Й.Г. Песталоцці, І. Кант, Й.Ф. Гербарт, Ф. Фрьобель, А. Дістервег, Г. Спенсер та їх вклад в розвиток гувернерства.

XIX століття, особливо його початок, — це період реставрації, спроба поновити зруйноване в епоху Просвітительства. На противагу надмірній увазі до інтелекту високо цінується ірраціональне у житті: почуття, фантазія, народна творчість.

XIX століття ознаменувалося безпрецедентним розширенням і поглибленням державної діяльності. Держава перетворюється в універсальну культурну установу. Й. Фіхте і Г. Гегель вказували, що держава є не тільки військовою й політичною організацією, а установою, яка втілює моральну ідеологію піднесення нації на найвищий щабель загальнолюдського прогресу. Орієнтація держави позначається насамперед на системі освіти й виховання і на сфері соціальної політики. Віднині держава турбується про засоби для духовноморального розвитку кожної категорії населення. У цьому виявляється піклування про достоїнство нації. Для виховання й освіти робиться тепер значно більше, аніж раніше.

У XIX столітті вищого розквіту, порівняно з попередніми століттями, сягає наука, розвиваючись небаченими досі темпами. Відбулась диференціація на групи, з яких природничі, соціальні та психологічні науки розвивались особливо потужно, впливаючи на різні аспекти життя, зокрема на відповідні напрями в педагогіці: природничо-науковий, психологічний, соціологічний.

На чолі освітнього руху європейських народів у XIX столітті стоїть Німеччина.

Починаючи з сімдесятих років XVIII століття, одночасно із завершенням епохи Просвітительства, і охоплюючи першу чверть XIX століття, відбувається шістдесятилітня діяльність швейцарського педагога Й. Г. Песталоцці. Вона має непересічне реформаторське значення в історії всесвітньої педагогіки, відкриває нову епоху в історії освіти й виховання, і педагогіка XIX століття, особливо психологічного спрямування, значною мірою залежить від діяльності визначного педагога.

У діяльності Й. Г. Песталоцці визначають два періоди. Перші 30 років переважно присвячені теоретичній розробці, наступні 30 років — практичній діяльності. Перші — повні смутку і втрат, наступні — благополуччя і слави.

Вважаючи "ідеальним" саме домашнє виховання, Й. Г. Песталоцці у своїх школах-притулках для бідних дітей використовував систему виховання, максимально наближену до сімейної.

Й. Г. Песталоцці доводить, що елементарне виховання починається від народження, з моменту отримання людиною "відчуттів і сприймань". Більш ранні стадії виховання мають найважливіше значення, тому ними переважно й мусить цікавитись педагогіка. "Мати дає своїм дітям першу фізичну їжу, вона ж призначена давати їм і першу духовну". При цьому мати повинна керуватись педагогічними знаннями. Якщо вона сама не може виховувати дитину, на думку Й. Г. Песталоцці, її доцільно замінити наставником (гувернером), який має спеціальну наукову й практичну підготовку. Гувернеру необхідно організувати навчання й виховання за системою, наближеною до материнської, тому що у житті дитини він фактично замінить батьків. Й. Г. Песталоцці пропонував розроблені ним способи передачі знань, які, на його погляд, повинні бути настільки елементарними, щоб застосування стало доступним навіть простим людям. Проте провідною метою діяльності наставника Й. Г. Песталоцці називає не навчання дитини, а її моральне удосконалення, якому все інше підпорядковується. Усі свої рекомендації Й. Г. Песталоцці випробував на практиці.

Одна з провідних заповідей Й. Г. Песталоцці — "Індивідуальність дитини повинна бути для педагога священною". Саме завдяки індивідуальній орієнтації, виховні й навчальні методики, розроблені Й. Г. Песталоцці, стали невід’ємними складовими гувернерської практики у багатьох країнах. Ці методики використовувались не тільки для роботи з фізично й морально здоровими дітьми. Їхня висока ефективність виявилась у колоніях для сліпих, глухонімих, для малолітніх злочинців та ін.

Подальший аналіз психологічного напряму в педагогіці буде неповним, якщо не згадати засновника філософської течії у педагогіці І. Канта (роки життя вченого 1724-1804). Його теорії мали кардинальний вплив на погляди й діяльність наступних представників усіх педагогічних орієнтацій XVIII століття і ще більше —

XIX століття.

