Складові радянської модернізації 2 страница

„Похід на Рим” (30 жовтня 1922 р.)

Спочатку влада Муссоліні була обмеженою. Уряду, який він очолив, що складався з представників старих правих партій, було надано надзвичайні повноваження на один рік для впорядкування фінансів і наведення порядку. Уряд Муссоліні передав у приватне володіння нерентабельні державні підприємства, зменшив дефіцит бюджету. Придушив страйковий рух. Щоб закріпити успіх фашисти починають створювати напівпартійні напівдержавні органи, які починають перебирати на себе державні функції. Так, при голові уряду було створена Велика фашистська рада, поряд з поліцією (карабінерами) створювалась Добровільна міліція національної безпеки, що формувалася з чорносорочечників.

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва виріс з 1920 р. до 1928 р. на 60%. Італія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. До того ж південні райони країни залишалися відсталими.

4. Фашизація країни

Перші успіхи фашистів забезпечили їм симпатії більшості населення. Муссоліні поспішив це закріпити на виборах. Був прийнятий новий виборчий закон, за яким партія, що набирає 50% + 1 голосів отримує 2/3 місць у парламенті. Та успіх фашистів на виборах 1924 р. було поставлено під сумнів опозиційними партіями (комуністична, соціалістична, частина лібералів), які утворили “Авентинський блок”. Щоб розчистити шлях до одноосібної влади Муссоліні вдався до рішучих дій. Поштовхом до фашизації країни стала "справа Маттеоті". Один з лідерів опозиції Джакомо Маттеоті 1 червня 1924 р. виступив у парламенті з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювання мандатів депутатів-фашистів. Через 10 днів його було викрадено і вбито. Але король не усунув Муссоліні від влади‚ як того вимагала більшість населення.

Джакомо Маттеоті

Джакомо Маттеоті

«Авентинський блок» на знак протеста залишив парламен, сподіваючись, що таким чином буде паралізовано роботу парламенту і будуть призначені нові вибори. Але цього не сталося. Муссоліні оголосив, що піднімається друга хвиля «фашизму» і висунув гасло: "Вся влада фашистам!". По країні почались погроми опозиції. За відсутності опозиції Муссоліні провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Дуче був звільнений від відповідальності перед парламентом і отримав право одноосібно видавати декрети. Місцеві органи замінялися префектами, яких призначав дуче. Заборонялися всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювалися трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почалися масові арешти (за один день було заарештовано 12 тис. комуністів). У 1926 р. в країні була встановлена однопартійна система. Політичне життя завмерло

Для управління економікою у 1927 р. створювалася корпоративна система (у 1934 р. існувало 22 корпорації в усіх галузях господарства). Кожна корпорація об’єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Було ліквідовано безробіття. Уряд було замінено Великою фашистською радою, а парламент — палатою корпорацій.

Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став Інститут промислової реконструкції (ІРІ), під контроль якого перейшло декілька великих банків і корпорацій.

Поза владою дуче залишалась лише церква, на конфлікт з якою дуче не наважувався, бо більшість італійців були ревними католиками. У 1929 р. Муссоліні уклав договір із папою римським (конкордат), згідно з яким утворювалася держава Ватикан; католицька церква отримала ряд привілеїв.

