КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Основний зміст. Питання 1. Модель особистісно-зорієнтованого трудового навчання.
Питання 1. Модель особистісно-зорієнтованого трудового навчання.
Сучасне динамічне, швидкоплинне життя висуває суспільний запит на виховання творчої особистості, здатної, на відміну від людини-виконавця, самостійно мислити, генерувати оригінальні ідеї, приймати сміливі, нестандартні рішення. Нині своїм основним завданням педагогічні колективи шкіл повинні вважати забезпечення фізичного, інтелектуального, соціального і духовного розвитку учнів з домінантою індивідуальних і творчих можливостей кожної дитини для формування творчої цілеспрямованої особистості, здатної до саморегуляції, передбачення, конструювання власної життєвої стратегії.
Основним орієнтиром змісту модернізації середньої освіти має стати праця на особистість, що інтенсивно розвиваєгься. Колись роль учня в системі освіти була зумовлена потребами держави. Сьогодні акценти розставлено інакше: маємо зробити людину такою, щоб вона могла вирішувати суспільні завдання за своїм помиканням, бути високоморальною, духовно розвиненою, мобільною в своєму розвитку. Адже корисна діяльність людини – це результат розвитку її розуму, інтелекту, здібностей. Виховання має прагнути до самостійності мислення і винахідництва, як і розум людини, що розвиваєгься самостійно в дії.
Вирішення цього завдання передбачає психолого-ледагогічне обґрунтування змісту і методів навчально-вихопного процесу, спрямованого на розвиток особистості учнів. Однак цьому процесові покищо бракує цілеспрямованості і науково-методичного забезпечення, загалом процес "особистісної" перебудови навчально-виховного процесу відбувається спонтанно, повільно, неефективно. У зв'язку з цим педагоги і психологи все помітніше усвідомлюють нагальну потребу в створенні та використанні особистісно орієнтованих педагогічних технологій, до яких відносять і проектну технологію.
Проектна технологія є практикою особистісно орієнтованого трудового навчання в процесі навчально-трудової діяльності учня, на основі його вільного вибору та з урахуванням інтересів. У свідомості учня це має такий вигляд: "Все, що я пізнаю, я знаю, для чого мені потрібно і де я можу ці знання застосувати". Для педагога - це прагнення знайти розумний баланс між академічними і прагматичними знаннями, уміннями та навичками.
В основі проектної технології лежить розвиток пізнавальних навичок учнів, унікальності і самобутності кожного школяра, його творчого мислення, пізнавальної самостійності, наполегливості, творчості, спрямованості на кінцевий результат, уміння самостійно конструювати свої знання та орієнтуватися в інформаційному просторі, що дозволяє кожному учневі будувати власну освітню траєкторію.
Проектне навчання орієнтоване насамперед на самостійну навчально-трудову діяльність учнів – індивідуальну, парну або групову, Яку учні виконують протягом визначеного відрізка часу.
Технологія проектування передбачає вирішення учнем або групою учнів якої-небудь проблеми, що передбачає, з одного боку, використання різних методів, засобів навчання, а з другого – інтегрування знань, умінь з річних галузей науки, техніки, творчості.
Результати виконання проектів повинні бути відчутні: якщо це теоретична проблема, то конкретне її рішення, якщо практична – конкретний результат, готовий до впровадження. Проектна технологія передбачає використання педагогом сукупності дослідницьких, пошукових, творчих за своєю суттю методів, прийомів, засобів.
Таким чином, суть проектної технології – стимулювання інтересу учнів до певних проблем, що передбачає володіння визначеною сумою знань та через проектну діяльність, що передбачає вирішення однієї чи кількох проблем, показ, практичне застосування надбаних знань від теорії до практики, гармонійно поєднуючи академічні знання з прагматичними, дотримуючись відповідного їх балансу на кожному етапі навчання.
Метою проектування на уроках трудового навчання є створення передусім таких умов під час освітнього процесу, за яких його результатом є індивідуальний досвід творчої проектно-технолсігічної діяльності учня.
До цього часу немає точного і загальноприйнятого визначення суті проекту. Одні педагоги вкладають в це поняття більш, інші – менш широкий зміст.
Термін "проект" використовувався для означення освітнього навчального прийому. Звернемося до словників. Одні з них стверджують, що проект – це кинутий вперед задум, інші – це сукупність документів, прототип, ідеальний образ передбачуваного або можливого стан; в деяких випадках - план, задум будь-якої дії тощо.
