Релігійно-церковне виховання в епоху середньовіччя. Лицарське виховання.

Визначним етапом в історії педагогіки постає релігійно-церковне виховання. Воно поділяється на два етапи: християнське і середньовічне.

Перші християни намагалися будувати родинний побут на зразок "храму Божого": спільне читання Святого Письма, спільні молитви й співи релігійних пісень входили у коло щоденних обов’язків; стосунки між чоловіком і жінкою, батьками й дітьми підпорядковувалися переконанню, що Бог — їхній спільний батько і перед ним усі рівні. У дитині поважали особистість, що відображала образ Божий і підносилася самим Спасителем. Провідна виховна ідея полягала у впевненості, що земне життя є тільки тінню життя небесного, що істинне пристановище душі — небо, і до переселення на нього після смерті доцільно готувати дитину змалку. Усі міжособистісні стосунки були пройняті любов’ю. Навіть раби і слуги розглядалися як ближні й мали сприяти вихованню дітей. Побут сім’ї відзначався простотою: мати сама виховувала дітей; сини навчалися у батька ремесла й віри, а доньки — у матері ведення домашнього господарства і благодійності; грамоти дітей навчав переважно батько. Релігійне виховання діти отримували у родині і в храмі.

Поширення християнської віри й перетворення її у багатьох народів на державну релігію поступово знищує два важливих для виховної системи позитивних елементи: добровільність прийняття віри й відсутність вигоди від її сповідування. Насаджування християнства помітно позначається на методах виховання. Це простежується на прикладі широко відомих виховних трактатів Іоанна Златоуста (кінець IV — початок V століття н. е.), які розкривають погляди тогочасного суспільства на родинне життя й виховання дитини. За вченням І. Златоуста, на чолі сім’ї стоїть батько. Дружина зобов’язана підкорятися йому в усьому. Обов’язок дітей беззаперечно коритися батькам. Про дитину як особистість не говориться жодного слова. Для цього періоду розвитку родинної педагогіки стають характерними заповіді на зразок: "Нагинай шию сина в юності", "Хто шкодує різки, той ненавидить сина свого", "Не віддавай душі дружині твоїй" та аналогічні.

В епоху середньовіччя у вихованні все більше відчувається нахил до аскетизму. Християнські проповідники проголошують, що люди тільки тимчасово перебувають на землі, й головна мета цього перебування заслужити, щоб після смерті фізичного тіла безсмертна душа змогла переселитися на небеса — у місце вічної благодаті. Тому земне життя цінувалося лише настільки, наскільки воно відповідало досягненню мети — життя на небі. Особлива схильність до земних благ, людей, держави тощо не схвалювалася. Бог трактується як правитель світу, держава визнається як необхідність, але справжнє правління, правові норми закріплюються за церквою. Моральність ототожнюється з аскетизмом. Аскетизм і всесвітнє володарювання християнської церкви —дві провідні ідеї середньовіччя.

Основна роль у педагогічній системі середньовіччя належить західним народам, зокрема німецькому.

Середньовічне суспільство Європи поділялося на чотири провідні групи: духовенство, дворяни, селяни й городяни. Перше місце посідало духовенство, яке керувало життям мирян. Для цього соціального стану освіта була необхідною. Потрібні для богослужіння книги писалися мовою римської церкви, а перші варіанти Святого Письма могла прочитати тільки людина, яка володіла грецькою і єврейською мовами.

Дворянство, навпаки, у цей період не потребувало особливої освіти. Військове мистецтво й уміння керувати на світській службі досягалися здебільшого завдяки практиці. Для навчання читання, письма й латини знатні особи віддавали дітей у духовні школи, а найчастіше запрошували клірика як домашнього вчителя й наставника.

Селянські діти змалку допомагали батькам і таким чином переймали усі необхідні для життя знання й уміння.

Городяни — торгівці, ремісники — віддавали синів в учні у торговельне підприємство або до майстра. Елементарна потреба у грамотності задовольнялася за рахунок церковних шкіл.

