Обставини, що виключають адміністративну відповідальність

Розмежування правомірної та протиправної поведінки не завжди можна провести чітко, оскільки інколи має місце ситуація, за якої громадяни змушені здійснювати діяння, які правомірно завдають шкоду охоронюваним законом благам та інтересам. Можливі випадки, коли окремі, однакові за об’єктивними ознаками дії збігаються із зовнішніми ознаками передбаченого законом складу адміністративного правопорушення. Але за наявності певних обставин (залежно від обстановки їх вчинення, мети, мотиву тощо), такі дії не визнаються правопорушеннями.

Практично схожі дії людини залежно від місця, часу, обстановки їх вчинення та таких суб’єктивних ознак як мотив і мета, можуть бути оцінені правозастосовчим органом неоднозначно: як суспільно шкідливі або ж протиправні; як соціально корисні й правомірні; як такі, що не завдали шкоди охоронюваним соціальним благам, проте й не визнані соціально корисними (нейтральні). Так, порушення правил дорожнього руху є адміністративним правопорушенням, проте якщо воно вчинено з метою надання медичної допомоги потерпілому, такі ж дії можуть бути визнані соціально корисними, правомірними. Таким чином не завжди особи, які винуваті у вчиненні адміністративного проступку, будуть нести визначену законом відповідальність. Існує ряд обставин, які виключають адміністративну відповідальність, тобто роблять її такою, що не може бути. До них належать: необхідна оборона, крайня необхідність та неосудність.

Незважаючи на те, що всі ці обставини виключають адміністративну відповідальність, законодавець виходить з необхідності проводити розмежування між ними. Таке розмежування необхідне в зв’язку з тим, що в залежності від обставин здійснення порушення і стану психіки порушника, його дії можуть бути кваліфіковані по-різному, що спричинить за собою застосування різних заходів превентивного, юридичного чи медичного характеру.

Крайня необхідність є обставиною, що звільняє особу від адміністративної відповідальності. Вона становить собою дію чи бездіяльність особи, яка об’єктивно порушує громадський порядок та громадську безпеку, але не є суспільно караною, оскільки була спрямована на збереження чи захист більш важливих суспільних благ, які не могли бути захищені за даних обставин іншим шляхом. Тобто вчинене у стані крайньої необхідності діяння не визнається адміністративним правопорушенням, оскільки в діянні немає ознак вини.

Інститут крайньої необхідності є соціально корисним. Він сприяє підвищенню соціальної активності людей, оскільки забезпечує охорону та захист таких об’єктів як державний і громадський порядок, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління тощо. Тобто при наявності стану крайньої необхідності відбувається зіткнення двох інтересів: загроза заподіяння шкоди одним охоронюваним інтересам усувається шляхом заподіяння шкоди (меншої) іншим охоронюваним соціальним благам. Однак для того, щоб об’єктивно протиправне діяння було визнано вчиненим у стані крайньої необхідності, воно повинне відповідати умовам правомірності:

1. Небезпека повинна являти загрозу державним чи громадським інтересам, зокрема, державному чи суспільному порядку, державній чи громадській власності, установленому порядку управління, правам і свободам громадян, у тому числі громадянина, що діє в стані крайньої необхідності.

2. Небезпека повинна бути явною, тобто такою, що створювала безпосередню загрозу заподіяння шкоди початком її реалізації чи об’єктивною можливістю фактичного здійснення, саме на цю ознаку вказують слова тексту статті 18 „... для усунення небезпеки, яка загрожує”. Майбутня небезпека і небезпека, що минала, не утворять стану крайньої необхідності.

3. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Однак, якщо по обставинах справи видно, що особа фактично не усвідомлювала і не могла усвідомлювати, що небезпека нереальна, її дії, що містять ознаки адміністративного проступку не можуть кваліфікуватися як протиправні.

4. Небезпека, що загрожує охоронюваним законом інтересам за даних обставин, не може бути усунута ніякими іншими способами, крім як шляхом заподіяння шкоди іншому охоронюваному законом інтересу.

5. Заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж шкода відвернена. При цьому питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди вирішується з урахуванням характеру загрожуючої небезпеки, вжитих заходів для її ліквідації і з’ясування соціальної значимості порівнюваних інтересів, тобто що захищається і того, кому заподіюється шкода. Варто відзначити, що в законі немає вказівки на те, що заподіювана шкода має бути меншою з усіх можливих. Вона повинна бути лише менш значною, порівняно з відверненою.

Якщо шкода, заподіяна якому-небудь охоронюваному законом інтересу з метою захисту іншого інтересу, виникла при обставинах, що не відповідають хоча б одній з перерахованих вище умов, то вона не може бути виправдана станом крайньої необхідності.

Джерелами небезпеки, що усувається шляхом здійснення дій у стані крайньої необхідності, можуть бути стихійні сили (наприклад, повінь, пожежі, землетруси, надзвичайні снігопади і т.п.), дикі чи домашні тварини у випадку їхнього нападу на людину; несправні транспортні засоби, машини і механізми; дії людини, що заподіюють чи загрожують заподіяти шкоду охоронюваним правом інтересам. В останньому випадку загроза повинна обумовлювати впевненість потерпілого, що знаходиться в стані крайньої необхідності, що вона буде реалізована, а виконання її повинне входити в плани загрожуючого.

У тих випадках, коли в процесі попереднього вивчення конкретного факту об’єктивно протиправної поведінки особи буде встановлено, що вона діяла в стані крайньої необхідності, провадження в справі у відношенні неї не може бути почато, а почате підлягає припиненню. Так, дії особи, які було вчинено у стані крайньої необхідності формально утворюють склад правопорушення, визначеного або ж КУАП, або ж іншими законами, що встановлюють адміністративну відповідальність за окремі групи правопорушень. Наприклад, розбивання віконного скла автобусу для забезпечення евакуації пасажирів під час пожежі формальну утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КУАП. Проте, зважаючи на той факт, що особа діяла з метою відвернення більшої небезпеки, яка не могла бути відвернена іншим шляхом, вони не будуть переслідуватися в адміністративному порядку.

Ще однією обставиною, яка усуває можливість притягнення особи за вчинення об’єктивно протиправного діяння до адміністративної відповідальності є необхідна оборона. Відповідно до ст. 19 КУАП необхідною обороною визнається об’єктивно протиправне діяння, яке посягає на громадський порядок чи громадську безпеку, але вчинене з метою запобігання завдання шкоди суспільному порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління шляхом завдання посягаючому шкоди з урахуванням співрозмірності захисту і суспільної шкідливості посягання, тобто за умови, що не було перевищено меж необхідної оборони.

Необхідна оборона має місце тільки тоді, коли відбиване посягання заподіює шкоду охоронюваним законом інтересам, або створює безпосередню погрозу такого заподіяння, тобто стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди (при цьому має бути врахована інтенсивність дій нападаючого, особливості використовуваних ним засобів чи знарядь, з допомогою яких він здійснює напад, спрямованість умислу тощо). Відображення мнимої, уявної загрози шляхом заподіяння шкоди особі, помилково прийнятій за нападаючого, не утворює стану необхідної оборони. Не є необхідною обороною також заходи захисту від правомірних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій. Неприпустима, наприклад, оборона проти правомірних дій працівника міліції, що затримує особу, що вчинила дрібне хуліганство.

Захист від посягання при необхідній обороні, на відміну від крайньої необхідності, може здійснюватися шляхом заподіяння шкоди тільки посягаючій особі, але не третім особам, хоча суб’єктом посягання можуть виступати будь-які особи. Однак у будь-якому випадку заподіяння шкоди посягаючому при необхідній обороні повинне бути результатом здійснення дій, передбачених відповідними статтями Особливої частини КУАП чи іншим нормативним актом про адміністративну відповідальність.

Шкода, завдана в стані необхідної оборони, не вважається адміністративним проступком тільки в тому випадку, коли при цьому не було допущене перевищення меж необхідної оборони, тобто явної невідповідності захисту характерові небезпеки й інтенсивності посягання. Щоб установити ознаки перевищення меж необхідної оборони, необхідно не лише враховувати відповідність чи невідповідність знарядь нападу і захисту, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, які могли вплинути на реальне співвідношення сил: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників та кількість осіб, які захищалися, їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я, наявність навичок самооборони тощо) та інші обставини. Відзначимо, що питання про межі необхідної оборони повинні ретельно вивчатися у кожному конкретному випадку органом адміністративної юрисдикції.

Якщо відповідні дії не можуть бути кваліфіковані, як необхідна оборона чи має місце перевищення її меж, то при розгляді справи не виключається визнання зазначених дій обставинами, що пом’якшують адміністративну відповідальність. Може мати місце ситуація, коли в ході здійснення необхідної оборони була завдана шкода іншому суб’єкту, який непричетний д правопорушення. В такому випадку питання про відповідальність вирішується залежно від того, які настали наслідки як за необережне правопорушення.

Варто відзначити, що здійснення адміністративного правопорушення у стані необхідної оборони має місце вкрай рідко. Кожного разу при вирішенні питання про наявність чи відсутність стану необхідної оборони, необхідно з’ясувати ряд обставин:

1. Чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові достатньої шкоди для негайного відвернення чи припинення посягання.

