Голос учених про Бога, душу і безсмертя

Серед авторів богословських праць були не тільки простаки-пустельники, а й люди глибоко освічені, навіть філософи, що мали відомості з усіх галузей знань і володіли ними в такій повноті, яка нам, теперішнім інтелігентам і не снилось. Для прикладу згадаємо хоч одного з них – Святого Василія Великого. Він вивчав науки в знаменитій Афінській школі, що приваблювала до себе в той час цвіт розуму і таланту. Вивчав він ораторське мистецтво, астрономію, філософію, фізику, медицину, природничі науки. Був красою і гордістю своїх професорів. Але всі світські знання не могли наситити його розум, який шукав чогось вищого – небесного осяяння. І він вирушив в ті країни, де жили християнські подвижники і де б він міг сповна ознайомитися з істинно християнською наукою. Був у Єгипті, Карфагені, Сирії та Палестині. Там він знайшов і духовне керівництво, і велике зібрання богословських творів, старанно і довго вивчав їх…

Повернувшись в Афіни, він захотів побачити свого улюбленого професора, який був язичником, щоб навернути його в християнство (що йому і пощастило зробити пізніше) і тим заплатити йому за все добре, одержане від нього. Довго шукав, нарешті знайшов його біля міської стіни, де за звичаєм того часу професор говорив із іншими філософами про якусь важливу річ і ніяк не міг розв’язати якесь складне питання. Накинувши плащ на обличчя, святий Василій прислуховується до дискусії, залишаючись невпізнаним, приєднується до розмови, блискуче розв’язує складне для всіх питання, і зі своєї сторони, задає запитання своєму вчителю. Всі дивуються, хто б міг так відповідати, так заперечувати знаменитому філософу, а вчитель говорить: «Це або якийсь бог, або Василій», тобто він хотів сказати, що святий Василій мав розум, який перевершував звичайний людський, і в цьому відношенні був близький до богів. І твори таких людей знаходяться в зневазі!..

Невіруючі гордо заявляють, що розум не визнає надчуттєвого світу, потойбічного життя, але вони забули, що один із мудрих смертних – Сократ – усвідомлював, що все, що людина знає і що може зрозуміти – ніщо в порівнянні з тим, що вона не знає і не розуміє. І це визнання Сократа про немічність людського розуму має всю силу переконання, тому що мудрець набув це усвідомлення досвідом цілого життя, присвяченого пошуку істини. До нього філософія займалась майже виключно спогляданням зовнішньої природи, не звертаючи уваги на світ моральний. Сократ відкриває цей світ, залишає зовнішню природу. В основу всієї мудрості покладає самоусвідомлення і в глибині людської душі знаходить свідчення про Бога. Він вірив у Бога Єдиного, Невидимого, Творця і Промислителя світу. Бог, за вченням Сократа, є Будівничий і Провидець всього. Він один мудрий і перед Його премудрістю людська мудрість малоцінна і навіть мізерна. Язичнику, вихованому в своїй чуттєвій релігії, тяжко було піднятися до ідеї про Бога Невидимого.

«Так, ти не бачиш своєї душі, – говорив Сократ, – яка, однак, володарює над твоїм тілом, отже, можна сказати, що в тебе нема і розуму, і що все ти робиш випадково. Зрозуміло, що душа володарює в нашому тілі, але вона невидима. Знай, що неможливо бачити обличчя Бога, вистачить тобі бачити діла Його, щоб поклонятися їм і шанувати їх. Той, Хто влаштував і обіймає весь світ, у Кого вся краса і благо, споглядає в Своїх великих ділах, але невидимий в Своєму домобудівництві. Подумай, що і сонце, яке здається для всіх видимим, не дозволяє, проте, пильно дивитися на себе, і якби хто з нахабністю зосередив свій погляд – втратив би зір».

Таке Божество, заперечували Сократу, таке високе і величаве, що немає ніякої потреби в людському поклонінню.

