Екзамени для гувернерів. „Пільги і переваги” для гувернерів.

Усі інші особи, які претендували на звання домашніх вчителів, зобов’язані були скласти спеціальні іспити. Іспити проходили у Київській губернії — в університеті Святого Володимира, у Чернігівській — в Ніжинському ліцеї князя Безбородька, в інших губерніях — у гімназіях.

Іспити на звання домашнього вчителя (вчительки) не виходили обсягом за межі курсу повітового училища. Особи, які не мали атестата чи свідоцтва про задовільне закінчення повного курсу навчання в одному із середніх навчальних закладів імперії, складали іспити з основних дисциплін в обсязі гімназичної програми, а із загальних і допоміжних — в обсязі програми повітового училища. Перелік іспитів, а також зміст програми з кожної дисципліни і перелік підручників для підготовки вказувалися у збірнику "Іспити на звання...".

Іспити поділялися на три групи:

I . Іспити із загальних предметів.

1. Усний іспит із Закону Божого.

2. Письмовий і усний іспити з російської мови: диктант, читання і переказ прочитаного з етимологічним і синтаксичним розбором. Особи, які виявили незадовільні знання цих предметів, до наступних іспитів не допускалися.

II . Іспити з основних предметів.

1. Письмові іспити:

а) російська мова — твір;

б) математика;

в) історія;

г) географія;

д) новітні європейські й давні класичні мови.

До усних іспитів допускалися лише ті особи, чиї письмові відповіді визнавалися задовільними.

2. Ті ж предмети — усно.

III. Іспити з допоміжних предметів.

Два питання з кожного предмета і проведення пробного уроку.

Особи, які виявили відмінні чи добрі знання з основних предметів і не нижче задовільних із загальних та допоміжних, удостоювалися звання "домашній учитель" ("вчителька"). Проте попечителі навчальних округів мали право і не видати свідоцтво, якщо екзамени із загальних предметів складено нижче, аніж на "добре". Таке право узаконювали своїми розпорядженнями більшість міністрів. При отриманні незадовільної оцінки дозволявся повторний іспит, але не раніше, як через півроку після попереднього.

Іспити відбувалися так, щоб екзаменований зміг продемонструвати свої вміння пояснити дитині навчальний матеріал. Особа, яка отримувала свідоцтво домашнього вчителя (вчительки), користувалася правом початкового навчання загальних і основних предметів (на рівні нинішніх початкових класів). Це право фіксувалося законодавчо, тому у свідоцтві ніяких поміток не робилося. Якщо ж екзаменований виявляв бажання до того ж навчати дітей одного чи кількох означених предметів у обсязі гімназичного курсу чи викладати додатково іще якийсь предмет, для цього необхідно було скласти екзамен з кожного з цих предметів за програмою "Іспити з допоміжних предметів". Після успішного складання іспиту назва дисципліни заносилася до спеціальної графи свідоцтва, чим засвідчувалося право на її викладання.

Випускники повітових і міських училищ, які претендували на здобуття звання домашнього вчителя, звільнялися від іспитів із загальних та допоміжних дисциплін, якщо від часу закінчення навчання минуло не більше п’яти років.

Екзамени приймала надзвичайно сувора, вимоглива комісія. Відповідно рівень підготовки домашніх вчителів (вчительок) був настільки високим, що їм дозволялося, за бажанням, викладати у початкових училищах усі предмети, передбачені програмами цих училищ, а з травня 1907 року, за наказом імператора, міністр народної освіти одержав право на призначення домашніх наставників і вчителів на посади вчителів міських училищ.

Видача свідоцтва супроводжувалася заповненням двох спеціальних документів — "Відомості про свідоцтва" і "Формулярного списку про службу і достоїнства домашнього наставника чи учителя", які зберігалися у канцелярії і при першій необхідності копії надсилалися місцевому керівництву за місцем роботи педагога.

За друкування свідоцтв домашні наставники (наставниці) і домашні вчителі (вчительки) вносили плату 12 рублів. У разі великої бідності здобувача звання внесення грошей дозволялося відкласти до його вступу на роботу в сім’ю і отримання там плати.

Видача свідоцтв обов’язково супроводжувалася складанням домашніми наставниками (наставницями) і домашніми вчителями (вчительками) за належною загальною формою присяги на вірність службі.

Свідоцтва на звання домашніх наставників (наставниць) і домашніх вчителів (вчительок), видані іноземним громадянам за кордоном, вважалися недійсними, і кожний іноземець, який прагнув працювати домашнім вчителем, зобов’язувався скласти іспити на загальних підставах. Проте навіть після отримання свідоцтва у Російській Імперії іноземні піддані не удостоювалися пільг, належних домашнім наставникам (наставницям) і вчителям (вчителькам).