Підписання Латеранської угоди (конкордату) між Папою Римським і Б.Муссоліні

Фашистам здавалось, що вони створили ідеальну модель держави. Та у 1929 р. до Італії докотилась економічна криза. На 1932 р. більшись компаній виявились збитковими, безробіття складало 1 млн осіб, реальна заробітна плата скоротилась на третину. Найбільші банки опинились на межі банкрутства. Щоб подолати кризу Муссоліні вдався до ще більшого одержавлення всіх сторін життя суспільства. ІРІ було безпосередньо підпорядковано 30% промисловості, а опосередковано ще 49%. Населення мобілізовувалось на масові «битви за хліб», коли всі італійці, разом з дуче («перший тракторист») – на кіноекрані – працювали на полях. За успіхи в цій «битві» давали бойові ордени. Розгорнулись масові роботи по міліорації долини річки По, по будівництво сотен кіломентрів шосе, плотин тощо. Почалась масова перебудова Риму, проводились грандіозні розкопки. Але, незважаючи на всі зусилля, відчувалась нестача фінансів, стрімко зростав державний борг, податки росли, скорочувався золотий запас. Внутрішні резерви країни були вичерпані. Муссоліні залишалось покластися лише на успіхи в зовнішній експансії. «Війна для чоловіків теж, що і материнство для жінок», - заявляв Муссоліні.

Фашистська мода

5. Експансіоністські претензії Італії. Створення імперії

Доступившись до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію і перетворити Середземне море у "mare nostrum" ("наше море", як його називали давні римляни). Реалізація цих завойовницьких планів — прямий шлях до війни. Фашисти, поряд із ліквідацією демократичних інститутів, почали процес мілітаризації економіки і всіх аспектів життя суспільства. Ресурси країни мобілізувалися для майбутніх заво­йовницьких війн.

Італійські війська направляються в Абессінію (Ефіопію)

Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яку італійські війська захопили в 1935-1936 рр. Агресія проти Ефіопії була засуджена провідними країнами світу (Англія, Франція, США та ін.), проти Італії було запроваджено економічну блокаду. Блокада була повною несподіванкою для Муссоліні, який напередодні агресії виторгував право на окупацію Ефіопії у Англії та Франції (Римський пакт 1935 р.). У відповідь Муссоліні проголосив політику автархії (самозабезпечення). Населення підтримало дуче. Був обмежений імпорт. Купувати іноземні товари вважалось недостойним. Поступово Італія досягла позитивного сальдо у зовнішній торгівлі. Фашистська пропаганда активно поширювала тезіс Муссоліні про «пролетарські нації», які повинні бороться за своє існування під сонцем з «багатими та егоїстичними» (Англією та Францією).

Проголошення Італії імперією

На хвилі патріотичного піднесення 9 травня 936 р. Італія була проголошена імперією. Дуче вимагав «підняти на імперський рівень все національне життя країни». Почалось масове воєнно-спортивне виховання навіть дітей з чотирьох років. Для виховання молоді у фашистському дусі створювалися масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні. Скрізь вісіли гасла: «Дуче завжди правий!». Почалась шалена підготовка до війни: армія збільшувалась чисельно, нарощувався випуск озброєнь. Створена з напруженням всіх зусиль країни армія виявилась недостатньо озброєною новими видами зброї і слабо підготовленою до ведення сучасної війни. Імперські устремління вкрай виснажили економіку Італії. Стало зрозумілим, що фашистська модернізація країни провалилась. Становище в країні не покращувалось. Остаточний крах італійського фашизму відтянув союз Німеччиною, яка надавала значної економічної допомоги, і насування Другої світової війни.

Італійська карикатура на санкції європейських держав проти Італії

6. Союз із Німеччиною

Прагнення до переділу світу швидко привело Італію до зближення з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю "вискочці" Гітлеру.

Але вже перша агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія нездатна здійснити жодної серйозної акції. А втім, суперництво між двома фашистськими лідерами тривало аж до 1940 р., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.

У 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, а 1939 р. Італія та Німеччина уклали між собою "Сталевий пакт".

Гітлер і Муссоліні після укладення „Сталевого пакту”

Першою спільною акцією Німеччини та Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 рр. Італія відправила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.

У квітні 1939 р. Італія захопила Албанію‚ а 1940 р. вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. Вступ у війну прискорив крах фашизму в Італії.