Цей термін часто пов'язують із поняттям "проблема". Проект може означати справжню ситуацію творчості, де людина може бути просто власником ідей, відмовляється від свого, приватного, отримати шанс натрапити на щось інше, наповнитися ним, виявити можливості своєї творчості". Вирішення проблеми передбачає, з одного боку, використання сукупності різних методів, засобів навчання, а з іншого можливості інтегрування знань, уміння застосовувати знання з різних галузей науки, техніки, технологі.
Таке тлумачення проекту відкриває широкі можливості для його використання в освітньому процесі. Проект – це спеціально організований вчителем і самостійно виконааний учнями комплекс дій, що завершується результатом, створенням творчого продукту. Щоб домогтися такого результату, необхідно навчити дітей самостійно мислити, знаходити і вирішувати проблеми, залучаючи з цією метою знання з різних галузей, уміння прогнозувати результати і можливі наслідки різних варіантів рішення, здатність встановлювати причинно-наслідкові зв'язки.
Метод проектів (з грецької мови - дослідження) - це система навчання, за якої учні набувають знань у процесі планування та виконання завдань-проектів, котрі поступово ускладнюються.
Очевидно, що перед нами не метод у звичайному, вузькому розумінні цього слова як спосіб взаємозв'язаної діяльності вчителя і учнів. У свій час американський професор В. Кілпатрик, зазначав, що метод проектів є сукупністю, синтезом різних методів навчання.
Метод проектів, як зазначає Є. Полат, - це спосіб досягнення дидактичної мети через детальну розробку проблеми (технології), що повинна завершитися реальним, відчутним практичним результатом, так чи інакше оформленим. В основі цього методу лежить розвиток пізнавальних, творчих навичок учнів, їх умінь самостійно конструювати свої знання та орієнтуватися в інформаційному просторі.
Зарубіжні педагоги вважають, що метод проектів полягає у стимулюванні інтересу дітей до навчання через організацію їхньої самостійної діяльності, постановку перед ними цілей і проблем, вирішення яких веде до появи нових знань і вмінь. У продуктивному навчанні метод проектів використовувався для розвитку творчості, пізнавальної активності, самостійності, побудови індивідуальних освітніх шляхів учнів.
Таким чином, під методом проектів ми розуміємо такий спосіб організації процесу навчально-трудової діяльності учнів на уроках трудового навчання, що містить сукупність прийомів, операцій оволодіння визначеною галуззю практичних і теоретичних знань, в результаті яких учні створюють вироби, що мають суб'єктивну або об'єктивну новизну і суспільну значимість та виконані під керівництвом вчителя.
У наш час метод проектів стає інтегрованим компонентом розробленої і структурованої проектно-технологічної системи трудового навчання. Однак суть його залишається незмінною – поєднання академічних знань з прагматичними. Метод проектів спрямований на самостійну діяльність учнів. Самостійна творча робота виконується учнями або групою учнів під керівництвом (за допомогою) вчителя (майстра виробничого навчання). В освітній галузі "Технологія" метод проектів – це комплексний процес, який формує в школярів загальнонавчальні вміння, основи технологічної грамоти, культуру праціспрямований на оволодіння ними способами перетворення матеріалів, енергії, інформації, технологіями їх обробки.
Метод проектів дозволяє активно розвивати в учнів основні види мислення, творчі здібності, прагнення самому створити, усвідомити себе творцем під час роботи з "неслухняними інструментами", "розумними конструкціями", "технологічними системами" тощо. В учнів має виробитись і закріпитесь звичка до аналізу споживчих, економічних, екологічних і технологічних ситуацій, здатність оцінювати ідеї з урахуванням реальних потреб, матеріальних можливостей і вміння вибирати найбільш технологічний, економічний спосіб виготовлення об'єкта проектної діяльності, який відповідав би вимогам дизайну.
Якщо говорити про метод проектів як педагогічну технологію, то ця технологія включає сукупність дослідницьких, пошукових, проблемних методів, творчих за своїм змістом. Сутність проектної технології - у функціонуванні цілісної системи дидактичних засобів (змісту, методів, прийомів тощо), що адаптує навчально-виховний процес до структурних і організаційних вимог навчального проектування. Відповідно навчальне проектування передбачає системне і послідовне моделювання тренувального вирішення проблемних ситуацій, які потребують від учасників освітнього процесу пошукових зусиль, спрямованих на дослідження та розроблення оптимальних шляхів розв'язання проектів та оформлення у письмовому звіті його практичного результату, їх неодмінний публічний захист й аналіз підсумків впровадження.
В сучасному розумінні метод проектів розглядається як способи організації пізнавально трудової діяльності учнів з метою вирішення проблем, пов'язаних з проектуванням, створенням і виготовленням реального об'єкта (продукту праці). В освітній галузі "Технологія" метод проектів – це комплексний процес, який формує у школярів загальнонавчальні уміння, основи технологічної грамоти, культуру праці і спрямований на оволодіння ними способами перетворення матеріалів, енергії, інформації, технологіями їх обробки.
