ленін спромігся переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.

Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції та масових виступів населення.

Початком здійснення нової економічної політики став Х з’їзд РКП (б), який у березні 1921 р. прийняв резолюцію "Про заміну продрозкладки продподатком". Податок установлювався вдвічі меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р.

Згодом селянам було дозволено продавати надлишок продукції на ринку, організовувати кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

Відповідно у промисловості було проведено децентралізацію управління, підприємства об’єднувались у трести і переводилися на господарський розрахунок, деякі підприємства поверталися колишнім власникам, впроваджувалася відрядна оплата праці, дозволялась оренда, залучався іноземний капітал через створення концесій та спільних підприємств.

Помічені заходи сприяли відродженню ринкових відносин, фактично ліквідованих за доби "воєнного комунізму". З метою їх нормального функціонування запроваджувалася нова система оподаткування, вводилася нова конвертована грошова одиниця — червінець, забезпечений золотом. 1 червінець дорів­нював 10 золотим карбованцям. Створювалися кращі умови для розвитку торгівлі всіх форм власності.

Але більшість більшовицького керівництва вважало неп тимчасовою політикою, розрахованою на перехід від капіталізму до соціалізму, і не бажало відмовлятися від комуністичних ідей. Основні економічні важелі залишалися в його руках. Зберігався значний державний сектор (важка та більша частина легкої промисловості), зовнішня торгівля була державною монополією, діяв єдиний державний банк, держава формувала ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію. У по­літичній сфері РКП (б) утримувала всю повноту влади.

Схема: Протиріччя непу

Монополія більшовиків на владу

Плюралізм форм власності і господарських укладів

Курс на будівництво соціалізму в одній окремо взятій країні

Необхідність активізації зовнішньополітичної діяльності, посилення контактів з зовнішнім світом

Необхідність здійснення індустріалізації, створення могутнього воєнно-промислового комплексу

Відсутність інвестицій у промисловість з відчизняних і заружбіжних джерел

Курс на побудову суспільства соціальної рівності і соціальної справедливості

Посилення соціальної деференціації. Формування “нової буржуазії” (непманів) і “нової аристократії” (партійно-радянська номенклатура

Таке суперечливе становище викликало неодноразові кризи хлібозаготівлі у 1925, 1927-1928. 1928-1929 рр. Приводом до їх виникнення була відмова селян здавати хліб за заниженими цінами.

Кризи супроводжувалися загостренням політичної боротьби у партійному керівництві між групою Бухаріна, Рикова, Томського (прихильники збереження і розвитку непу) та групою Сталіна, Молотова, Кагановича, Ворошилова. У цій боротьбі перемогла група Сталіна — прихильники військово-комуністичних методів управління економікою, які взяли курс на відмову від непу.

Хоча неп не став довгостроковою політикою, завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване в роки першої світової та громадянської воєн. Зросло промислове й сільськогосподарське виробництво, пожвавилися торгівля й товарообмін, ослабла соціальна напруженність.

2. Проголошення СРСР

Установлення комуністичних режимів на більшій частині колишньої Російської імперії поставило на порядок денний питання про об’єднання цих новоутворених держав, схожих за політичною системою, зв’язаних єдиним народногосподарським комплексом та об’єднаних у єдиний воєнно-політичний союз (договори 1919-1920 рр.).

На початку 20-х рр. розгорілася дискусія про форму об’єд­нання цих держав. Серед розмаїття думок можна вирізнити два підходи у вирішенні цієї проблеми.

Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею утворення радянської спільності на засадах автономії. Тобто всі радянські республіки мали увійти до складу РСФРР на правах автономії. Такий варіант об’єднання здобув назву проекту "автономізації", але його розкритикували українські та грузинські більшовики. В умовах наростаючого конфлікту між московським центром та більшовиками національних республік у полеміку втрутився Ленін, який запропонував створити радянську спільність на засадах федерації (у федерацію об’єднувалися рівноправні республіки, а не підпорядковані РРФСР). Цю пропозицію схвалили представники всіх республік.

Протягом 1922 р. відбулися з’їзди рад України, Білорусії, Закавказзя, Російської Федерації, які потвердили необхідність утворення федеративного рівноправного союзу націй. Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція представників національних республік, яка затвердила проекти декларацій про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проект союзного договору.

1-й з’їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем був Й.Сталін. Він ознайомив учасників з’їзду з проектами документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення, представник УРСР М.Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже після цього схвалити їх на 2‑му з’їзді рад. З’їзд підтримав цю пропозицію та утворив комісію для підготовки остаточного варіанта документів. На з’їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотирьох голів Президії ЦВК Союзу РСР, які мали почережно головувати на засіданнях: від РРФСР — Калінін, від УРСР — Петровський, від БРСР — Черв’яков, від ЗРФСР — Наріманов.

Герб СРСР

Але союзний договір так ніколи й не було доопрацьовано і підписано. "Комісію 13" з доопрацювання договору було ліквідовано. В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив Конституційну комісію, яка підготувала проект конституції СРСР. Його було затвер­джено на 2-му з’їзді рад у січні 1924 р. Конституція містила Декларацію та Договір про утворення СРСР, який не мав нічого спільного з проектом договору 1922 р. З’їзд рекомендував союзним республікам ратифікувати текст конституції, що й було зроблено. Так відбулося конституційне оформлення СРСР, про створення якого було оголошено ЦВК СРСР у липні 1923 р. у "Зверненні до народів та урядів світу".

Отже, завдяки маніпуляціям Сталіна союзний договір, що мав стати міжнародним договором між суверенними державами, було замінено конституцією, яка є внутрішньодержавним документом.