ТЕМА 6. СУБ'ЄКТИВНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ІДЕОЛОГІЯ

Суб’єк. бачення політики і рефлексивне орієнтування в політ. полі. Монізм.Активність може розгортатися у 3 осн. проекціях: 1. когнитивно-пізнавальна та ціннісно-оцінювальна (ідеологія та громадська думка); 2. практично-перетворювальна (через поведінку та діяльність); 3. комунікативна (інституційна). Суб’єкт. аспекти політ. життя починають цікавити політиків з моменту їх появи. Найбільш чітко виявляється у давньогрец. філософії, де Платон створив концепцію «ідеальної держави», Аристотель підкреслював, що оптимальне розгортання політики відбувається тоді, коли вона спочатку опрацьовуються в нашій свідомості, як певний ідеальний проект. І коли є проект (суб’єктивно-усвідомлений), ми його наповнюємо (об’єктивно). Арістотель вказував, окрім ідеальних форм, існують реальні форми. Але разом з тим, Арістотель не заперечував, що наявність ідеалу – важлива. До сер. 19 ст. європейська політ. думка розгортається під впливом ідеалізму і навіть окремі спроби наблизити її до реалій (макіавелі) виглядали як виключення, а не як правило. Останнім чистим ідеалістом вбачається великий нім. філософ Гегель, який піднімає тему держави – дуже актуальну для німців, які запізнилися із створенням «national state». 30-і рр. 19 ст.: ідея держави повинна спочатку визріти в наших головах, і вже тоді ми можемо спостерігати, як на індивідуальному, так і на загальносуспільному, вона може отримати підтримку, і бути втягнута у життя. Для Гегеля, держава – відтворення абсолютного духу, що поєднує німців в єдине ціле. Коли Гегель доводив логіку з’являється його конкурент – Маркс, на думку якого ідеї вторинні стосовно практики, і виникають на фундаменті певних сусп-політ. відносин, передусім відносин пов’язаних з економікою. В їх основі – проблема власності, навколо якої формуються класи, пов’язані з її наявність або відсутністю. Співвідношення між класами історично змінне і залежить від стану виробничих сил і виробничих відносин, якщо цей стан набуває невідповідності, змінюється сусп-екон. формація, де всі люди будуть власниками. За Марксом, політика є надбудовою над економічним базисом. Відповідно наша політ. свідомість відтворює конкретну економ. ситуацію в якій ми перебуваємо. Причому майже механічно. Йдеться про масову свідомість, так як окремі індивіди можуть усвідомити ситуацію й нав’язати свою думку. Т.ч. два напрямки: ідеалістичний, реалістичний (матеріалістичний). Кожна з версій наполягає на своїй правоті, тобто відтворюється моністичне бачення політики за принципом або/або.

Дуалістичне осмислення політ. активності в політології ХХ ст.Вже на поч. ХХ ст. стає очевидно, що моністичне бачення політики за принципом «або/або» підштовхує до поверхового аналізу політ. життя, акцентує лише на одній його складовій – реалістичності/матеріалістичності. А оскільки марксизм на п. ХХ ст. був популярне, то ідеї ідеалістичності відійшли в бік. Вже в 20-х рр. ХХ ст. посилюється психологізм у вивченні політики з його акцентом саме на політичне, пов’язане зі свідомість феномену політики. Цей психологізм реалізується в двох основних формах, кожна з яких відтворює потяг, або до ідеального, або реального. Але тепер з обов’язковим згадуванням іншої складової. Відтворюють когнітивісти – прибічники когнітивної психології, на думку яких навколишня стосовно індивідів дійсність є наслідком її усвідомлення, тобто саме людина стає точкою відліку для політика, яка наділена розумовими здібностями і спроможна усвідомити власні потреби на інтереси. В принципі вплив оточення не виключається, але він постає вторинним стосовно індивідуальної свідомості. Бігейвіористи: Стимули задають навколишнє оточення, зовнішнє середовище реагентом є окремий індивід, його реакцією постає поведінковий прояв. На відміну від когнитивістів (вивчати думки), бігейвіоралісти вказують на поведінку, як предмет вивчення політ. науки. Вин не має чітких індикаторів, спираючись на які ми можемо отримати достовірний результат. За бігейвіоралістами варто вивчати реальне, тобто поведінку, ніж ідеальне. Починаючи з 30-х рр. ХХ ст, бігейвіоризм трансформується в бігейвіоралізм. Початок задає Ласуел, пізніше підтримує Істон, який починає вживати «бігейвіоралізм». За Ласуелом, з’являються проміжкові перемінні, йдеться про специфіку людської свідомості, насідком якої стають ситуації, коли: один і той же стимул може у індивідів викликати різну реакцію; різні стимули можуть привести до одної реакції. Але навіть таке суттєве уточнення все таки не змусило бігейвіоралістів звертати основну увагу на зовнішні фактори. Сама свідомість залишається вторинною, головна увага – оточення, середовище. Н-д, чорний ящик Істона. Зберігається потяг до однозначності (або реальності, або ідеального).