Ще у студентські роки І. Кант заробляв на життя приватними уроками. Після закінчення університету дев’ять років працював домашнім учителем у різних дворянських сім’ях. Займався педагогічною практикою самовіддано. І хоча вважав себе не найкращим наставником, багато його учнів стали відомими, талановитими, освіченими людьми.

Педагогічна практика і досконале знання творів Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо та ін. дозволили І. Канту виробити власну систему поглядів на виховання. З цією системою він знайомить студентів Кенігсберзького університету на своїх лекціях з педагогіки. Система мала великий успіх, тому один з учнів І. Канта — Рінк — у 1803 році видав курс лекцій свого вчителя окремою книгою "Про педагогіку".

Найбільш яскравими представниками психологічної течії у педагогіці, послідовниками Й. Г. Песталоцці стали Й. Ф. Гербарт, А. Дістервег, Ф. Фрьобель.

Й. Ф. Г ербарт був наступником І. Канта на кафедрі філософії й педагогіки і прибічником виховних ідей Й. Г. Песталоцці. Геніальній чуйності Й. Г. Песталоцці бракувало наукової теоретичної основи й систематизованості. Цю прогалину ліквідував талановитий німецький педагог Й. Ф. Гербарт. Він здійснив наукове обґрунтування психологічної основи у педагогіці й звів педагогічні знання у цілісну систему. Й. Ф. Гербарта можна успішно зарахувати як до психологічної, так і до філософської течії у педагогіці. Його педагогічні твори, написані під впливом літературно-наукового стилю І. Канта, відзначаються логічністю, філософською побудовою і широтою поглядів.

Життя Й. Ф. Гербарта було тісно пов’язане з гувернерством. Тому, по- перше, його педагогічні праці мають чітке, глибоке теоретичне обґрунтування, і, водночас, носять прикладний характер. По-друге, провідною думкою гербартовської педагогіки виступає індивідуалізація навчально-виховного процесу і досконале вивчення кожної дитини та розроблення стратегії й тактики педагогічного впливу, оптимального саме для цього, конкретного індивіда.

Й. Ф. Гербарт одержав прекрасну домашню освіту і виховання. Його вихователями і вчителями стали мати — надзвичайно освічена жінка — і домашній наставник Ульце. Й. Ф. Гербарт був від народження всебічно обдарованою дитиною, що виявилось у досить ранньому віці. Мати й наставник усіляко намагались сприяти якнайповнішому розвиткові всіх талантів. Іще в дитячому віці майбутній педагог познайомився з багатьма методами й прийомами формування всебічно розвиненої особистості. Домашня освіта Й. Ф. Гербарта була тривалою через його слабке здоров’я. До гімназії його віддали тільки у передостанній клас. На 21-му році життя, після завершення університетського курсу, Й. Ф. Гербарт на вимогу матері займає запропоноване йому місце гувернера в сім’ї ландфорта Штейгера у Швейцарії. Тут він із захопленням віддається справі: виховує й навчає трьох синів цієї знатної особи. Йому було надано повну свободу, і батьки учнів ставились до нього як до члена родини. Гувернерська робота молодого вченого виявилась успішною і мала вирішальний вплив на формування його педагогічних поглядів. Пізніше Й. Ф. Гербарт висловлює переконання, що справжній педагогічний досвід здобувається виключно при вивченні окремих індивідів в умовах особистісно орієнтованого домашнього виховання. Школа дає поверхове знайомство з психологією окремої дитини, тому високого рівня кваліфікації можна досягти лише після проходження тривалої гувернерської практики.

Й. Ф. Гербарт — один із небагатьох філософів, які торкались педагогічних проблем не побіжно, а перетворювали їх на галузь своїх філософських досліджень. Учений дивиться на педагогіку як на сферу застосування й перевірки теоретичних висновків етики і психології. Будучи професором університету, він видає "Підручник психології" й двотомну працю "Психологія, як наука, знову обґрунтована на досвіді, метафізиці й математиці". У 1831 році виходять у світ його "Листи про прикладення психології до педагогіки", у 1841 році — "Нариси лекцій з педагогіки".

Він переконаний, що невдачі у діяльності педагога, зокрема й гувернера, залежать від недостатнього знання психології. У творах Й. Ф. Гербарта порушено питання успішного застосування психологічних механізмів у педагогічному процесі. Йому належить наукове пояснення виховного характеру навчання і детальне розроблення загальних методичних рекомендацій для викладання усіх дисциплін.