Учні особисто повинні вибрати для себе об'єкт проектування, тему проекту, тобто виріб, який вони хотіли би дійсно вдосконалити, внести в предметний світ, яким хотіли би задовольнити потреби людей.
Проект є складовою проектування, що розглядається як створення проекту (прототипу, прообразу) передбачуваного або можливого об'єкта, стану, або ж як процес, під час якого створюється і виготовляється виріб (послуга). Отже, під проектуванням в загальному значенні необхідно розуміти науково обгрунтоване конструювання системи параметрів майбутнього об'єкта або якісно нового стану існуючого проекту-прототипу, прообразу передбачуваного або можливого об'єкта, стану чи процесу в єдності із шляхами його досягнення Останнім часом уявлення про суть проектування, сферу його застосування суттєво змінилися. Донедавна проектування пов'язувалося переважно з інженерною діяльністю в галузях машинобудування, приладобудування, архітектури і розумілось як підготовчий етап виробничої діяльності. Нині проектування розглядається як особливий вид діяльності, шо відрізняється від діяльності власне; наукової та виробничої, а сфера його застосування охоплює всі ланки соціального організму, включаючи систему освіти.
Проектування як творча, інноваційна діяльність завжди спрямоване на самостійну діяльність учнів - індивідуальну, парну, групову, яку виконують протягом визначеного проміжку часу для створення об'єктивно і суб'єктивно нового продукту. Результати проектування повинні бути, так би мовити, "відчутними", тобто, якщо проект містив теоретичну проблему, то має бути конкретне її вирішення, якщо практичну - конкретний результат, готовий до використання (на уроці, вдома). Діяльність учня повинна орієнтуватися на розвиток мислення, в основі якого лежить особистий досвід. Виготовляючи виріб, учень закріплює знання з математики, фізики, креслення, основ підприємницької діяльності й інших предметів, засвоює принципи набутих умінь і навичок у виконанні технологічних, економічних, міні-маркетингових та інших операцій.
Виготовлення різноманітних виробів, тобто проектів, максимально пов'язаних з життєвими ситуаціями, є найкращим способом привчання до самостійної праці, стимулює пізнавальний, емоційний і моторний розвиток, враховує потреби дітей залежно від індивідуальних та вікових особливостей, зацікавлення, здібностей учнів, дає змог)' індивідуалізації та диференціації навчання, розвиває творче мислення, зміцнює в учнів пізнавальну мотивацію, інтегрує шкільні й позашкільні знання.
Проектування загалом як соціальна категорія, хоч і стоїть в одному ряду з такими поняттями, як прогнозування, планування, конструювання, створення програм (програмування), моделювання, має свої суттєві відмінності, є найбільш загальним, комплексним, інтегруючим феноменом.
Основний зміст проектування полягає в конструюванні сукупності засобів, що дозволяють вирішити поставлені завдання та проблеми, досягти визначених цілей. Ці засоби фіксуються у двох формах: як система параметрів проектованого об'єкта і їх кількісних показників; як сукупність конкретних заходів, які забезпечують реалізацію проектованих показників та якісних характеристик майбутнього об'єкта.
За змістом виокремлюються різні види проектування: як процес розробки не окремих предметів (об'єктів), а систем; як співучасть, включення суспільства у процес прийняття рішень; як творчість, потенційно властива кожному; як навчальна дисципліна, шо синтезує мистецтво і науку; проектування без об'єкта як процес або образ життєвих функцій.
Проектування - це вид діяльності, що синтезує в собі елементи ігрової, навчально-пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної, предметно-перетворювальної, професійно-трудової, комунікативної, теоретичної і практичної діяльності. Саме проектування в якості творчої, інноваційної діяльності завжди націлене на створення виробів і послуг, що володіють об'єктивною й суб'єктивною новизною і мають особистішу та суспільну значущість.
Цінність проектування в тому, що саме ця діяльність привчає дітей до самостійної, практичної, планової і систематичної роботи, виховує прагнення до створення нового або існуючого, але вдосконаленого виробу, формує уявлення про перспективи його застосування; розвиває морально-трудові якості, загально-цінні мотиви вибору професії і працелюбність. При цьому необхідно пам'ятати, що особливу увагу потрібно приділяти тому, щоб в учнів не згасав інтерес до цього процесу, стежити, щоб вони доводили свої наміри, особливо в праці, до кінця.