Концепція габітусу Бурдьє.Остаточний розрив реальної й ідеальної здійснюється великим франц. соціологом Бурдьє. Для того, щоб показати штучність ідеального й реального, Бурд’є пропанує нову категорію – габітус – це свідомість, але свідомість, яка розглядається не лише в ідеальному, але і в реальному контексті. Ця категорія розміщується Бурд’є між полем – повніше, де індивід реалізується через посідання певної позиції. З іншого боку, це сам індивід, або агент – носій габітусу. Тобто поточний стан габітусу залежить і від поля, і від носія габітусу. Внаслідок, з одного боку, те, що габітус стає продуктом тривалого перебування в полі, займаючи певну позицію, ми засвоюємо пов’язаність цієї позиції світоглядні орієнтири, настанови, цінності, норми тощо. Оскільки, однакову позицію можуть посидати певна множина індивідів (вони схожі, але не однакові). З іншого боку, це агент, індивід. Тобто, з одного боку, габітус стає відтворення об’єктивну реальність (становище поля). У зв’язку з цим відтворюємо схильність до певних думок, концепцій. Індивід може мати специфічний склад розуму, обсяг інформації, схильності, вольові чинники тощо у зв’язку з чим суттєво курувати вплив поля. Крім того, багатьох з нас те місце не влаштовує їх позиція в полі і намагаються покращити або утримати становище. У зв’язку з постійними змінами, ми змінюємо позицію, думки. Габітус – не є константним. Він може деградувати чи покращити позицію. Габітус – передсвідомість – схильність до того, що треба діяти так, а можна по іншому.

Політ. свідомість та її рівні. Гаджиєв: «Немає чіткого розуміння того, що є свідомість». Так як західна суспільна політ. думка цю категорію ігнорувала. Там більш вживаною категорією стає «політ. культура». Але навіть тоді, коли ця категорії розуміти: свідомість індивіда - держави, свідомість індивіда - члена групи, свідомість індивіда - його, як елемент маси. Політ. свідомість – аналог? ширше? вужче? Певність існує до того, що: 1. стрижневим є питання влади для політ. свідомості, і вона набуває певного виду, формується; 2. політ. свідомість – феномен змінний, історичний, кожен конкретний період він набуває властивостей характерних. Навіть перехід у новий стан не виключає збереження у нього попередньої свідомості – у цьому сенсі, політ. свідомість – інерційне явище; 3. чи не всі аналітики підкреслюють що свідомість стає живою лише тоді, коли відтворюється на практиці. Можна мати обширні знання про владу, але ці знання можуть не знадобитися з представниками влади. Важливо – знати специфіку владного. Свідомість має набувати практичного виміру й відтворюється у практичних справах. 4. свідомість може випереджати існуючі реальні, може спізнюватися стосовно цих реалій. Не виключається що вона може бути адекватною, хоча остання можливість частіше ставиться під сумнів. Так як дійсність постійно змінюється, більшість з нас за такими змінами не встигає. Рівні. Можливі дві логіки: І – базується на кількісному показнику: індивідуальна, групова, масова. Ці параметри вивчає політ. психологія. ІІ – критерій розвинутості свідомості: 1) свідомість буденна або повсякденна: носії – всі, вбачається вкрай слабенькою, пориста, вона фрагментарна, стереотипна, уривчаста. Поєднання стереотипів. Для Габермаса, т.зв. «життєвий світ», у якому на його думку в процесі комунікації формуються певні життєві смисли. Габермас вважає нас раціональними, в цьому сенсі просвітницький процес повинен продовжуватися й далі. Про жодний постмодерний стан соціуму вести мову не варто. Ми раціонально відносно. Рос. науковці оцінюють повсякденну свідомість як негативну, що тягне назад .Її стан може тягнути нас. 2) емпіричний рівень політ. свідомості, згідно типології Вебера політ. участі за сумісництвом. На буденному рівні політика – потойбічна, відділена абстрактна. На емпіричному – це вже знання функціонування з середини. Н-д, партійний активіст знає керівництво, взаємини внутри. Судження людини про політику можуть бути глибшими. Але є й проблеми: інформації більше, але вона теж фрагментарна, уривчаста. Позитив: тут більше доктринальних, теоретичних знань, уявлень про політику. 3) теоретичний, ідеологічний рівень політ. свідомості - політ. свідомість набуває глибину. Носії спроможні пропагувати концепції, доктрини, програми. Спроможні окремі фрагменти навколишньої середовища зібрати у цілісну конкретну с-му. Професійний політик (н-д, Видрін сконструював більш 15 ідеологій для партій).