«Так, що ж? – відповідав мудрець, – чим вище Те створіння, Яке удостоює тебе приносити Йому поклоніння, тим щиріше ти Його повинен шанувати. Бог, хоч і невидимий, – продовжував він, – піклується про людей, бачить все в світі і все осягає Своїм промислом.». Останню думку Сократ розкривав із особливою силою та любов’ю: «ти згоден, – говорив він, – що твій розум, живучи в твоєму тілі, керує ним, як хоче: повинен погодитися і з тим, що Розум, який живе у всьому, все влаштовує так, як Він хоче. І твоє око може бачити на багато стадій, а око Боже ніби не може обійняти все одним поглядом? І твоя душа може охоплювати думкою і тутешні місця, і країни Єгипту та Сицилії – невже ж Божа думка не в силах обійняти все існуюче?».

Високо цінує Сократ людську душу, піднімає її над всім видимим і тимчасовим, і замість безрадісного та безжиттєвого буття в царстві тіней проголошує життя безсмертне і краще існуючого, в союзі з Божеством благим, не таким, як боги, яких визнає релігія язичників. «Людська душа, – говорить він, – більше ніж все інше причетна до Божества. Вона видимо керує тілом, хоча сама невидима. Тому людина мисляча не повинна зневажати невидиме, але, вивчаючи його силу із дій, шанувати в душі Божественне.».

Самопізнання відкрило Сократу, що душа є сутність, причетна Божественному єству. Передсмертні промови Сократа пройняті вірою в безсмертя і у всеблаге Божество, хоча філософ за звичкою чи з іншої причини і говорить про це Божество мовою багатобожника: «Якби я не думав, що піду до інших богів, мудрих і благих, і до людей, що відійшли, то, звичайно, я був би неправий, байдуже дивлячись на смерть. Але тепер знайте, що я надіюсь побачитися з добрими людьми, хоч цього і не можу довести рішуче. А те, що я предстану перед могутніми всеблагими богами, будьте впевнені, це я можу довести рішучіше, ніж щось інше. Тому я не в скорботі, бо я впевнений, що померлі існують і що добрим там значно краще, ніж злим».

Цими словами легко спростувати думку багатьох, що ніби вчені і освічені люди не вірять у Бога та в безсмертя душі. Слідкуючи поступово від стародавніх часів до наших днів, чи справедливі слова войовничого атеїзму, що освіта та розум відкидають віру в Бога і потойбічний світ, – приведемо спочатку думку іншого язичника – філософа Платона; (наголошуємо, язичника) і може невіруючі чи маловіруючі християни – посоромляться!

Слово Платона залишається останнім і заключним словом стародавньої філософії і стародавнього світу про майбутнє життя людини. «Душа людини безсмертна, – говорить Платон, – всі її надії та прагнення перенесені в інший світ. Істинний мудрець бажає смерті як початку істинного життя. Потойбічне – предмет його споглядання, всіх його помислів. Лише в тому світі відкривається істинна суть речей. Цей світ сам по собі немає ніякої ціни, але має значення тільки по відношенню до іншого як його образ, подоба». В цьому полягає велич Платонового вчення, яке піднімає і спрямовує душу до властивої їй свободи, до володарювання над усіма чуттєвими обмеженнями.

Із туманної величі віків звучать нам ці голоси… Але візьмемо інші книги, інший час: прислухаємося до голосу людини, ближчої до нас за часом, людина ця – великий Гете. Ось його слова: «Думаючи про смерть, я абсолютно спокійний, тому що твердо переконаний, що наш дух є створіння, природа якого залишається незруйнованою і безперервно, вічно буде діяти. Він подібний до сонця, яке заходить тільки для нашого земного сну, а в дійсності ніколи не заходить».

Математик Коней говорив: «Я християнин і вірую, що Ісус Христос є Бог, який зійшов на землю; вірую як Тіхо де Браге, Коперник, Ньютон, Паскаль, Лейбніц, як всі великі астрономи, фізики і математики. У всьому християнському віровченні я не бачу нічого, що збивало б із пантелику мою голову, було б їй шкідливо. Навпаки, без цього святого дару віри, без знання про те, на що мені надіятись і що чекає мене в майбутньому, душа моя в невпевненості та стурбованості метушилася б від однієї речі до іншої, і ця тривога душі, невпевненість у думках є тим, що нерідко призводить огиду до життя і може в кінці-кінців призвести до самогубства».