Крім того, під час роботи над проектом у школярів розвиваються пізнавальні навички, формуються вміння самостійно конструювати свої знання, активно розвиваються комунікативні здібності, якості лідерів і здатність всі спільної роботи в групі, створюються можливості для реалізації міжпредметних зв'язків.
Під проектно-технологічною діяльністю ми розуміємо обгрунтовану і сплановану діяльність, яка передбачає обгрунтування й розроблення конструкції, технології виготовлення та реалізацію об'єкта проектування і спрямована на формування в учнів певної системи творчо-інтелектуальних і предметно-леретворюючих знань і вмінь.
Виконуючи творчі проекти від ідеї до її втілення, учні вчаться самостійно приймати рішення, визначати свої проблеми в знаннях і знаходити виправлення такого положення. У процесі проектно-технологічної діяльності в школярів розвиваються загальні і спеціальні здібності, формується технологічна культура.
Усе це дозволяє зробити висновок про те, що проектне навчання дозволяє здійснити перехід від "школи пам'яті" до "школи мислення". У першому випадку опора робиться переважно на процеси сприйняття, уваги, запам'ятовування, в другому - враховується роль мислення, головною працею учнів стає "мислення" (В. Сухомлинський).
Дуже важливим є питання про структуру проектно-технологічної діяльності, що містить у собі мету, мотиви, функції, зміст, внутрішні і зовнішні умови, методи, засоби, предмет результат й етапи виконання проеістно-технологічної діяльності. Метою проектно-технологічної діяльності школярів є розроблення учнями проекту (продукт чи послуга), що розглядається нами як самостійно розроблений і виготовлений учнем від ідеї до її втілення, володіє суб'єктивною чи об'єктивною новизною і має оеобистісну чи соціальну значимість, в результаті чого на кожному етапі створення виробу творча активна діяльність школярів вимагає від них використання набутих знань, умінь і навичок.
Завдання проектно-технологічної діяльності учнів на трудового навчання основної загальноосвітньої школи у наступному:
- організувати справжню дослідницьку, діяльність школярів;
-використовувати різноманітні методи пізнавальної та практичної роботи;
-сприяти інтелектуальному розвитку учнів на уроках трудового навчання;
- встановити ділові контакти між учителями й учнями загальноосвітньої школи.
Мотивами проектно-технологічної діяльності є соціальні й особистісні потреби в матеріальних і духовних цінностях. Розрізняють такі мотиви проектно-технологічної діяльності: пізнавальні (задоволення потреби в знаннях, уміннях, навичках); матеріальні (задоволення потреби в продуктах харчування, одягу, предметах побуту й ін.); соціально-професійні (задоволення потреби в соціаіьно-професійному самовизначенні); художньо-естетичні (задоволення потреби в красі); духовні (задоволення потреби в самопізнанні, само реалізації та самовдосконаленні).
Проектно-технологічна діяльність виконує творчу, перетворювальну, дослідницьку, економічну, технологічну функції.
Зміст проектно-технологічної діяльності становить проведення дослідницьких підготовчих операцій, конструювання майбутнього виробу, практичне виготовлення виробу, оцінку і захист об'єкта діяльності.
Засобами здійснення проектно-технологічної діяльності є використання різних інструментів, пристосувань, машин, механізмів, автоматичних пристроїв та ін.
Предметом діяльності називають те, з чим людина має справу, на що спрямована. Це можуть бути речовини, матеріали, інформація, енергія, живі істоти, люди.
Таким чином, проектно-технологічна діяльність:
- формує навички самостійної орієнтації в науковій, навчальио-методичній і довідковій літературі, вчить добувати потрібну інформацію самостійноактивно розвиває в учнів основні види мислення, в тому числі технологічне ("дитячий розум на кінчиках їхніх пальців' – В.Сухомлинський);
- сприяє психічному розвитку дітей;
- зберігає і підсилює самостійність школярів, тобто прагнення самому створювати, творити і т. д.;
- робота з "неслухняними інструментами" і "непіддатливими
матеріалами" зміцнює емоційно вольову сферу дитини;
- розвиває інтелектуальні здібності, вчить мислити від абстрактного до конкретного, тобто допомагає активізувати творчий потенціал дитини;
- привчає школярів до реальної самоосвіти;
- допомагає успішній адаптації молоді до сучасних соціально-економічних умов життя;
- дозволяє учневі усвідомлювати себе творцем своєї діяльності;
- підсилює позитивну мотивацію навчання, тому що річ створюється з урахуванням власних інтересів, потреб і можливостей;
- формує творче системне мислення, технологічну культуру і технологічну етику;
- привчає школярів до цілеспрямованої діяльності, що є основним компонентом перетворення матеріалів, сировини, енергії й інформації';
- сприяє формуванню культури ділового спілкування, умінь аргументовано захищати свої позиції, мислити оригінально і неординарно;
- розвиває творчу уяву, що є могутнім стимулом народження нових ідей, пошуку альтернативних рішень, їхнього аналізу і синтезу, що в майбутньому стане основою інноваційного мислення;
- формує внутрішній план дій і реалізує його на практиці;
- зміцнює фізичне здоров'я і психічний стан школярів, забезпечує їх підготовку до адекватного професійного самовизначення;
- сприяє реалізації особистісно орієнтовної парадигми трудової підготовки учнів.