Політ. ідеологія: проблема визначення.Термін «ідеологія» з’являється в к. 18-п.19 ст. Вперше його пропонує франц. філософ Дестют де Трасі, який приходить до висновку, що проблеми соціуму пов’язані з тим, що роз-к пов’язаний науковим підґрунтям, яке може дати саме ідеологія, як справжня істинна наука. Постає як дороговказуваном. Куди рухатись? В подальшому така апологетика ідеології більше не відтворюється. Навіть у Трасі з’являється критика. Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики. Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності: консерватизм (неоконсерватизм); лібералізм (неолібералізм); соціал-демократія (реформізм); соціалізм; комунізм (марксизм-ленінізм); анархізм; фашизм (неофашизм).

Зміст теорії інтересу.Наполеон Бонапарт, який закладає одну з традицій вивчення ідеології, яка позначається як теорія інтересів. Бонапарт переконаний в тому, що Трасі зацікавлений лише в одному: через ідеологію задурити людей й реалізувати свій власний корисливий інтерес. Наполеон зазначає, що вони фантазери, мрійники. Наполеон – перший критик теорії інтересів. Для Маркса, ідеологія – це викривлений стан свідомості. Пропоновано не вважати знанням, швидше це засіб маніпуляції. Чому? Через: - ідеологічний універсалізм (погляди окремої групи людей видаються за погляди сусп-ва загалом); - фрагментарність (ідеологія апелює до певного аспекту навколишньої дійсності, будучи переконані, що такий аспект визначає дійсність як таку, але достатніх елементів завжди не вистачає, або з’являється додаткові дані, що вказуються на фрагментарність. Марксизм вкорінює традицію критичного ставлення до ідеології. Важливими віхами в критичній традиції, або теорії інтересу стає праця Монгейма «Ідеологія та утопія» (1929). Вже в назві автор вказує на взаємопов’язаність між собою двох стадій свідомості: І – ідеологічний – орієнтований в минуле, тобто відірваний від поточної дійсності, апелює до того, що було раніше, а сьогодні вже відсутнє. ІІ – утопічний – орієнтований у майбутнє, але зв’язку з поточною дійсністю теж немає. І ідеологічна, і утопічна свідомість – фантоми, або за Марксом викривлена свідомість. Автор зауважує: один стан може переходити в інший, при чому не один раз. Монгайм пропанує розрізняти два типи політ. свідомості, як ідеологічної, так і утопічної: І – т.зв. тотальна ідеологія або свідомість. Її він вважає відтворенням специфічного стану зах. свідомості І п. ХХ ст. Специфічність полягає у масовизації. Маса активно входе в політ. життя й прагне знайти спільну, єдину логіку власного роз-ку. Цю логіку їй пропанує режими тоталітарного типу (радянській, фашистський). ІІ – фрагментарна ідеологія. Відтворюється у плюралістичних соціумах, які змогли протистояти наступу тоталітаризму, але в неї є своя вада. Вона розриває соціум на фрагментовані групи, кожна з яких орієнтується на свою ідеологію. Відповідно злом є і фрагментарна і тоталітарна політ. свідомість.В сер. ХХ ст. долучаються до критики теоретики Франкфуртської школи. Для них зах. дійсність – відразна (Маркізе, молодий Габермас). «Ідеологізована свідомість – потік нечистот, нормальна людська свідомість – чиста річка». До критики долучаються реалісти (Моргентау): «Ідеологія – це засіб досягнення прихованої мети». «Кому вигідно?» - якщо розумієш кому вигідно, чий інтерес, політика.

