Тема 3. Гендерне насильство та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання.

План:

1. Природа та сутність феномена гендерного насильства.

2. Поняття насильства в сім’ї та його види.

3. Повноваженні органи із попередження насильства в сім’ї.

4. Попередження сімейного насильства.

На початку ХХІ ст. тема ґендерного насильства є актуальною для більшості країн світу, зокрема і для України, бо й досі людству не вдалося подолати насильство щодо жінок. Скажімо, за останні роки близько 60 млн. жінок зникли з різних причин, але в основі їх зникнення міститься дискримінація на підставі статі. Нерівне становище жінок у суспільстві робить їх беззахисними та провокує насильство з боку чоловіків. І хоча в повсякденному житті страждання жінок не так помітні, між тим є підстави стверджувати, що поставлена проблема є досить актуальною для багатьох країн світу.

Важливу роль у вирішенні проблем гендерного насильства відіграла Віденська всесвітня конференція з прав людини (1993р.), яка дала можливість жінкам пізнати нове бачення правозахисного мислення та практики.

За своїм завданням конференція мала дати історичну переоцінку статусу прав людини. Гасло «Жіночі права – людські права» було на значках, плакатах, у листівках, журналах, документах всіх учасниць Глобальної Кампанії, які демонстрували світовому співтовариству на прикладі символічного Міжнародного трибуналу, що права жінки, хоча теоретично проголошуються та захищаються, насправді порушуються у всьому світі. Питання прав жінок вперше розглядалися як невід’ємна складова та неподільна частина загальних прав людини. У прийнятих на конференції документах вперше офіційно було закріплено факт існування прав жінок та фактичного їх порушення. Підсумкові документи конференції – Віденську декларацію та програму дій – підписали 171 держава. У них зазначалося, що права жінок та дівчат є невід’ємною складовою частиною загальнолюдських прав. У межах цієї кампанії була подана петиція, яка закликала Всесвітню конференцію «комплексно підійти до проблеми прав жінок як прав людини на всіх своїх засіданнях та визнати гендерне насильство – як порушення прав людини, що потребує негайних дій». Петиція була перекладена 23-а мовами, і більш ніж 1000 ініціативних груп зібрали під нею півмільйона підписів з 124 країн. Петиція та її вимоги поклали початок дискусії про те, чому права жінок, і гендерне насилля зокрема, виключаються з правозахисних концепцій. Отже, Всесвітній конференції у Відні судилося стати свідченням значного прогресу стосовно постановки проблеми насильства щодо жінок. Адже в документах конференції насильство над жінками було визнане порушенням утвердження принципу «жіночих прав як прав людини». Конференція проголосила, що жінки належать до групи, яка перебуває в особливо небезпечному стані, і запропонувала заходи, спрямовані на викорінення всіх форм дискримінації щодо жінок – прихованої, так і явної.

Серед таких заходів слід виділити рекомендацію Генеральної Асамблеї ООН прийняти Декларацію про викорінення насильства щодо жінок та настійний заклик до держав боротися проти цього негативного явища. Відтоді на міжнародному рівні було поставлено питання про гендерне насильство як порушення прав людини, що потребує негайних дій.

Під впливом Віденської всесвітньої конференції з прав людини Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про викорінювання насильства щодо жінок. Декларація складається з 6 статей, які проголошують про викорінювання насильства щодо жінок та наполегливо закликають докласти всіх зусиль для повсюдного ознайомлення з Декларацією та її виконання. В її преамбулі визнається, що насильство щодо жінок є порушенням їхніх прав і основних свобод і що воно є перешкодою для користування цими правами і свободами.Декларація також визнає насильство проти жінок як вияв історично зумовленої нерівності між чоловіками і жінками та затверджує думку, що жінка має право на користування правами людини в повному обсязі, а це обов’язково вимагає звільнення від насильства. У Декларації термін «насильство щодо жінок» визначається як «довільний акт насильства, скоєний на підставі статевої ознаки, який спричиняє або може спричинити фізичний, статевий чи психологічний збиток або страждання жінкам, а також загрози скоєння таких актів, примусове чи довільне позбавлення свободи або особистого життя». Особливої уваги заслуговує ст. 2 цієї Декларації, що відносить до насильства жінок фізичне, статеве та психологічне насильство не тільки в сім’ї та суспільстві, але і насильство з боку держави. Визначаючи такі види насильства, як політичне, фізичне, сексуальне, психологічне, втрата безпеки в суспільстві, насильство у сфері трудових відносин, Декларація вказує на те, що насильство є одним із основоположних соціальних механізмів, за допомогою яких жінок змушують у порівнянні з чоловіками відігравати другорядні ролі в політиці, економіці, громадському житті. Декларація ставить перед державами невідкладне завдання – розробити національні плани дій для забезпечення захисту жінок від будь-яких форм насильства або включити відповідні положення у вже існуючі документи. Такий план, як випливає з документа, має охоплювати такі заходи: по-перше, оновляти, удосконалювати національне законодавство, що стосується насильства проти жінок, і забезпечувати його виконання; по-друге, створювати широку сіть служб, гарантуючих допомогу жертвам насильства як в рамках державної системи соціального захисту, так і з боку неурядових організацій; по-третє, вживати профілактичні заходи, у першу чергу розгортати широку освітню та виховну роботу, та ін.