Питання 2. Майбутня освіта. Концепція сталих індивідуальних рис особистості.
Результатом дегуманізації шкільного життя є його величезна стресогенність. Повсякденними явищами стали розлади поведінки дітей, зокрема неврози, агресія, загальмованість, надмірна збудливість, страхи. Внаслідок усього цього дедалі більше учнів не хоче іти до школи, нехтує шкільними обов’язками, потребує психіатричної консультації.
Оскільки особистість людини являє собою систему, зв’язану з оточенням, то умовою її оптимального розвитку є такі впливи (зовнішні стимули), які сприяють переходу структури особистості з вищого на нижчий рівень. Їх і слід вважати гуманістичними. А гуманістичною – тільки ту педагогіку яка забезпечує оптимальний розвиток особистості учнів. Ті ж впливи які гальмують, унеможливлюють або порушують оптимальний розвиток учня, призводячи до стагнації, є негуманістичними.
Особистість учня формується під впливом багатьох зовнішніх чинників. Аналізуючи педагогічний процес і його результати, слід мати на увазі, що вчитель контролює тільки частину цих чинників. Інша ж їх частина діє незалежно від керованого й можна впливати на нього деструктивно. Отже, результати педагогічного процесу є функцією не тільки зовнішніх педагогічних чинників, а й чинників поза педагогічних.
Хоча зазначені проблеми перебувають в центрі уваги представників більшості напрямів психологічної науки, проте застосовані ними критерії не дають змоги однозначно класифікувати названі процеси і з належною правильністю й повнотою проаналізувати і схарактеризувати їх, оскільки внутрішні механізми людської психіки доступні для спостереження. Та оскільки людський індивід є окремим випадком автономної системи, то психічні процеси й поведінку людини, можна аналізувати за аналогією з теоретичною моделлю цієї системи. Всі залежності, встановлені в результаті аналізу, в процесі управління в цій моделі, можна використовувати в дослідженні психічних процесів людини, і в такий спосіб проникнути у внутрішні механізми людської психіки.
Такі механізми залежать від внутрішніх психічних властивостей людини. Але під впливом зовнішніх чинників ці властивості змінюються, формується особистість людини. Наскільки можливий обсяг таких змін? Чи в усіх людей специфіка цих дій однакова? Чи всі психічні властивості піддаються змінюванню? У чому причина яскраво вираженого консерватизму декотрих властивостей? На ці й подібні запитання психологи сьогодні не знаходять відповіді , а педагоги не можуть створювати в процесі навчання передумов оптимального розвитку особистості учня.
Тут може стати в пригоді розроблена концепція сталих індивідуальних рис особистості педагога І. Вільша. Виходячи з уявлення про людський індивід як про конкретну реалізацію загальної моделі автономної системи, дана концепція виділяє в структурі його індивідуальних якостей такі, що легко піддаються корекції й формуванню під зовнішнім впливом, і такі, що є природозумовленими, сталими і важко піддаються змінам.
Сталі індивідуальні риси поділяються на інформаційні та енергетичні. Дещо спрощуючи, можна сказати, що від перших залежить, що саме людина знає, від других – що хоче і чого прагне.
Концепція сталих індивідуальних рис особистості уможливлює визначення меж результативності тих чи інших впливів на людину. Це досягається завдяки ситуаціям, до яких людина може пристосовуватися (що є можливим за допомогою змінних рис її особистості), і ситуаціям, які треба пристосовувати до цієї людини, враховуючи притаманні їй сталі індивідуальні риси.
Інтеріоризація зовнішніх інформаційних впливів під час навчання залежить від сталих індивідуальних якостей учня (інтелігентності, тямущості й таланту). Однаковий для всіх учнів характер навчання не є адаптований до реальних індивідуальних сталих якостей кожного учня. Крім того кожен має свій власний темп учіння залежно від тямущості.
Учень з низьким рівнем цієї якості не може ефективно сприймати інформацію, що швидко викладається, тому для нього інформацію треба подавати в сповільненому темпі, багаторазово повторюючи її, й не примушувати його завчати матеріал напам’ять.