Зміст теорії напружень.В сер. ХХ ст. паралельно з критикою формується й більш позитивне ставлення до ідеології. Значною мірою під впливом Парсонса, який розробляє теорію структурного функціоналізму. Функціональність очевидна й в ідеології, функції якої: освічення легітимації влади; спротиву будь-якій владі; функція інтеграції (досвід ХХ ст.); функція ідентифікації («хто ми? хто вони?); функція поширення знань (відтворюється напередодні виборів). Соц. психологи звертають увагу на другий аспект. Сучасні сусп-ва перебувають у стані організованого відчаю. Так як постійно стикаються з ризиками, діями, котрих раніше не було. Відчай на рівні сусп-ва відтворюється на рівні індивіда. Порятунок пропанує ідеологію, що стає своєрідним засобом зняття стресу або напруження:1. ідеологія допомагає знайти тих, хто є винуватцем наших проблем; людина успокоюється. Вона – нормальна, а навколо багато сволоти;2. ідеологія допомагає примиритися з нашим поточним станом;3. ідеологія констатує навколишні проблеми дійсності, виконуючі своєрідну адвокатську функцію.Без потужного робітничого руху 19 ст., Захід ніколи не мав би поточного стану. Прибічники «теорії напруження» сходяться в тому, що ідеологія допомагає нам картографувати нам навколишню дійсність. Без ідеології ця дійсність залишалася страшною та загрозливою. Співіснуючи між собою «теорія інтересів» і «теорія напружень» використовуються дослідниками до п. 60-х рр. ХХ ст. Саме в цей момент стає очевидним культурний поворот, або зсув, коли базисом для сусп-ва розглядається не економіка (як раніше), а культура. Ініціатором можна вважати пост модерністів.

Ідеологія як культ. система за Гірцом.Нап. 60-х рр. ХХ ст. стає очевидним культурний поворот, або зсув, коли базисом для сусп-ва розглядається не економіка (як раніше), а культура. Ініціатором можна вважати пост модерністів. На цій хвилі в 1971 р. з’являється публікація амер. й політ. антрополога Гірца «Ідеологія як культурна система», а також «Релігія, як культурна система». Від соціоцентризму ми рухаємося до антропоцентризму. За Герцом, теорії інтересів і теорії напружень є недостатніми для розуміння ідеології. Чому? Теорія інтересів – надто соціологічна, в конкретному випадку може не відтворюватися, тобто схильність до універсалізації. Теорія напружень – мало соціологічності, загальна картина тут не відтворюється. Проблема обох теорій в тому що вони ігнорують культ. аспекти ідеологій. Сутність цих аспектів полягає в тому, що саме ідеологія дозволяє нам символізувати навколишню дійсність. За звичай відбувається це тоді, коли старі схеми символізації вже не спрацьовують. Франція – розсадник ідеологій. Перехід від традиційного до сучасного стану. Старі – не спрацьовують, нових не було, в нагоді ідеологія, як нове джерело символізації. За Гірцом, людина стає людиною політичною в той момент, коли виявляється спроможною пропагувати чи споживати ідеологію. Гірц наполягає, що сучасне сусп-во без ідеології неможливе, оскільки завжди буде намагатися символізувати навколишні реалії, а отже ті ідеології, які віджили себе будуть або відходити, або змішуватися з іншими, або формуються нові (екологізм, фемінізм, квір).

Ідеологія і дискурс за Тео Ван Дейком.Наступним кроком у вивченні ідеології запропоновано дискурсний аналіз Тео ван Дейк. В дусі постсучасності, він намагається поєднати усі підходи до аналізу ідеології, апелюючи одночасно до теорії інтересу, напружень та культуроризму.Для Дейка, ідеологія є дискурсивним продуктом, як наслідок комунікації між індивідом та групою. Дискурс, як спілкування заради досягнення згоди. В процесі такого спілкування ми намагаємося самовизначитися через подальшу комунікацію, яка відбувається на основі ідеологічного квадрату: формується за принципом «ми-вони» на основі ідентифікацій, протиставлення: а – говори про нас тільки хороше; b – не говори нічого доброго про них; c – не кажи нічого поганого про нас; d – кажи все паскудне про нас. Бінарна логіка: «ми-вони». Комунікація між нами не припиняється ніколи, ідеологія як результат дискурсу постійно видозмінюється, оскільки змінюємося і ми, і вони. Частина колишніх «їхніх» може стати «нашими», «наші можуть відійти до них».

