Християнське відношення до смерті

Багато людей, коли бачать близьку людину, що лежить у труні, впадають у відчай, дивляться на смерть як на розлучення вічне, і замість того, щоб зі всією силою допомогти дорогому покійнику в його новому житті, вдаються до нестямної скорботи і плачу. Але ж смерть не є знищення, душа продовжує жити за гробом у тому ж світі, в який, може, швидко підемо й ми...

Послухайте, як дивиться на смерть людина, яка пізнала духовним досвідом як близько поєднані той світ і наш. Людина ця порівняно недавно жила серед нас. Це була особистість видатна за розумом і освітою; з любов’ю вивчала природу, вивчала як зоряне небо, так і анатомію; багато подорожувала за кордоном, була і в Палестині, володіла багатьма іноземними мовами. У розквіті сил і діяльності він покинув світ і 28 років провів в затворі, але його усамітнення було лише уявним і спокій його – це не бездіяльність, а навпаки – велика праця. У нього була величезна сім’я його духовних дітей; хоча він не бачив їх в обличчя, як і вони його, але вів активне з ними листування, і лише одні його листи склали 8 книг. Ведучи в затворі молитовно-споглядальне життя, він у той же час безперервно працював на славу Божу і залишив нам у спадщину неоціненний скарб – свої творіння, яких налічується багато томів. Останні одинадцять років свого життя він щодня причащався, сам служив Божественну Літургію. Ми говоримо про єпископа Феофана, затворника Вишенського, ім’я якого, на жаль, незнайоме багатьом.

Ось лист цього праведника, який він пише до своєї вмираючої сестри: «Прощай, сестро! Хай Господь благословить відхід твій і дорогу твою після відходу. Адже ти не помреш. Тіло помре, а ти перейдеш у інший світ, жива, що себе пам’ятаєш і весь навколишній світ пізнаєш. Там зустрінуть тебе татусь і матінка, брати і сестри. Вклонися їм, і передай наші вітання, і попроси потурбуватись про нас. Тебе оточать твої діти зі своїми радісними привітаннями. Там краще тобі буде, ніж тут. Тож не жахайся, побачивши смерть, що наближається. Вона для тебе – двері в краще життя. Ангел-Охоронитель твій прийме душу твою і поведе її дорогами, якими Бог накаже. Гріхи приходитимуть – кайся у всіх і май міцну віру, що Господь і Спаситель всі гріхи грішників, що каються, прощає. Прощені і твої, коли покаялася. Цю віру хутчій віднови в собі і перебувай з нею нерозлучно. Дай же тобі, Господи, мирний кінець! День-два і ми з тобою. Тому не сумуй за тими, що залишаються. Прощай, Господь із тобою!».

Який зворушливий цей лист брата до вмираючої сестри! Яким спокоєм, якою міцною вірою, живою упевненістю в майбутнє блаженне життя дихає він! Ніби він проводжає сестру в недалекий шлях – дорогу; шлях цей не в невідому країну; він веде в дім Отчий, де чекають нас наші близькі, що раніше нас туди Богом покликані. Брат посилає всім їм уклін і привіт, просить їх молитовного піклування про себе, а улюбленій сестрі бажає мирної, доброї дороги – християнської гідної і достойної кончини. Ось як християнин дивиться на смерть. Ось як він проводжає дорогу серцю людину в загробний світ. Чи не чуємо ми переможні слова: «Смерть, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога?».

А ось послухайте, що він пише до скорботного чоловіка вмираючої сестри: «Я завжди молився і молюся, аби Господь дав сестрі пожити, поки найменші діти стануть на ноги. Але судячи з того, що ви мені сказали, тепер уже треба молитися за мирну кончину. Що ж робити? Що судив Бог, тому треба підкоритися. Що вмирає, нічого незвичайного немає. Вслід за нею і ми підемо тією ж дорогою. Це загальна для всіх дорога. Але все-таки смерть приголомшує всіх і до всіх вмираючих ми відносимося так, ніби вони несподівано померли.