Документи, матеріали

Із заяви Муссоліні після призначення його головою уряду Італії

"Те, чого до цього часу не було, є — уряд. Це я. І всі, слухай­те мене добре, всі італійці повинні і будуть коритися. Італійці до цього часу нікому не корилися. Жоден уряд не мав в Італії реальної влади. Італійці повинні бути керовані… завжди, в усіх сферах життя".

Запитання до документа

1. Як ви оцінюєте заяву Муссоліні?

2. Чим було зумовлено такий зухвалий виступ дуче? На які сили він спирався?

Реформа політичного представництва 17 травня 1928 р.

(Витяг)

Стаття 1. Кількість депутатів для всього Королівства встановлюється в 400 осіб…

Стаття 2. Вибори депутатів проводяться наступним чином:

а) репрезентація кандидатів у депутати організаціями, вказаними в статтях 3 і 4;

б) призначення депутатів Великою Національною радою фашистів;

в) схвалення депутатів виборцями.

Стаття 3. Право висування кандидатів у депутати належить насамперед офіційно визнаним національним Конфедераціям профспілок…

Стаття 4. Крім того, висувати кандидатів у депутати мають право офіційно визнані організації виховного, культурного, освітнього, пропагандистського і доброчинного характеру, які мають загальнонаціональне значення…

Стаття 5. Секретаріат і Велика рада фашистів, отримавши пропозицію, створюють єдиний список кандидатів в алфавітному порядку, вказуючи проти кожного назву організації, що висувала… Велика рада фашистів складає список призначених депутатів способом вільного вибору зі списку кандидатів, а також, якщо це необхідно, через призначення осіб, які не увійшли до списку, але відзначилися в царині науки, літератури, мистецтва, політики і військової справи. Міністерство внут­рішніх справ зобов’язане негайно опублікувати список.

Стаття 6. Голосування з метою схвалення списку призначених депутатів повинно відбутися на третій тиждень після його опублікування в "Gazzetta uffіcіale". Голосування здійс­нюється бюлетенями… за формулою: "Чи схвалюєте ви список депутатів, призначених Великою Національною радою фаши­стів?"

Голосування відповідями "так" або "ні"…

Стаття 10. Право брати участь у виборах мають іта­лійські громадяни старші 21 року і ті з громадян, які у віці від 18 до 21 року одружені та мають дітей, до того ж і ті, і ті мають відповідати одній із таких умов:

а) сплачувати профспілкові внески відповідно до закону… чи бути адміністратором або членом одного з товариств, або якої-небудь іншої організації, якій вони сплачували б внески згідно з тим же законом; в акціонерних і анонімних товариствах тільки члени записаних не менше року отримають виборче право;

b) сплачувати не менш як 100 лір річних податків державі, провінції, комуні або ж не менше року бути утримувачем державних цінних паперів, або ж утримувачем банківських паперів, випущених провінціями або комунами на суму 500 лір;

с) отримувати стипендію, заробітну плату або пенсію чи інше постійне жалування за рахунок бюджету держави, про­вінції або комуни чи від інших організацій, затверджених законом про опіку й опікунство держави, провінції або комуни;

d) бути членом католицького кліру …

Запитання до документа

1. Яким мав бути представницький орган, обраний за таким законом?

2. Наведіть приклади з документа, що свідчать про тоталітарний характер фашистського режиму.

3. Використовуючи матеріал параграфа і документ, складіть схему органів державної влади Італії.

Запитання і завдання

1. Якими були наслідки Першої світової війни для економічного і соціально-політичного розвитку Італії?

2. Вкажіть території, приєднані до Італії після Першої світової війни.

3. Які причини виникнення фашизму в Італії? Хто став на чолі фашистського руху в Італії?

4. З’ясуйте етапи фашизації Італії. Проаналізуйте структуру управління державою, що була створена фашистами.

5. Що спільного та відмінного в рисах фашистських режимів Італії та Німеччини?

6. Яку зовнішню політику проводили фашисти?

7. Чому Італія стала молодшим партнером Німеччини?

8. Які особливості італійського фашизму?