Сутнісні параметри і хар-ки ідеології.Незважаючи на відмінність поглядів у представників різних підходів, дослідники погоджуються на спільних властивостей: 1. будь-яка ідеологія знаходить свої витоки у минулому і апелює до конкретних іст. прикладів, що узгоджуються з цією ідеологією; 2. будь-яка ідеологія містить певний нормативний припис стосовно своїх прихильників, допомагаючи їм розрізняти добре/недобре, належне/неналежне. Чи приписи можуть фіксуватися в окремих документах (н-д, в партіях – статут). Припису можуть як співвідноситись, так і суперечити загальним нормам; 3. будь-яка ідеологія пропонує певний бажаний образ майбутнього, оскільки ідеальна ситуація не вважається в жодному випадку (завжди є щось зробити) (н-д, рух до комунізму у всьому світі); 4. будь-яка ідеологія спирається на віру й апелює до віри, окрім раціональних, логічних аргументів, вона повинна звертати увагу на емоції і через них привертати увагу послідовників. Лебон: «Винахідники спрямовують рух людства за рахунок новацій, а фанатики змінюють цей рух». 5. будь-яка ідеологія постає у вигляді засобу легітимації влади і підтримання певного владного порядку; 6. Даль, Зіглер, прибічники марксизму аргументовано вказують на те, що будь-яка ідеологія має силу і ця сила дозволяє їм стати матеріалізованою, втіленою на практиці. Це навколишня дійсність Вказують, що ідеологія – це практика, поведінка, а не тільки свідомість зовнішньо постає вторинною. Може змінювати первинні ідеї. Має зворотний вплив.

Сучасні та постсучасні перспективи ідеології.Для Трасі – перспективи ідеології не осяжні. Ми можемо послуговуватися науковими поясненням ідеології. Критики (марксисти) заперечують однозначну науковість ідеології: в принципі не відкидається, але науковість ставиться під сумнів. Т.зв. парадокс Мангейма. Залишається питання: в якій момент ми можемо казати, що ідеологія становиться науковою? «Логос» присутнє. Гірц вказує, що і у ідеології, і у науці різні завдання. Головне завдання науки – поставити діагноз: чим науковіше, він є тим точніше. У ідеології: апологізація або критика залежно від стану її носіїв. Що потенційно дає науці ідеологія? – зв'язок з реальністю сприяє, що наукові фантазери змушені стати на землю; - ідеологія підштовхує науку на теми, які раніше вона не звертала (н-д, еко-ідеологія, квір-ідеологія, феміністська ідеологія). Десь на сер. ХХ ст. починає стверджуватися думка про те, що ідеологічна епоха закінчилася. Теоретик постмодернізму Д.Белл «Кінець ідеології». Один з аспектів – занепад ідеології. Пов’язується з розмиванням ідеологій, меж, кожна з яких груп могла орієнтуватися на певну ідеологію. Масовизація середнього класу призводить до того, що така однозначність зникає. З’являється феномен партія «хватай усіх» - «catch all». Починається густе змішання всіх ідей. Потреба в подальшій ідеологізації зникає за Беллом. Цю тезу обґрунтовують і постмодерністи: «Ідеологія – це баєчка». Апелюючи до минулого, вони пропанують знайти ідеологію, що пропанують знайти ідеологію, що зберігалася у класичному вигляді. Не знаходять і розуміють, що настає епоха краху метанаративу. На хвилі постмодерністського бачення, Гірц нагадує, що наше прагнення символізувати світу, відповідно, буде зберігатися завжди. Але є зауваження: ідеології які збережуться, втратять свою попередню жорсткість, адже навколишня дійсність постійно змінюється, а отже змінюється ідеологія, як продукт символізації. Ідеологія стає результатом перманентного, або постійного дискурсу. Ідеологія – не тільки результат, а постійний процес. За межі зах. світу – потреба тих класичних ідеологій не вичерпана. 2004 – звернутися до ідеології, але окрім декларацій не залишається нічого. Звідси, зневіра, апатія населення. Сподіватися на гарантії обіцяного не варто.

ТЕМА 7.