Учня, який виявляє талант хоча б до одного навчального предмета, має помітити школа. Йому варто давати передусім інформацію з того предмета до якого в нього є особливий хист. Що ж до предметів, до оволодіння якими учень не виявив відповідних здібностей, то тут слід давати передусім найважливішу інформацію, заощаджуючи при цьому його час і зусилля до оволодіння знаннями обраного предмету.
Занадто велику кількість інформації учень з низьким рівнем розвитку такої сталої якості, як інтелігентність не може засвоїти. Тому для нього треба ретельно виділяти найважливішу інформацію яку він, безумовно, повинен засвоїти, не гаючи часу на спроби засвоєння менш важливої та занадто деталізованої. Навпаки, учневі з високим рівнем інтелігентності не потрібно звужувати кола проблем, а давати різноманітну інформацію і сприяти його участі в дискусіях.
Урахування в навчально-виховному процесі інформаційних сталих індивідуальних якостей учня не дає бажаних результатів, якщо знехтувати впливом енергетичних сталих індивідуальних, особливо динамізму.
Діюча система навчання й виховання в загальноосвітній школі не сприяє реалізації характерологічних потреб учнів з додатнім динамізмом, а для учнів з великим додатнім динамізмом є цілком не придатною. Цю тезу підтверджують статистично вірогідні негативні кореляційні зв’язки, з одного боку, між показниками динамізму, з другого – оцінкою вчителем дисциплінованості учня та оцінками цього успішності з різних предметів.
Таким чином, кількість інформації, що надається учневі, має залежати насамперед від його тямущості, переважаючий вид інформації – від таланту, а спосіб її передавання – від динамізму, толерантності й піддатливості. Реалізований у такий спосіб педагогічний процес є ефективний, тому що спонукає учнів до самостійного й добровільного навчання, враховуючи їхні здібності й захоплення, бажання й потреби. Такий навчально-виховний процес є найбільш гуманний проти інших, бо забезпечує пристосування педагогічних впливів до сталих індивідуальних рис особистості кожного учня. Якщо зазначені впливи вдосконалюють при цьому змінні якості особистості, то створюються умови для її оптимального розвитку.
У традиційній педагогіці прийнято вважати, що всі риси особистості(як ті, що визначають її спрямованість, так і ті, що забезпечують її інструментами реалізації цієї спрямованості) піддаються формуванню.
Традиційна школа протягом століть з необгрунтованою впевненістю силкується трактування учня як об’єкт абсолютно пластичний. Через брак знань про сталі індивідуальні риси особистості молодшого школяра вчителі цікавляться перед усім знаннями (а вони входять до числа змінних рис особистості).
При цьому відбувається неприховане нівелювання особистостей: а) усі учні трактуються однаково: б) усім учням подається та сама інформація; в) перед усіма учнями ставляться однакові вимоги; г) від усіх учнів вимагаються однакові вимоги; д) до всіх учнів стосуються однакові стимули. Це спричиняє появу в більшості нудьги, небажання вчитися, а то й відрази до навчання. Натомість педагогічні впливи, узгоджені зі сталими індивідуальними рисами особистості учня, викликає у нього задоволення і схвалення. Вони спонукають його діяти добровільно, охоче, без жодного примусу, реалізуючи внутрішні потреби і переконання. До цього додаються почуття самореалізації, емоційне піднесення, ентузіазм. Стимули, які враховують сталі індивідуальні риси особистості, – це найефективніший спосіб заохочення людей до запланованих дій; результати ж цих дій перевищують сподівання.
Концепція сталих індивідуальних рис особистості школяра відкривають добрі перспективи для гуманістичної педагогічної практики, оскільки дає змогу педагогам: визначає внутрішні педагогічні чинники, які обумовлюють розвиток школяра; вивільнити творчі можливості сталим індивідуальним рисам його особистості; найбільш придатні для даного учня визначають його адаптаційні здатності. Від того, на якому рівні буде сформовано світогляд особистості, залежить характер її дій, вчинків, мотивів діяльності, поведінки. Саме в цьому полягає взаємозв’язок свідомості особистості з її чуттєвою (емоційною) сферою, моральністю людини, що мотивується її свідомістю, а також підкріплюється вольовими якостями. Такий взаємозв’язок має передбачити і зміст виховання, який зумовлюється її ціллю. Ця підструктура системи виховання спрямована на розв’зання цілей виховання, які ми класифікували на основі трьох галузей: когнітивної – інтелектуальне виховання, афективної – моральне виховання, психомоторно-регулятивної – формування вольових якостей і фізичне загартування.
