Викриття невір’я в загробне життя

Як часто зараз можна почути, що загробного життя немає, що потойбічний світ – вигадка, що для людини все закінчується смертю. Хто говорить це? На жаль, багато із так званих освічених людей, які свідомо чи несвідомо сприяють пропаганді войовничих безбожників-антихристів, які, відкинувши Христа – Начальника життя і смерті, стали на сторону диявола – начальника смерті духовної.

Що є основою такої думки? Сумно і соромно відповідати, а треба: відсутність досвіду, на якому тільки і ґрунтуються знання розуму, обмеженість релігійної освіти, навіть повне релігійне невігластво: ні знань немає у таких людей, ні духовного досвіду, ніхто з них не спробував навіть ознайомитися (не говоримо вже вивчити) і вдуматися в праці і життя великих наших подвижників. Серце їхнє, яке гордо відкидає все, що не піддається розуму, глухе і сліпе до краси і величі Божого світу, щоб споглядання цієї краси – їх, як святу великомученицю Варвару, привело до пізнання Творця Всесвіту. Вони, ці люди, вірять лише тому, що визнає їх розум, що пізнають лише наші убогі п’ять відчуттів; люди ці не хочуть знати про життя духу, кращу і вищу частини людської природи.

Книг, що відкидають їхні однобокі поняття, вони не бажають читати, говорять із чужого голосу, злословлять на те, чого самі не знають. Адже щоб приготувати будь-яку страву або пошити чоботи, треба спочатку навчитися, а розмірковувати про віру береться кожний, кому тільки прийшло бажання пофілософствувати, і навіть не виникає запитання чи чесно так авторитетно розмірковувати про те і заперечувати те(ми вже не говоримо про диявольські насмішки), про що ти і поняття не маєш?

Особливо люблять невіруючі підкріплювати свої розмірковування тим безсоромним і абсолютно неправдивим твердженням, ніби всі справжні вчені не вірять у Бога. На цю вудочку вони піймали та ловлять до цього часу багато простаків. Яка це неправда! Ми пізніше в цій бесіді словами самих вчених доведемо, яке неправдиве це обвинувачення, зведене на них атеїстами.

Можна все життя прожити без Христа і без християнського вчення, можна не вірити в християнське вчення, можна без Христа зробити своє життя легким і приємним; але не можна без Нього пройти через похмуру долину смерті і тим більше – через Страшний Суд. Невір’я прагне приховати це і від себе, і від інших, виставляючи свої ніби «переконання», що «там», на «тому світі» не може бути ніякого «пекла» і «вічних мук»… Але якщо можна втаїти від людей свій страх і свою пересторогу перед воротами смерті і майбутнім життям, то це ще не означає їх знищити, а тим більше довести, що ні пекла, ні вічних мук не існує. У більш відвертих і чесних невіруючих бувають такі моменти, коли вони вільно відкривають перед людьми боротьбу і скорботу свого серця… Із серця і совісті багатьох тисяч невіруючих нерідко виривається: «а що, якщо то правда, що говорить Євангеліє?». І цей боязкий вигук ми чуємо і в їхніх переконливих промовах невір’я. На все це можна сказати лише одне: Євангеліє говорить правду, в ньому міститься Божественна істина, про яку говорить Ісус Христос: «Моє вчення – не Моє, а Того, хто послав Мене. Хто хоче творити волю Його, той дізнається про це вчення – чи від Бога воно».

Потрібно відзначити, що в предметах віри безпечніше менше мудрувати і більше вірити: смиренне визнання своєї неосвіченості інколи краще за знання. Допитливість людського розуму з його гордими домаганнями на «розкриття» тайн віри властиво небезпечна не для небесної істини (бо вона вище будь-якого мудрування), а для тих, хто зловживає розумом. Повставати проти небесного вчення сумнівами і запереченнями – означає метати стріли в небо: небо не боїться від них ран і поразок, і немає потреби відбивати їх. Вони небезпечні тільки для тих, хто пускає їх над своїми головами…

Зауважте – невіруючі завжди бажають померти несподівано, точніше, уникнути смерті через смерть несвідому. Таке бажання або відчуття страху, або відчуття тупого відчаю, приховане під маскою байдужості. В будь-якому випадку така смерть є результатом життя бездумного. Наскільки легка, спокійна, радісна смерть істинно віруючих християн (вчитайтесь і вдумайтесь, як помирали наші праведники!), наскільки вона страшна і болісна для невіруючих або для людей, які взяли свою віру не із Божественного Одкровення.