Ви залишаєтеся завершувати виховання і влаштування дітей, а вона відійде, і там, що потрібно, приготує для вашої зустрічі. Укріпіть свої сили і будьте мужнім. Адже сестра не помре: тіло вмирає, а особистість вмираючої залишається і переходить лише в іншу форму життя. У тілі, що лежить під образами і що потім виноситься, її немає, в могилу не її ховають. Вона у іншому місці, так само жива, як і тепер. У перші години і дні буде біля вас. І лише не промовить, та і побачити її не можна, але вона – тут. Вникніть у це. Ми, що залишаємося, плачемо за тими, що відійшли, а їм відразу легко, той стан відрадний. Ті, що вмирали і потім поверталися в тіло (клінічна смерть), відчували його дуже незручним житлом. Те ж саме відчуватиме і сестра. Їй так краще, а ми побиваємося, ніби з нею біда яка сталася. Вона дивиться і, напевно, дивується. Я завжди був такої думки, що за померлими не жалобу треба одягати, а святкові вбрання. Ну, останкам покійного треба віддати деяку шану, що абсолютно справедливо, але навіщо у нас до цього тіла звертаються, як до живої особи, – дивуватися треба. В Господа немає мертвих, у Нього всі живі. А ми, надивившись на тіло синювате, очі запалі і т.і., – саме це зображення запам’ятовуємо і ця омана й розриває наше серце. Потім прийде в голову думка: сира могила... похмура.., бідний, нещасний наш померлий. А в дійсності: він у світлому місці, в стані повної відради, вільний від всіх зв’язків... краса, як йому добре. І так само живий, як був вчора, напередодні смерті! Лише йому було гірше, а тепер краще. Ті, що відійшли, швидко рухаються, як думка, вони ще ближчими стають нам, ніж були тут, бо тут ми часто відокремлені від рідних простором, а невидиме буття скорочує розділення, тільки згадай померлого (лише сердечною, живою пам’яттю) – він тут і є.

У тих, що відійшли, скоро починається подвиг переходу через митарства. Тут потрібна сестрі допомога. Думайте про це, і ви почуєте крик: допоможи! Ось на що належить нам спрямувати всю нашу увагу і всю любов до неї. Я думаю, найдієвіший приклад любові вашою до покійної буде те, якщо ви з хвилини відходу душі заглибитеся в молитву за неї в новому її стані, нових і несподіваних потребах.

Почавши так, невпинно моліться Богові про допомогу їй, особливо впродовж шести тижнів, так і далі. У оповіді Феодори – молитви її старця були в мішку, з якого ангели брали їх, щоб позбутися злих духів. Так буде і з вашими молитвами. Не забудьте так зробити, – це і є ваша любов! Скоріше і мене повідомте... і я теж почну, і діти хай так роблять... А дуже тужити і побиватися – немає сенсу».

А ось ще лист того ж подвижника до матері, що поховала свою дочку і шукала у нього втіхи: «Милість Божа хай буде з вами! Плачте, плачте! У цьому немає нічого неприродного і докірливого. Дивно було б, якби мати не плакала за померлою донькою. Але при цьому треба знати міру: не побиватися і не забувати тих понять про смерть і померлих, які даються нам християнством. Померла! Не вона померла, а померло тіло, а вона жива і живе, як і ми, лише в іншому образі буття. Вона і до вас приходить і дивиться на вас. І мабуть, дивується, що ви плачете і побиваєтеся, коли їй краще. Той спосіб буття вищий за наш. Якби ви могли поговорити з нею віч-на-віч і попросили її знову увійти в тіло, вона ні за що не погодилася б. Навіщо ж вам вступати з нею в таку розбіжність, яка вже тут буде любов? Не можна не пошкодувати, що вам не випало поглянути в її очі, останній раз обійняти її материнською любов’ю... Ну, ось і поплачте. Лише небагато. Тілесні очі її закрилися, а душевними вона дивиться; дивіться і ви на неї душею своєю. Не уявляйте її в могилі. Її там немає, там тіло її, а вона ззовні, і тепер, можливо, біля вас стоїть. Вона замовкла, але не позбавлена можливості говорити вам у серці. Слухайте і почуєте: «Матусю, не тужи і не побивайся! Я з тобою і мені дуже добре!». Відповідайте ж і ви їй: «Ну, слава Богу, що тобі краще!». Обійми її застигли, але вона собою як душа, може обійняти вашу душу і так же тепло, мов теплі, звичайні, обійми. Відповідайте ж і ви спокійною, небентежною, теплою пам’яттю про неї... От і все. Благослови вас, Господи, і утіш!».

Яким благодатним миром віє від цих рядків! Але чому ж серце наше часто хворобливо стискається при думці про смерть і з грудей вилітає мимовільне зітхання: а все ж страшно вмирати. Справа зрозуміла: адже всі втішання відносяться лише до вмираючих у Господі, а в Господі вмирає лише той, хто тут живе для Господа за заповідями Його.