Інтелектуальне виховання спрямоване на розвиток інтелектуальної культури особистості, пізнавальних мотивів, навичок мислительної діяльності, культури мислення, раціональної організації навчальної праці.
Вищою формою відображення об’єктивної реальності є мислення, яке, на відміну від чуттєвого відображення, дає можливість людині пізнати сутність, закономірні зв’язки в природі і суспільстві і, завдяки цьому, правильно будувати свою практичну діяльність. Причому суспільна практика сама виступає важливим джерелом мислення, всієї пізнавальної діяльності людини, основним критерієм її істинності.
Інтелектуальний розвиток людини здійснюється в процесі її взаємодії з природою і суспільством. У ході інтелектуального розвитку відбуваються зміни в змісті і формах мислення. Наприклад, у дитини на ранньому етапі її життя, до засвоєння нею активної мови, виявляється елементарне наочно дійове мислення, потім формується наочно-образне, мовне, розмірковуюче мислення.
У процесі розвитку молодшого школяра збагачується її чуттєвий досвід, розширюється розумовий кругозір, чому сприяють сім’я, позашкільні заклад, і саме навчання в школі.
Результатом мислительної діяльності людей є знання. Знання – знаряддя мислення, один із критеріїв активності виховного впливу. Засвоєння основ знань, накопичених людством, значною мірою здійснюється в системі народної освіти, шляхом наслідування досвіду старших поколінь, самоосвіти. В процесі набуття знань у школяра формуються погляди, ставлення, ідеали.
Основною базою для розумового виховання є навчальні дисципліни, різні форми позакласної і позашкільної виховної роботи, які є продовженням навчальної діяльності. Висхідною і зв’язуючою ланкою навчально-пізнавальної діяльності школярів є народознавство, на основі якої реалізується народознавчий підхід до виховного процесу. Учні засвоюють культурно-історичний шлях рідного та інших народів. Багатогранність організаційно-педагогічних форм, спрямованих на вдосконалення розумового виховання учнів, становить три основні групи.
Перша група – форми роботи, спрямовані на виховання свідомого ставлення школярів до учіння, раціональну організацію їхньої навчальної праці, озброєння навичками самостійного набуття знань.
Друга група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямовані на розвиток творчих здібностей, пізнавальної активності учнів.
Третя група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямованої на розвиток індивідуальних інтересів, здібностей, нахилів, талантів.
На основі цих груп прогнозується діяльність школярів навчально-пізнавального характеру.
Звичайно, навчити – це дати учням знання, сформувати в них уміння і навички. Однак цього замало. Необхідно виховувати в них потребу, мотив, позитивне ставлення до набуття цих знань, вироблення умінь і навичок. Це вже моральний аспект виховання. Навчальна мотивація, тобто бажання, прагнення вчитися, виступає важливою умовою здобуття освіти. Коли вчитися повинні всі, тоді перед педагогом постає проблема – не лише дати знання, а й виховати потяг до них, сформувати позитивну установку, ставлення.
Мотивація – це виникнення активності людини для задоволення відповідної потреби. Шляхи стимулювання мотивації навчання такі:
- заінтересовувати учня в засвоєнні нових дій і понять через зв’язок їх з
уже закладеними в нього трудовою мотивацією і мотивацією навчання.
- забезпечити “проблемну включеність” учня через стимулювання потреби в орієнтуванні, новизні.
- підтримувати новизну не лише внаслідок засвоєння тієї чи іншої виконавчої діяльності, а також контролю, корекції й оцінки.
Завдяки самооцінці своїх сталих індивідуальних рис особистості учень може: глибше пізнати свою особистість; розумову свою поведінку; емпатично розуміти інших людей; осягати вищий рівень своєї самосвідомості; сприймати себе; самореалізуватися; вірити в свої можливості, в успішність своїх дій; виробляти стратегію особистого життя, напрям навчання.
Питання 4. Педагогічна технологія індивідуалізації та диференціації трудового навчання.
Трудове навчання як компонент загальної освіти й освітньої галузі «Технології» повинно відігравати особливу роль у життєвому та професійному самовизначенні власному благополуччі кожної особистості. Насамперед необхідно відмовитися від усталеного за попередні десятиліття усередненого підходу до учнів, який часто призводив до нівелювання їх здібностей та обдарувань, спричиняв апатію до певних видів трудової діяльності, передусім пов’язаних з домінуванням фізичної праці.
Розробці теоретичних і практичних проблем індивідуального та диференційованого підходу з метою розвитку трудових умінь учнів, присвячені роботи А. Бударного, І. Волощука, Г. Терещука, Г. Кумаріної, О. Кірсанова, В.Володька, Є. Рабунського, І. Унта, Г. Ващенко, І. Бутузова, В. Сухомлинського В.Онищука, К. Ушинського та ін.