«На наших очах, – пише французький історик Тен, – і на фоні історії відбуваються перетворення освічених людей у звірів там, де християнська віра забувається. Християнство – це велика пара крил необхідних для того, щоб підняти людину вище її самої, вище її плазуючого життя і її обмеженого світогляду. Завжди і скрізь, упродовж 19 віків, як тільки ці крила слабіють або їх розбивають, суспільна мораль падає».

«Релігійне навчання, по-моєму, – говорить Віктор Гюго, – зараз більш необхідне, ніж будь-коли. Чим більше людина росте, тим більше вона повинна вірити. Нещастя, і можна сказати, основне нещастя нашого часу полягає в прагненні обмежитись саме цим життям. Ставлячи для людини кінцевою межею та ціллю земне матеріальне життя, люди збільшують свої біди запереченням майбутнього життя».

Матеріалізм говорить: те, що ми називаємо духом, душею, думкою і т.п. є витвором мозку; від властивості мозку залежить і властивість думки, душа є функцією тілесного організму. Фохт, наприклад, говорить: «Нехай покажуть нам душу». В такому випадку ми можемо сказати подібним людям: «Хай покажуть вони нам свій розум!».

Так як під мікроскопом не можна розглянути ніякого духа, то ніби його не існує зовсім. Але хіба світ мікроскопу і є весь світ? Хіба не існує прив’язаності, вірності, синівської любові, дружби між людьми, душевності, тільки тому, що анатом зі своїм ножем не знаходить у людському тілі ніякого сліду цих нематеріальних величин? Матеріалізм народжується із чутливого сприйняття, і том у все, що називається духом – є діяльністю матерії. Проте обидва ці поняття лише легковажні ствердження.

Чому, наприклад, у літньому віці, часто навіть при смерті, коли мозок вже починає відмовлятися виконувати своє призначення, можуть бути вражаючі прояви духу і останнім словам помираючого у всі часи надавалось особливо важливого значення? Це переконливо показує, що душа – це не просто функція мозку. Звичайно, мозок є органом мислення, зброєю духа. Але будь-який інструмент вимагає того, хто грає на ньому, інакше він буде німий, якби навіть у його струнах містились всі звуки. Матеріалізм змішує необхідні умови дійсності з її причиною.

Матеріалістам можна нагадати глибоку думку Інокентія, архієпископа Херсонського, на користь думки про безсмертя душі. «Якби душа була єдиним із тілом, – говорить він, – то хвороби тіла повинні були б відображатися на всіх так званих душевних здібностях. А ми бачимо часто, що при абсолютно виснажені тіла, у великих стражданнях, зберігається в деяких людей повністю ясна свідомість і абсолютно повне володарювання над всіма муками тілесними».

Що думають про Бога та про безсмертя душі сучасні мислителі та вчені? Важко було б окремо переказати те, що вони дали нам в опротестування думки, ніби наука відкидає і Бога, і вічне життя. Краще розповімо про результати анкетування із запитанням про безсмертя, з яким Роб. Томсен із Чикаго звернувся до вчених і мислителів всіх країн, зокрема і Росії на поч. ХХ ст. Відповіді, розмірами від декількох рядків до великих трактатів, були зібрані у велику книгу під назвою «Докази на користь загробного життя. Зібрання думок деяких видатних вчених і мислителів про майбутнє життя.».

Із 47 відповідей переважною більшістю голосів (39 проти 6) надані позитивні відповіді, до того ж ґрунтовно мотивовані, чого зовсім не можна сказати про негативні відповіді двох і уникливі відповіді чотирьох; двоє не дали ніякої конкретної відповіді. Серед тих 39 вчених зустрічаються імена високого рангу, таких як хімік Крукс, психолог В. Джеймс, психофізик Ріше, біолог А. Р. Уоллес і ін.