Лев Толстой, наприклад, створив свою особливу віру і йому на 82-у році життя довелось предстати зі своєю вірою перед лицем смерті і помер він… жорстоко і трагічно. Це тому, що релігія, яку він створив, була неміцна, примарна. Вона була лише тимчасовою формою його заспокоєння. Толстой і перед смертю все ще шукав Бога, будучи незадоволеним в глибині душі своєю релігією. Безсумнівно, що в останні роки він невпинно думав про смерть, але… впевненості перед наближенням смерті не відчував. Слабкість його релігійного світогляду була характерною властивістю його раціоналістичної філософії. Так, наприклад, за два дні до відходу свого із Ясної Поляни, в листі до Черткова, висловлюючи свої погляди на теперішнє і майбутнє життя, він додає: «інколи мені це здається правильним, а інколи – нісенітницею».

Толстой 30 років працював над створенням свого релігійного світогляду, вивчав Конфуція, Сократа, Зороастра, Марка Аврелія і… зовсім не знав праць святих отців, цілого ряду великих мислителів, не мав уявлення про книгу «Добротолюбіє», що за філософи були святі Ісаак Сирін, Єфрем Сирін, Авва Дорофей і ін.

Гордість заважала Толстому відкрито визнати свої помилки, тобто покаятися всенародно; але в потаємності своєї душі він не був впевнений в тому, що писав про Христа й релігію. Тільки мужності не вистачило зізнатися в цьому перед лицем всього світу. Своє вчення, в якому Толстой називає віру в Святі Таїнства «лжевченням», він вирішив оприлюднити 1897 року з метою дати «корисне людям», а між тим в 1904р., після цього видання, коли помирав його брат Сергій і в передсмертні хвилини вирішив прийняти віру, то Толстой несподівано для всіх виявив дуже палку доброзичливість і сам піклувався про виконання цього рішення.

Перед смертю Толстой звертається не до толстовців, а до своєї сестри-монахині, маючи бажання «біля неї пожити» і не їде прямо туди, а заїжджає в Оптину Пустинь. Навіщо? Щоб побачитися з оптинськими старцями. Але тут в Оптині, відбувається щось жорстоке для Толстого: його до старця не пускає супротивна цьому пориву надпотужна сила, яку своїми людськими зусиллями він подолати не міг все життя. Сила ця – власна гордість. Толстой іде до скита, підходить до зовнішніх дверей келії старця, стоїть перед дверима, не входить і повертається назад.

Темна і болюча була смерть Толстого. Він був духовно одиноким, незважаючи на те, що толстовці оточили його піклуванням і коли вже дуже набридали і запитували чого він бажає, він відповів: «Мені хочеться, щоб ніхто мені не докучав!».

Зі слів сестри Лева Миколайовича від нього чули в останні дні слова: «Що мені робити, Боже мій, що мені робити?». Руки його були складені як на молитву. Смерть Толстого була тривалою при повній свідомості – смерть філософа, що не знайшов заспокоєння в своїй філософії, до того ж, що найболючіше, філософа, що знаходився під наглядом своїх учнів, сліпих у своєму рабському поклонінні його омани. Релігія Толстого, поставлена перед лицем смерті, не дала йому заспокоєння. Останні дні його були днями бентежної людини, яка не знала, що їй робити.

Тепер послухаємо про другого «володаря дум» – Гейне. Він відомий як невіруючий і насмішник, для якого не було нічого святого. Гейне заражав своїх читачів не тільки релігійним вільнодумством, але і цинічними дотепами про статеві стосунки. Отрута, яку він вливав у серця незрілих юнаків, була б менш шкідливою, якби читачі Гейне знали про зміни, які відбулися з переконаннями поета в останні роки його життя.

Тим часом у параграфі 7-у свого заповіту він пише: «Чотири роки вже пройшло, як я відкинув усяку філософську гордість і знову прийшов до релігійних ідей. Я помираю з вірою у вічного Бога, Творця світу, і закликаю Його милосердя на свою вічну душу. Я в скорботі, що з неповагою відгукувався про святі речі, але я до цього захоплений був не стільки внутрішньою прихильністю, скільки духом часу. За те, що я майже несвідомо ображав добрі звичаї і цнотливість, Боже, прошу, прости мене.». Про цей параграф заповіту замовчують закордонні та російські видавці творів Гейне, яким заради корисливих і партійних цілей треба зберегти за Гейне репутацію невіра й циніка.