Запам’ятайте дати:

1920-1921 рр.– „Червоне дворіччя”

1922 р.­ Прихід фашистів до влади в Італії.

1929 р. ­ Утворення держави Ватикан.

1935­1936 рр. ­ італо-ефіопська війна.

9 травня 1936 р. – проголошення італії імперією.

1939 р. ­ "Сталевий пакт" між Італією та Німеччиною.

§ 21. Німеччина

1. Поразка Німеччини у Першій світовій війні

18 липня 1918 р. війська Антанти перейшли в рішучий наступ проти німецьких військ. Німецькі армії швидко відкочувалися назад. За таких умов начальник генерального штабу Німеччини Гінденбург остаточно переконався, що війну програно.

14 серпня 1918 р. він заявив імператорові Вільгельму ІІ, що необхідно домогтися завершення війни дипломатичним способом, поки німецькі війська знаходяться на території противника. До того ж один за одним почали капітулювати союзники Німеччини: 29 вересня 1918 р. — Болгарія, 10 жовтня — Туреччина, 3 листопада — Австро-Угорщина.

3 жовтня 1918 р. канцлером Німеччини було призначено Макса Баденського, який звернувся до президента США Вільсона з проханням про перемир’я.

У відповідь Вільсон зажадав іще до початку переговорів відвести німецькі війська з загарбаних територій, зречення кайзера, створення відповідального перед рейхстагом уряду. Німеччина була вимушена погодитися на ці умови. Було скасовано статті конституції, які закріплювали відповідальність уряду перед кайзером. Почалось обговорення питання про зречення Вільгельма ІІ. Він тим часом виїхав у ставку німецьких військ на Західному фронті.

Війна дорого коштувала Німеччині: більше як 2 млн загиблих, мільйони поранених і скалічених, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії велися не на її території та вона не зазнала руйнувань під час бойових дій.

2. Революція в Німеччині

Революційний загін (9 листопада 1918 р.)

Німецька революція почалася з повстання 3 листопада 1918 р. військових моряків у місті Кілі, обурених спробою командування кинути флот в останній бій, щоб, пожертвувавши ним, домогтися вигідніших умов перемир’я. Перехід влади в Кілі в руки моряків та заснування ними першої в Німеччині ради викликав ланцюгову реакцію в усій країні. Влада вислизнула з рук уряду. 9 листопада 1918 р. рейхсканцлер Макс Баденський поспішив передати владу соціал-демократові Фрідріху Еберту і заявив про зречення кайзера Вільгельма ІІ, який втік до Нідерландів. Німеччину було проголошено республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд — Раду народних уповноважених, що складалася з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених скасувала надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день і зобов’язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилася за скликання Установчих зборів для створення конституції. Від її імені було підписано Комп’єнське перемир’я; війна скінчилася.

Рада Народних уповноважених – революційний уряд Німеччини

Одночасно в країні набрав сили рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад і негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група "Спартак", члени якої формально перебували в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою в бік уряду. Перший всенімецький з’їзд рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло "Вся влада радам!" і висловився за проведення виборів в Установчі збори, призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом із частиною "незалежних" намагалася встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід для відкритого збройного виступу їхніх політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня вони придушили виступ комуністів і встановили повний контроль над Берліном. 15 січня було вбито Карла Лібкнехта і Розу Люксембург. Спробу комуністів прийти до влади збройним шляхом було ліквідовано.

Бої у Берліні у січні 1919 р.

3. Веймарська республіка

Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому містечку Веймарі, що на півдні Німеччини. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарської.

Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалася федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Фрідріха Еберта було обрано першим президентом. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Ф.Еберт

Проте революційні настрої в Німеччині ще довго давалися взнаки. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилася радянська влада в Баварії, у 1920 р. праві сили вчинили заколот („Капповський путч”) на три дні захопили владу в Берліні, але наразившись на могутній опір населення змушені були відступити, 1923 р. могутні виступи робітників сталися в Саксонії й Тюрінгії, а в Гамбурзі під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана спалахнули збройні повстання, інспіроване СРСР.