Індивідуалізація навчання – це процес здійснення принципу індивідуального підходу до учнів. Індивідуальний підхід передбачає, при виборі методів, засобів, темпу навчання, якнайповніше враховувати розвиток індивідуальних відмінностей та здібностей учнів. Загальновідомо, що рівень підготовки і розвитку здібностей у дітей різний, тому необхідною умовою індивідуального підходу є систематичне і всебічне вивчення вчителем кожного учня.
Індивідуальний підхід до дітей під час вивчення трудового навчання повинен включати такі засоби:
- використання завдань творчого характеру, які передбачають пошуки дитиною оригінальних, нестандартних розв’язків, необхідність обґрунтування запропонованих рішень, що сприяє розвиткові активного, самостійного, творчого, діалектичного мислення обдарованої дитини;
- створення проблемних ситуацій, використання елементів проблемного навчання, що дозволяє активізувати пізнавальну діяльність дитини, реалізувати її творчий потенціал;
- впровадження елементів діалогового (інтерактивного) навчання, яке забезпечує розвиток у дітей вмінь долати однобічний підхід до розгляду певної проблеми, розглядати цю проблему з різних боків, переконливо обґрунтувати свою думку, вміти враховувати думку своїх товаришів, будувати з ними психологічні рівноправні стосунки, засновані на взаєморозумінні, взаємоповазі, взаємній допомозі і співробітництві;
- використання додаткового матеріалу, який значно виходить за межі навчальної програми з метою розширення кругозору обдарованих учнів;
- організація науково-дослідної роботи обдарованих дітей з тематики, яка викликає їхній інтерес.
Відомо, що індивідуалізація тісно пов’язана з диференціацією навчання.
Диференціація – це цілеспрямоване навчання груп учнів, які виділяються педагогом за схожими індивідуальними особливостями, здібностями.
Вона займає проміжне положення між фронтальною роботою з усім класом та індивідуальною роботою з кожним учнем і загалом полегшує та впорядковує діяльність учителя. Диференціацію поділяють на зовнішню і внутрішню. Зовнішня диференціація – це різні типи освітніх установ, профільні класи, поділ навчальних планів і програм у старших класах.
Існує кілька видів зовнішньої диференціації:
1) за здібностями;
2) за недостатністю здібностей;
3) за майбутньою професією;
4) за інтересами учнів;
5) за талантами дітей.
Зовнішня диференціація навчання здійснюється за двома напрямами:
1) шляхом створення класів і шкіл на основі спеціальних здібностей, інтересів і професійних нахилів учнів (профільні та спеціалізовані навчальні заклади, класи з поглибленим вивченням окремих предметів);
2) шляхом створення шкіл і класів за певним рівнем загального розумового розвитку учнів і стану здоров’я учнів (школи для обдарованих дітей та підлітків, школи для дітей з відхиленням у здоров’ї, класи вирівнювання).
Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст та методику впровадження в процес навчання.
Внутрішня диференціація передбачає поділ вчителем трудового навчання класу на групи і різнорівневе навчання учнів залежно від їх приналежності до тієї чи іншої групи. У такій групі учень може вільніше висловлювати свої думки, активніше брати участь у розв'язанні навчальних завдань відповідно до своїх інтересів і здібностей. Групове навчання в цілому педагогічно виправдане. Проте завжди є небезпека звуження загального кругозору дітей і підлітків, які працюють у групах. Так, при розподілі класу на сильних і слабких зазвичай виникає два варіанти: або більше уваги приділяється слабким, або сильним. Обидва варіанти можуть нанести шкоду тій чи іншій групі учнів, тому вчителю слід звертати увагу на вирішення цієї проблеми.
Диференціація розпочинається здебільшого на старшому ступені середньої загальноосвітньої школи та у 8-9 класах спеціалізованих шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, колегіумів. Виділяють такі профілі диференціації: науковий (філологічний, фізико-математичний, біолого-технічний, біолого-хімічний, історико-суспільствознавчий та інші); прикладний (агрохімічний, сільськогосподарський, хіміко-технічний, економічний, фізико-технічний та інші), художньо-естетичний (музичний, образотворчий, вокальний, акторський, хореографічний та інші); спортивний (за видами спорту).
Головною ознакою диференціації в цих навчальних закладах є програми. Міністерство освіти і науки України розробило і запропонувало педагогам близько 60 варіантів навчальних програм для диференціації навчання.
Дата добавления: 2015-04-05; просмотров: 111; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |