Розвиток педагогіки на початку 20 століття.

Посилений інтерес до освіти, що спостерігався у XIX столітті, переходить у століття XX. Педагогіка XX століття активно вивчає досвід попередніх епох, намагається застосувати найбільш прогресивні здобутки педагогічної теорії й практики у нових умовах. Для кінця XIX — початку XX століття характерні дві провідні ознаки: 1) глибоке наукове обґрунтування вже існуючих у педагогіці течій; 2) еклектизм — спроби поєднати різні, часто протилежні педагогічні напрями, ідеї, системи. На зламі ХІХ-ХХ століть розвиваються чотири провідні течії, які стали своєрідним продовженням основних напрямів педагогіки XIX століття. Це "вільне" виховання, індивідуалістична педагогіка, педологія з експериментальною педагогікою, соціальна педагогіка.

"Вільне" виховання кінця XIX — початку XX століття брало за основу психологічну течію і проголошувало такі ідеї. В організації "вільної" школи повинні брати активну участь самі учні та їхні батьки. Навчання має базуватись винятково на інтересі дитини. Основою для навчання повинні становити: 1) індивідуальний підхід до дітей; 2) взаємна довіра й симпатія вчителя та учня. Вчителеві дозволяється на власний розсуд обирати методику викладання.

Прибічники "вільного" виховання спробували наблизити шкільну систему до умов домашнього навчання. Клас являв собою невелику групку учнів. Для них вчитель добирав методику, за якою оптимально засвоювали навчальний матеріал саме ці діти. Навчальні дисципліни обирали батьки учнів спільно з учнями, враховуючи схильності дітей. У "вільних" школах не існувало ні домашніх завдань, ні обов’язкового відвідування занять. Учні не зобов’язані були навіть пам’ятати, що вивчають у класі. Не застосовувались нагороди й покарання. Не було дипломів, атестатів, іспитів. Ідеалізувалась дитина як суб’єкт навчального процесу. За переконанням теоретиків "вільного" виховання, дитина — природжений дослідник, тому вона змалку прагне до знань. Якщо її зацікавити навчанням, вона "рватиметься" до школи, вчитиметься самостійно вдома. Тому пробудити інтерес до якоїсь галузі знань значно важливіше, аніж дати учневі основи знань з цієї галузі.

"Вільне" виховання засноване на індивідуалізації підбору навчального матеріалу й методів навчання у межах класу. Відкидаються будь-які шаблони, загальні програми, послідовність викладу матеріалу. У кожного учня власна програма, яка відповідає його інтересам. Вона постійно коригується з метою якнайповнішого задоволення цікавості дитини. Прихильники "вільного" виховання вважали, що як немає у світі двох однакових людей, так не повинно існувати й двох однакових шкіл і програм.

Основоположником індивідуалістичної педагогіки був Гільдебранд. Він розробив особливу теорію щодо викладання рідної мови. Його ідеї узагальнив і пристосував до виховання й освіти загалом його учень Лінде. За цією теорією почуття і фантазія — головні засоби впливу вчителя й вихователя на дитину.

Індивідуалістична педагогіка хотіла бачити результатом виховання цілісну особистість. На шляху досягнення вказаної мети зміст навчального матеріалу визначався як байдужий. Важливо тільки, щоб він сприяв пробудженню у маленької людини найрізноманітніших сил. На першому плані в індивідуалістичній педагогіці перебуває особистість наставника, тому до педагога висувались істотні вимоги. Насамперед численні духовні здобутки народу, людства й педагогічної науки повинні стати невід’ємною частиною особистості наставника. По-друге, вихователь і вчитель сам повинен бути зразком у тому, чого хоче навчити вихованця. Форми навчання — діалог і практика, чи "викладально-зображувальне навчання".

Фактично індивідуалістична педагогіка виступала як продовження й подальший розвиток теорії "вільного" виховання. Найбільш крайнього виявлення ці ідеї досягли у Г урлітта. Мріючи про переоцінку всіх цінностей і відкидаючи під впливом Ф. Ніцше християнську мораль, він обирає за мету виховання повний розвиток суверенної особистості, яка не визнає над собою ніякої влади. Оскільки повна індивідуалізація у школі неможлива, індивідуалістична педагогіка орієнтувалась переважно на систему домашнього навчання й виховання.

Педологія з експериментальною педагогікою були спрямовані на нове наукове обґрунтування педагогіки, яке б відповідало тогочасному рівню розвитку тісно пов’язаних з педагогікою наук: біології, медицини, філософії та ін.

Педологія — в буквальному розумінні слова — наука про дітей, фактично синтез психологічних, анатомо-фізіологічних, біологічних, соціологічних концепцій психічного й фізичного розвитку дітей і молоді. Поява педології зумовлювалась проникненням у психологію й педагогіку еволюційних ідей та розвитком прикладних галузей цих двох наук.

Основоположником педології вважають американського психолога С. Холла, який у 1899 році в Чикаго заснував педологічну лабораторію. На початку

XX століття педологія поширюється в країнах Європи. Педологічні дослідження проводили Е. Мейман — у Німеччині; А. Біне — у Франції; В. М. Бехтерев, О. П. Нечаєв, Г. І. Росолімо — у Росії та ін. О. П. Нечаєву належала ініціатива відкриття першої в Російській Імперії педологічної лабораторії в Соляному Містечку у Петербурзі.