Парад „червоних фронтовиків” – воєнізованої організації КПН (1926 р.)

Крім політичних негараздів молодій республіці довелося долати і економічну кризу спричинену вимогами країн Антанти сплачувати неймовірні репарації. Спроба Франції і Бельгії шляхом окупації Рура – промислового серця Німеччини – який дава 70% вугілля і 50% сталі, ще більш погіршило ситуацію. У Німеччині почалася небачена гіперінфляція: у середині 1922 р. долар коштував 10 марок, то через рік 1 млн марок. Півтори сотні друкарських фабрик не встигали друкувати гроші і нові нулі на банкнотах домальовували у банках. Для отримання заробітної платні робітникам доводилося брати корзини. Ціни у магазинах мінялися щогодини. Але завдяки гіперінфляції держава позбулася всіх воєнних боргів, а підприємці отримали фактично безпроцентні кридити. Значно знизилася заробітна плата – вона складала 40% від довоєнної. Безробіття сягнуло 6 млн чол.

Банкноти у двадцять і сто міліардів марок

Робітники з корзинами для білизни йдуть отримати заробітну плату

У такій ситуації підняли голову всі антивеймарські сили, як з ліва (комуністи), так і з права (нацисти). Лише завдяки рішучим діям уряду Штреземана, який підтримала армія, вдалося врятувати ситуацію. А запровадження плану Дауеса полегшило економічне становище країни. До 1929 р. Німеччина отримала 11 млрд доларів кридитів, що дало змогу відновити довоєнні економічні показники. Головне, за ці роки в економіці Німеччини сталися якісні зміни: відбулась докорінна модернізація виробництва, підприєництво охопило широкі верстви населення, Німеччина посіла перші позиції в автомобільній, авіаційній і хімічній промисловості. Заробітна плата зросла на 60%. На 1929 р. німецька економіка давала 10% світового виробництва і 12% світової торгівлі. Проте показники могли б бути значно кращими, як би не виплати репарацій, що складали 2,5 млрд марок на рік. Для їх виплат запроваджувалися високі податки (у 2 рази перевищували довоєнні) як прямі, так і опосередковані, зокрема на пиво.

4. Зародження фашистсько­го(нацистського) руху

Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського договору, соціальна незахищеність більшої частини населення внаслідок зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.

Версальський договір породив нацизм. Карикатура

Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (НСДАП), що стала центром тяжіння усіх фашистів, було утворено 1919 р. (до 1920 р. вона називалася Робітнича партія Німеччини). Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії («пивний путч»), але зазнали поразки. Все керівництво НСДАП опинилось у в`язниці. Тут у в`язниці Гітлер написав книгу "Майн кампф" ("Моя боротьба"), в якій виклав основні програмні положення фашистського руху в Німеччині. У 20-ті рр. вони ледь животіли. Швидке зростання їхнього впливу почалося під час економічної кризи 1929-1933 рр.

Виступ А.Гітлера на одних з перших зборів нацистів

Німецький нацизм не виріс на рівному місті, у нього були свої ідеологічні коріння. Попередниками нацистської ідеології були французький соціолог Жозеф Артюр де Гобіно і і англійський аристократ Хьюстон Стюарт Чемберлен. Гобіно створив чотирьохтомну працю «Досвіт про нерівність людських рас», в якій стверджував, що біла раса має переваги над іншими, а її елітою є арійці. До арійців він відносив населення Скандинавського півострова, Англії, Ірландії, Голландії, частини Франції і Німеччини. Гобино вважав німців, що живуть на заході Німеччини кращими арійцями. Чемберлен сформував расову теорію, яка доводила переваги арійців: «Господь Бог покладається тепер лише на одних німців…». Чемберлен став більш завзятим німецьким націоналістом ніж самі німці. Зустрічь його з Гітлером справила на останнього величезний вплив.