Порівнюючи тодішні досягнення фахової підготовки педагогів з теперішньою і визнаючи досягнення педагогіки й психології періоду 1917-2003 років, доводиться констатувати, що сучасна методична підготовка не тільки гувернерів, а навіть вихователів дошкільних закладів та вчителів в окремих аспектах програє, порівняно з підготовкою в XIX столітті. Наприклад, нині у педагогічних вузах і коледжах, як правило, вивчають єдину стандартизовану методику навчання тієї чи іншої дисципліни. До 1917 року Міністерство народної освіти займало позицію, що усі діти різні, тому одна методика для всіх — неефективна. Для того, щоб скласти іспити на право навчання дітей грамоти, педагог мусив досконало володіти щонайменше трьома способами навчання читання і чотирма методиками навчання письма. Аналогічні вимоги ставились і до викладачів інших предметів.

Довідник з питань початкової освіти А. С. Пругавіна дає досить повне уявлення про організацію роботи гувернерів на державному рівні.

Після закінчення визначених Міністерством народної освіти навчальних закладів чи отримання в результаті складання спеціальних іспитів свідоцтва, домашні наставниці (гувернантки), домашні наставники (гувернери), а також домашні вчительки і домашні вчителі розпочинали роботу у сім’ях. До університетів, училищ та гімназій, які видавали свідоцтва гувернерам і домашнім вчителям, надходили запити від батьків, які шукали індивідуальних вихователів для своїх дітей. Часто це були запрошення з далекої провінції. Так працевлаштовувалася частина педагогів. Інші шукали "місце" самостійно. Влаштувавшись у сім’ю, домашні наставники і вчителі перш за все мусили подати своє свідоцтво місцевому керівництву від Міністерства народної освіти — директору училища (гімназії та ін.) і повітовому предводителю дворянства. Цих осіб повідомляли також про зміну місця перебування.

Обов’язковим було представлення вказаним посадовим особам щорічних звітів наприкінці навчального року. У звіті вказувався обсяг вивченого з кожного предмета матеріалу, підручники, за якими проводилося навчання, додавалися програми та відомості про успішність. До звіту додавалися схвальні відгуки від батьків вихованця (учня) про роботу і добропорядну поведінку педагога.

Домашні наставники (наставниці) підпорядковувалися попечителям навчальних округів і губернським директорам училищ, які зобов’язані були наглядати за ними і при потребі надавати допомогу. Директори училищ мали у своїх канцеляріях послужні списки домашніх наставників і домашніх вчителів, вчасно поповнювали їх необхідними відомостями і подавали у визначені терміни вищому керівництву. Директорам же училищ повідомлялися, у засвідчених підписами обох сторін "списках", різноманітні домовленості і зобов’язання гувернерів і батьків одних перед одними.

З 1 липня 1834 року на осіб, які влаштовувалися у приватні домівки для навчання чи виховання дітей без виданого Міністерством освіти свідоцтва, накладався штраф у розмірі 75 рублів. Аналогічно каралися і батьки, що допускали їх до своїх дітей. У разі повторного порушення штраф збільшувався до 150 рублів, і винних віддавали під нагляд поліції терміном на один рік, а іноземців висилали за кордон. У разі нереєстрації законом передбачалося покарання: і гувернерів, і вчителів позбавляли визначених для них державою "пільг і переваг".

Пільги і переваги були істотні:

1. Домашні наставники і вчителі чоловічої й жіночої статі звільнялися від сплати подушного окладу.

2. Вони вважалися на дійсній державній службі у відомстві Міністерства народної освіти.

3. Домашнім наставникам, які пропрацювали на своїй посаді 25 років і підготували за цей період не менше трьох молодих людей, "зарахованих студентами до університетів Російської Імперії ", присвоювалося почесне звання "заслужених".

4. Домашня наставниця або вчителька зі стажем не менше 20 років отримувала переваги при вступі на державне утримання у "дім для бідних дівиць шляхетного звання".

5. Домашні наставники (наставниці), домашні вчителі (вчительки) і члени їхніх родин мали право на отримання одноразової державної допомоги і пенсії в розмірі: для домашніх наставників (наставниць) — 270 рублів на рік, для домашніх вчителів (вчительок) —160 рублів на рік. Одноразова допомога видавалася домашнім наставникам і вчителям (наставницям і вчителькам), які прослужили від 10 до 20 років і за старістю чи немічністю не здатні були довше виконувати свої обов’язки. Пенсії у розмірі половинного окладу призначалися педагогам зі стажем 20-25 років. Повна пенсія надавалася педагогам зі стажем 25 і понад 25 років. Терміни ці скорочувалися при припиненні роботи через нездоров’я.

6. У разі смерті домашнього наставника (наставниці) чи домашнього вчителя (вчительки), їхнього осиротілого сина приймали на державне утримання до пансіону при гімназії, а доньку влаштовували у відповідну званню виховну установу для дівчаток.

7. Домашні наставники і вчителі могли одержувати вчені звання після складання при університетах спеціально визначених іспитів. На іноземних громадян і осіб нехристиянського віросповідання "переваги і пільги" не поширювалися.