Й. Ф. Гербарт — один із тих оригінальних мислителів, яких не розуміли сучасники. Його твори уважно вивчаються тільки з шістдесятих років XIX століття. Починаючи з шістдесятих років, вплив Й. Ф. Гербарта на теоретичну й практичну педагогіку стрімко зростає. Створюється ціла школа "педагогів- гербартіанців", засновуються педагогічні товариства, вчительські семінарії й практичні школи, у яких впроваджується його теорія. Найбільш сильного впливу гербартовського вчення зазнає німецька педагогіка. З Німеччини ідеї Й. Ф. Г ербарта поступово проникають в інші країни світу.

Й. Ф. Гербарт, І. Кант, Й. Г. Песталоцці ставили за мету виховання освіту морального характеру. Й. Г. Песталоцці для реалізації мети застосовував засоби зовнішнього впливу на вихованця. І. Кант використовував виховання і спонукав дитину до самовиховання. Й. Ф. Гербарт досягав мети шляхом надання пріоритету розумовому вихованню. Представник психологічної течії у педагогіці німецький педагог Ф. Фрьобель ішов до цієї ж мети через формування почуттів і волі дитини. Практично застосувати свої ідеї Ф. Фрьобель зумів лише на рівні дошкільного виховання, хоча його принципи, викладені у філософських творах, розроблені для усіх вікових рівнів.

У 23-річному віці Ф. Фрьобель приїхав до Франкфурта-на-Майні з метою займатись архітектурою і садівництвом. Випадкове знайомство з директором інституту імені Й. Г. Песталоцці Грунером змінило життя Ф. Фрьобеля. Він став учителем початкових класів зазначеного інституту. Вивчаючи твори І. Базедова, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фрьобель усвідомлює необхідність реформування тогочасної навчально-виховної системи. Відчуваючи брак педагогічного досвіду й знання педагогічної теорії, Ф. Фрьобель через деякий час залишає школу і стає гувернером у заможній родині. Ф. Фрьобель і у школі почувався, як він писав пізніше, "наче риба у воді", але близьке знайомство з системою домашнього виховання справило на нього, людину, що раніше не знала родинного тепла, надзвичайне враження. Він вирішив присвятити життя роботі з дітьми, створивши освітньо-виховний заклад з укладом життя вихованців, наближеним до родинного.

У 1816 році помирає брат Ф. Фрьобеля, залишивши сиротами трьох дітей. Ф. Фрьобель забирає племінників до себе, бере іще двох сиріт і засновує у селищі Кейльгау виховний заклад, до якого планує зараховувати дітей віком від 7 до 10 років і навчати та виховувати їх до вступу до університету. Робота з дітьми будувалась за зразком сімейно-гувернерського виховання. Педагог переконується на практиці, що дитина 7—10 років — це вже певним чином сформована особистість, тому для отримання оптимального результату виховання й навчання доцільно розпочинати від її народження. У 1826 році виходить у світ знаменитий твір Ф. Фрьобеля "Про виховання людини", у якому викладені його основні положення щодо організації виховання й освіти дитини.

Оригінальність Ф. Фрьобеля виявляється, головним чином, у наполегливому проведенні думки, що дитина — істота творча. За переконанням Ф. Фрьобеля, творчі здібності дитини переважають навіть здатність сприймання, тому навчально-виховний процес повинен орієнтуватись на всебічний розвиток творчого потенціалу вихованця. Система Ф. Фрьобеля становить методику саме такої роботи з дитиною. Оскільки кожна дитина наділена своїми, специфічними здібностями, педагог рекомендує індивідуальний підхід до кожної особи зокрема. На думку Ф. Фрьобеля, навіть у системі суспільного, колективного виховання й навчання повинні переважати гувернерські, особистісно орієнтовані підходи. Численні гувернери, зокрема на території сучасної України, у XIX — на початку

XX століття організовували виховання й навчання дітей у сім’ях за методикою Ф. Фрьобеля.

У 1836 році Ф. Фрьобель відкриває перший дитячий садок — установу для виховання й розвитку лише маленьких дітей. Але заклад невдовзі закрився через брак коштів. Задумавши скористатись революційним підйомом у суспільстві, Ф. Фрьобель подає до парламенту прохання про підтримку свого "садка". Проте уряд, сплутавши педагога з його неблагонадійним племінником Карлом, оголошує "дитячі садки" розсадниками атеїзму й соціалізму і у 1851 році віддає наказ закривати їх по всій Пруссії. Це так вразило Ф. Фрьобеля, що у 1852 році він помер.