Але повернемось до нашої нечутливості, до нашої індиферентності. У нас поки що панує безмежне невігластво в галузі богословсько-релігійних знань. Є навіть багато інтелігентів, які простодушно вихваляються цією великою прогалиною в своїй освіті. Люди, які легковажно відносяться до віри, ніколи не читали першоджерел; немало людей, які ніколи не читали Святого Євангелія; не будемо навіть говорити про те, що вони ніколи не пробували жити життям духу, тобто шляхом пізнання нашого християнського вчення.

Невіри настирливі у своєму запереченні, але ж не можна не бачити, що релігійна істина в самій своїй природі допускає не розумовий, а лише досвідний (емпіричний) шлях її засвоєння. І все-таки вони не роблять ніякого чесного намагання йти до своєї мети шляхом досвіду. Невіруючі завжди визнають тільки ті знання, які опираються на досвід, на факти, і якби хтось сказав їм, що зовсім не вірить у висновки хімії чи фізики, то незаперечно вони такому відповідали б, що в хімії чи фізиці, звичайно, ніщо не зміниться від їхнього невір’я, викликаного незнанням, що скептик ніколи не вивчав дослідним шляхом хімії і фізики.

Фізичний світ пізнається фізичними дослідами, а духовний – досвідом духовним, а тому той, хто дозволяє собі судити про християнство від імені розуму, без особистого досвіду в християнській сфері, іде не шляхом розуму, скільки б він не посилався на розум, а діє, делікатно кажучи, нерозумно…

Час зрозуміти, що і в релігійних знаннях, як і скрізь, розум повинен звернутися до звичайного для нього досвідченого шляху знання, поза яким він втрачає свою правоздатність і приречений на абсолютне безсилля. Необхідно звернутися до вивчення богословської літератури для ознайомлення із вченням християнства без посторонніх рук, без посередництва Ренана і Толстого і не відноситись із презирливим неуцтвом до книг людей, які багато років свого життя провели в служінні Богу, очищуючи і просвітлюючи свій дух і знаходили в цьому радість, сенс, і ціль свого багатого духовним досвідом життя.

В нашої інтелігенції, неосвіченій в богослов’ї, відсутні почуття гріха, а слово «гріх» для їхнього вуха таке ж далеке і чуже як і «смирення». Вся сила гріха у його впливі на людське життя – все це залишається поза полем свідомості інтелігенції, яка знаходиться ніби в релігійному дитинстві. Покаянний настрій духу повинен постійно супроводжувати людину на всіх стадіях її духовного розвитку і якщо його немає, то людина стоїть на неправильному та небезпечному шляху і далека до спасіння.

Переконатися у Божественному походженні Святого Писання можна одним способом: треба слухати це вчення, жити за його правилами, пережити і пізнати його на досвіді. Тоді переконаєшся, що воно не просте, а Божественне. Тоді дізнаєшся, який досконалий закон Господній і яка радість у ньому для душі. Можливо, хтось скаже: «Я тоді почну жити за вченням Святого Писання, коли цілком повірю, що воно дійсно Божественне». Але чи можливо так повірити? Якби вам запропонували відому страву і сказали, що ця страва найсмачніша і здорова, то не покуштувавши її, чи дізналися б ви, що вона дійсно смачна і здорова? Згадуються слова одного старця, до якого одного разу прийшов хтось і заявив: «Бога нема!». Старець тихо і смиренно відповів: «А куди ж він подівся? До тебе завжди був, а тепер уже Його нема!»… В простоті слів старця міститься така глибока, ясна відповідь, що важко придумати ще інше що-небудь настільки ясне і обґрунтоване. Треба пам’ятати: без мене спасти мене не можна! Треба, щоб ти сам забажав очистити своє серця і тоді в тобі почне володарювати дух, а не тіло. Щоб дати володарювати духу, треба побороти те, що ослаблює дух.

Шлях Богопізнання – у внутрішньому духовному досвіді. І люди, які віддали все життя своє на вірне виконання завіту Христового, ще тут на землі відчували радість небожителів, невидимий світ для них був реальний, близький так, як і земний. Вони піднімались на такі вершини духу, що їм покорялись сили природи.