2. Чи могла особа, яка діяла у стані необхідної оборони, реально оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи захисту.

3. Чи мала право особа, яка захищалася, використовувати вогнепальну зброю чи інші спеціальні засоби для припинення протиправного нападу.

Відповідно до вимог чинного законодавства правомірним визнається застосування вогнепальної зброї або інших спеціальних засобів за умови, що вона використовувалася для відвернення нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

При установленні факту вчинення протиправних дій особи в стані необхідної оборони в процесі попереднього вивчення матеріалів справи провадження в справі не починається, а почате підлягає припиненню.

До обставин, що виключають адміністративну відповідальність належить також неосудність. Проте попри той факт, що відповідний факт також виключає можливість адміністративного переслідування, здійснення протиправного діяння у стані неосудності не виключає можливості кваліфікації відповідних дій як адміністративного караного діяння.

Варто відзначити, що в Україні діє презумпція психічного здоров’я особи, відповідно до якої кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, визначених законодавством.

Неосудність – це такий психічний стан особи, при якому вона не могла усвідомлювати протиправності своїх дій та керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану, а тому особа не несе адміністративної відповідальності за вчинені у такому стані правопорушення. Таким чином, на наявність неосудності вказують певні психічні розлади, які визнані такими згідно Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті та які позбавляють особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Виходячи з визначення неосудності можна виділити два його критерії:

а) медичний (біологічний), ознаками якого є хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство, інший хворобливий стан

б) юридичний (психологічний), який характеризується двома критеріями – інтелектуальним, що виражається в нездатності особи усвідомлювати фактичне значення своїх дій; і вольовим, що складає в нездатності керувати своєю поведінкою.

Для визнання особи неосудною необхідна наявність одночасно хоча б однієї ознаки медичного та юридичного критерію. Наявність тільки психічного розладу без відсутності здатності особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, так само як і наявність ознаки юридичного критерію без обумовленості його хворобливим розладом психіки (наприклад, коли особа знаходиться в стані сп'яніння) не дозволяє говорити про неосудність.

Неосудність, незважаючи на медичний зміст, є юридичним (правовим) поняттям, і тому остаточне рішення питання про неосудність суб’єкта входить до компетенції органу, який вирішує питання про адміністративну відповідальність.

Якщо в ході провадження у справі про адміністративне правопорушення виникає питання про психічний стан особи, тоді призначається за рішенням суду судово-психіатрична експертиза, предметом якої є визначення психічного стану особи, якій призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і щодо певних обставин, що становлять інтерес для правозастосовчих органів.

Від стану неосудності особи варто відрізняти недієздатність, хоча в першому і в другому випадках мова йде про такий стан психіки, коли особа не здатна усвідомлювати властивості і значення своїх дій і керувати ними. При недієздатності особа може бути фізично здоровою, однак не мати необхідного рівня свідомості і волі внаслідок малолітства, тобто недостатнього фізичного і психічного розвитку. У стані ж неосудності недоліки свідомості і волі особи вважаються її хворобою, пов’язаною з розладом психіки (психічною хворобою).

Душевна (психічна) хвороба може бути:

а) хронічною;

б) виражатися в тимчасовому розладі душевної діяльності;

в) характеризуватися реактивним станом чи іншими хворобливими станами психіки;

г) виявлятися, як ослаблення розумових здібностей (слабоумство).

Під хронічною душевною хворобою розуміються важковиліковні психічні захворювання, що характеризуються тривалістю і тенденцією до наростання хворобливих явищ: епілепсія, шизофренія, прогресуючий параліч і т.п.

Тимчасові розлади психічної діяльності — це психічні захворювання, що характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і, як правило, повним видужанням (прикладом може служити гострий алкогольний психоз).

Реактивний стан характеризується хворобливим розладом психіки унаслідок важкого душевного потрясіння (наприклад, патологічне сп’яніння, патологічний ефект і т.п.).

Слабоумство— це уроджений, набутий в ранньому дитинстві чи розвинений внаслідок якого-небудь психічного захворювання хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, дебілізм і імбецильність).

Кожне з перерахованих недоліків психіки обумовлює нездатність особи усвідомлювати фактичну сторону своєї поведінки і керувати нею, внаслідок тимчасового затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті, в силу чого притягнення цієї особи до адміністративної відповідальності виключається.

Якщо особа вчинила адміністративне правопорушення у стані неосудності, провадження у справі не може бути почато, а почате підлягає припиненню (ст. 247 КУАП). Заходи адміністративного стягнення або ж адміністративного впливу до неосудних застосовуватися не можуть, а помилково застосовані юридичного значення не мають.