Як і Ф. Фрьобель, продовжувачем справи Й. Г. Песталоцці став німецький педагог А. Дістервег. Після навчання у Тюбингенському університеті А. Дістервег спершу працював домашнім учителем, пізніше вчителював у школах. Будучи енергійною і працьовитою людиною, намагаючись удосконалити навчальний процес, А. Дістервег розробляє і науково обґрунтовує принципи дидактики. А. Дістервегу належать також докази про необхідність навчання і виховання не тільки вищих, але й нижчих класів суспільства, інакше нижчі класи можуть стати загрозою суспільному порядку.

У педагогічних рекомендаціях А. Дістервег значне місце надає індивідуальному підходу. Вчений займає позицію, що людині від народження дається неповторна індивідуальність і її необхідно поважати. Наставник повинен ставитись до внутрішнього світу дитини, як до святині. Ніхто не має права підганяти дітей під одну мірку, бо це веде до духовного рабства, та й немає сенсу, тому що людина не може повністю реалізуватись. Навіть однакова любов до усіх дітей не повинна заступити від педагога індивідуальностей вихованця. Ця та інші рекомендації випливають з гувернерського досвіду А. Дістервега і, у свою чергу, стають істотним надбанням гувернерської практики сучасників і наступників видатного педагога.

Першими представниками природничо-наукового напряму в педагогіці були Г. Комб і Д. Юменс. Суттєвими для дитини, на їхню думку, були винятково ті знання, які обумовлювались новітньою наукою. Перш за все, знання фізичної (анатомія, фізіологія) і духовної (психологія) організації людини. На друге місце ставилась взаємодія між людьми й природою. На третє — стосунки людини з іншими людьми: моральні, соціальні, політичні. Четверте місце посідало релігійне виховання.

Найповнішу характеристику природничо-наукової течії у педагогіці дав англійський вчений Г. Спенсер. Г. Спенсер жив як вчений. Від наукової роботи його не могли відволікти ніякі інтереси, ніякі справи. Як науковець, Г. Спенсер поставив перед собою мету: втілити ідею еволюції в усі галузі знань, розкривши свої наукові погляди у філософських працях на строк, який би не перевищував 20 років. Розпочинаючи написання праці з педагогіки, Г. Спенсер не мав власного педагогічного досвіду, педагогічної практики. Проте його батько був відомим педагогом свого часу, і син фактично зафіксував освітньо-виховну систему, яка побутувала у родині Спенсерів, доповнивши і надавши їй цілісної логічної завершеності.

Теорія виховання Г. Спенсера являла собою досконало й глибоко розкриту вузькоіндивідуальну систему домашнього виховання. Це була талановита система, чітка, науково пояснена, практично спрямована. Вона відразу була визнана гувернерами всіх країн. Принцип виховання — надбання наукових знань — Г. Спенсер застосовує до виховання розумового, фізичного й морального. Значне місце у системі відводиться збереженню здоров’я дитини. Докладно розглянуті питання харчування, гігієни одягу, загартування та ін.

Соціологічна течія у педагогіці XIX століття має багато спільного із психологічною. Вони не заперечують одна одної. Різна термінологія вказує винятково на акценти, розставлені у кожній з них. Прибічники соціологічної течії дивляться на виховання як на процес соціального розвитку, вважаючи метою виховання підготовку індивіда до життя і діяльності у суспільстві, до успішної участі його в економічній, соціальній та політичній діяльності. Тому цінуються ті знання, які є корисними для індивіда як для члена суспільства, насамперед, природничі й соціальні науки. Так само тісно, як із психологічною, соціологічна течія поєднана з природничо-науковою.

Представник соціологічної течії Ф. Уорд вказував на те, що виховання є більш важливою соціальною функцією, тому воно повинне знаходитись під ретельним наглядом держави.

Інший представник — Дж. Ст. Мілль — розглядав виховання як один із засобів (подібно до закону, церкви) суспільства й держави для контролю та впливу на народ. Засіб діє через навіювальну силу ідеї та впровадження знань.

Наступна версія виховання в соціологічній течії полягає у твердженні, що людська еволюція є пристосуванням людства в цілому до навколишнього середовища. Два основних засоби оптимального пристосування людства до життя в навколишньому середовищі: законодавство і контрольована державою освітньо- виховна система.