При церквах і монастирях діяли внутрішні (для майбутніх монахів і монахинь) та зовнішні (для дітей мирян) школи. При жіночих монастирях отримували освіту дівчатка зі знатних родин. Проте суспільство продовжувало вважати жінку істотою, "не створеною за образом Божим", спокусницею, слугою чоловіка. Широко практикувалася підготовка дітей до майбутнього прийняття чернецтва. Вона полягала у формуванні в дитини переконань, що ні сім’я, ні друзі, ні світські втіхи не повинні відволікати істинно віруючого від спілкування з Богом. Монахи й монахині не мали права на родинне життя. Взагалі переважало негативне ставлення середньовічної церкви до сім’ї і сімейного виховання. Тому гувернерство хоча й існувало, але не мало ні особливої шани, ні популярності.

Церква й школа насаджували сувору дисципліну. Основним методом виховання й навчання було застосування фізичних покарань. Цей метод побутував і у родинному вихованні.

Серед жорстокості, аскетизму, фактичного безправ’я людини перед церквою, повного нівелювання індивідуальності у середні віки в Європі постає як своєрідна форма протесту лицарське виховання, розквіт якого припадає на ХІІ-ХШ століття. Лицарями могли стати тільки вільні християни, які мали земельні наділи і брали на себе "вищі обов’язки" громадського характеру, санкціоновані церквою. Це були такі обов’язки: охорона віри й церкви, служіння дамі свого серця, захист слабших, любов до батьківщини, вірність сюзерену і щедрість.

Лицарська система виховання починалася із 7 років. До 7 років хлопчика виховувала мати. З 7 до 21 року він виховувався у чужій знатній родині. Що знатнішим був батько дитини, то титулованішим виявлявся її покровитель. Спочатку хлопчик виконував обов’язки пажа: прислуговував дамам у побуті й гостям за столом. З 14 років він ставав щитоносцем і допомагав господареві: носив його щит і зброю, подавав коня, зустрічав та проводжав гостей, супроводжував наставника й покровителя на турнірах і полюваннях. Паж і щитоносець мусив беззаперечно підкорятися будь-якому розпорядженню і ретельно виконувати свої обов’язки; навчався чемності, манер, умінню триматися, спілкуватися з дамами, а також складати вірші й грати в шахи. Господиня замку сприяла формуванню моральних цінностей хлопчика, навертала його до віри в Христа. Це була важлива складова виховання, тому що навіть сама посвята у лицарі мала релігійне забарвлення. Хлопчиків навчали читати латинською мовою, спілкуватися французькою, співати і грати на одному з музичних інструментів. Уміння писати було необов’язковим і навіть трактувалося як ознака розніженості.

Духовних шкіл діти лицарів, як правило, не відвідували. Навчали їх спеціально запрошені вчителі. На переконання дворян, самобутню особистість, майбутнього героя, носія "вищої" культури можливо виплекати лише шляхом організації відповідного виховання й навчання у домашніх умовах. Саме система лицарського виховання вперше піднімає домашніх наставників (у даному разі — знатного сеньйора і його дружину) та домашніх учителів до найвищого рангу, визначає індивідуальне навчання й виховання в родинній атмосфері як найбільш ефективне й сприятливе для розвитку особистості.

Звеличування жінки не тільки підвищувало її соціальний статус, а й стимулювало розвиток системи виховання жінки як неординарної особистості. Гідною глибокої поваги могла бути лише жінка, яка відповідала своєму високому становищу. Тому кожна знатна родина прагнула дати доньці належне виховання й належну освіту. Весь уклад життя дівчини орієнтувався на естетичний розвиток, формування у неї витончених манер, жіночої чарівності, привабливості. Як наслідок, багато жінок виявлялися значно освіченішими за чоловіків: знали грамоту, писали літературні твори; уміли співати, грати на лютні й арфі; майстерно виготовляли лицарський одяг, килими; були навчені численних благородних рукоділь; володіли іноземними мовами. Навчали й виховували дівчаток у жіночих монастирях. Проте більшість батьків надавали перевагу домашньому вихованню, запрошуючи капелана чи мандрівних учителів. Дівчатка виховувалися під наглядом матері й спеціальної виховательки-гувернантки. Бідні, але шляхетного походження батьки здебільшого віддавали своїх доньок у замки багатих знатних феодалів, завдяки чому бідна вихованка долучалася до культурних надбань панівної верхівки. Г осподарі давали їй відповідну освіту й належне виховання. Г осподиня, у товаристві якої дівчинка постійно перебувала, займалася її моральним вихованням, намагалася виховати її лагідною, спокійною, приємною у спілкуванні, із почуттям власної гідності, з умінням дорожити своїм походженням і славою предків.