Важливу роль у становленні ідеології нацизму відіграло невелике Товариство Туле, що утворилось у Мюнхені за зразком масонських лож. Своїм завданням воно проголосило вивчення і популярізацію давньогерманської літератури і культури. Також члени товариства пропагували расову перевагу німців і необхідність створення третього рейху. На гербі Товариства була намальована свастика, а дивізом товариства було: «Пам`ятай, що ти німець. Тримай свою кров у чистоті!”.

Також нацисти запозичили фразиологію про “надлюдину”, яка стане правити на Землі і культ сильної особи у філософа Фрідріха Ніцше. Нацисти вважали себе “надлюдьми”.

Не до не після приходу до влади нацистам так і не вдалось створити закінченої, строгої філософсько-ідеологічної системи. Їх ідеологія була компіляцією расизма, антисемітизма, шовінізма, націоналізма, консерватизма, соціалізма тощо.

5. Криза Веймарської республіки. Прихід нацистів до влади

Економічна криза 1929-1933 рр. стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювалися, знаходились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Було підвищено податки на предмети першої необхідності, зменшено роз­міри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, які не досягли 21-річного віку.

Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась і широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, передовсім, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав, і 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.

Роздача нацистами безкоштовних обідів безробітним

Масовою базою фашистського руху стали націоналістичні настрої ремісників, селян, ветеранів війни, безробітних. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас меншою мірою піддавався впливу нацистів, але значна його частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів — прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможливими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 рр. Нацисти зуміли залучити на свій бік зневірену в демо­кратії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди у віці до 30 років. Позначилася на поведінці виборців і тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики та есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення цілих районів. Їхні дії, своєю чергою, демонстрували слабкість законної влади, яка часом нездатна була підтримувати елементарний порядок у містах і гарантувати безпеку громадян.

Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не усунула революція 1918 р. Її представники вважали, що саме нацисти є тією силою, яка здатна усунути загрозу рволюції, економічного краху і забезпечить відродження Німеччини. У жовтні 1931 р. її націоналістично налаштовані представники утворили «Гарцбургський фронт», який проголосив нацистів найперспективнішою силою в країні і закликав промислово-фінансові кола до їх фінансування.

Поліція розчищає шлях до рейхстагу для нацистських депутатів

У квітні 1932 р. проходили вибори президента республіки. Хоча на них переміг Гінденбург, Гітлер не набагато відстав від нього. Того ж року відбулися вибори до парламенту, які ще більш зміцнили позиції нацистів. За них проголосували 14 млн. виборців або 37%. Основними суперниками нацистів на виборах були соціал-демократи і комуністи, які в разі об`єднання своїх зусиль моглиб перешкодити перемозі нацистів. Але цього не сталося. Після виборів було сформовано уряд на чолі з фон Папеном. Цей уряд отримав назву «кабінет баронів», із-за великої кількості титулованих осіб у його складі. Уле цей уряд не мав ніякої підтримки ні в парламенті, ні в народі. Він намагався домогтися підтримки з боку нацисті, давши свободу дій для штурмовиків (СА), проте це лише зміцнювало позиції нацистів. Зрештою у листопаді 1932 р. відбулись позачергові парламентські вибори. На цих виборах жодна з партій не набрала більшості. Нацисти навіть втратили частину голосів. За них проголосувало 33% виборців. За комуністів голосувало 17% виборців. Гітлер був у розпачі. Подейкують, що він був готовий накласти на себе руки. Саме в цей момент, коли криза наближалася до кінця і з’явились ознаки падіння впливу нацистів, вирішальну роль відіграла воєнно-промислова еліта, яка використала свій вплив на президента Гінденбурга, щоби він вручив мандат на формування уряду Адольфові Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцлером — керівником уряду.