Детальне вивчення вікових психологічних особливостей дитини дозволяло застосовувати знання на практиці. У цьому полягала позитивна роль педології. Разом з тим, педологія базувалась на визнанні фаталістичної зумовленості долі дитини біологічними й соціальними факторами впливу спадковості й середовища, що розглядались як незмінні. Провідним способом вивчення дітей вважались тестові випробування, за допомогою яких виявляли "розумовий вік" та "коефіцієнт інтелектуальної обдарованості".

В Україні після 1918 року педології надавалось надмірного значення. Перебільшення ролі педології завдало відчутної шкоди освітньо-виховній системі. Як наслідок, уряд вдався до інших, не менш шкідливих крайнощів: педологію було піддано нищівній критиці і взагалі заборонено постановою ЦК ВКП(б) від 1936 року. Критика заперечувала усе позитивне, зроблене педологією, і, зрештою, призвела до недооцінки проблеми вікового розвитку й вікових особливостей, що спричинило шкідливі тенденції в функціонуванні радянської педагогіки та психології.

Педологія виникла й існувала як синтез психологічних і педагогічних досліджень, але в цілому мала теоретичну орієнтацію. Тому в гувернерстві педологічні методи досліджень не застосовувались.

Наприкінці XIX століття постає, а на початку XX — інтенсивно розвивається експериментальна педагогіка. Її методи мають багато спільного з педологією. Водночас існує суттєва відмінність. Експериментальна педагогіка була практично орієнтована, розв’язувала педагогічні проблеми, виходячи з інтересів дитини, і як психолого-педагогічну лабораторію використовувала школу.

Засновником експериментальної педагогіки став німецький педагог і психолог Е. Мейман. Він намагався синтезувати різні психологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання й покласти їх в основу теорії й практики виховання кінця XIX — початку XX століття.

Яскравим представником експериментальної педагогіки став німецький педагог В. А. Лай. Словесному навчанню, яке панувало у XIX столітті, він протиставив "педагогіку дії". Виходячи з положень біології, вчений зводив роль виховання й навчання переважно до вироблення у дітей рухових реакцій. Г оловна увага в "школах дії" зверталась на драматизацію, ліплення, малювання, моделювання. В. А. Лай був прихильником виховання у дітей "німецького духу" та релігійності. Теорія В. А. Лая відігравала певну позитивну роль в подоланні надмірного вербалізму в навчанні.

Якщо "вільне" виховання було наближеним до психологічної течії, то педологія з експериментальною педагогікою спираються як на неї, так і на природничо-наукову течію. Дослідники вважають, що вони навіть ближчі до другої, тому що опираються на експеримент. Експериментальна педагогіка активно застосовувалась і застосовується в гувернерстві.

На межі XIX і XX століть з’являється нова педагогічна течія, яка породжує спеціальний термін — "соціальна педагогіка". Основоположником соціальної педагогіки став німецький педагог і філософ П. Наторп. П. Наторп основне завдання соціальної педагогіки вбачав у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначенні шляхів громадянського виховання. Свої педагогічні погляди з цього приводу П. Наторп виклав у двох творах: "Соціальна педагогіка" і "Філософія й педагогіка". Упродовж XX століття соціальна педагогіка перетворилась на одну з провідних педагогічних галузей. Одним із напрямів досліджень соціальної педагогіки стало гувернерство.

На зламі ХІХ-ХХ століть у переважній більшості європейських країн поширюються педагогічні ідеї соціалізму. Наприкінці XIX століття економічний фактор домінує над політичним, що цілком природно, бо економічні відносини є основою для відносин політичних. Тогочасній науці притаманний космополітичний характер. Цими двома положеннями (домінуванням економічного фактору й космополітизмом) і визначалась соціалістична педагогіка.

Соціалісти вірили, що світ прямує до такого ладу життя, коли людина позбудеться права власності, засоби виробництва і матеріальні блага належатимуть суспільству, праця перетвориться на загальну повинність, а гармонійне виховання і розвиток особистості стануть доступними широким народним масам. Для цього необхідні повна свобода слова, совісті, друку, зібрань і спілок.

На науку й школу соціалісти дивились як на один з видів виробництва — "інтелектуальне виробництво". Найбільш відомими з ідеологів соціалістичної педагогіки на початку XX століття були К. Маркс, К. Цеткін, Дж. Ст. Мілль. Прибічники соціалістичної педагогіки виступали за повну ліквідацію гувернерства як системи навчання й виховання "обраних".

Безпрецедентний за масштабами політичний переворот, що відбувся в Росії у жовтні 1917 року, більш як на 70 років розділив світ на два ворожих табори: капіталістичний і соціалістичний. Ареною політичної боротьби стає, зокрема, й педагогічна теорія і практика. Освітньо-виховна система перетворюється на засіб могутньої ідеологічної підготовки молодого покоління до захисту суспільного ладу своєї держави. В країнах капіталістичної орієнтації гувернерство зберігається, але втрачає колишнє пріоритетне значення в житті знатних родин. Провідною формою організації освітньо-виховного процесу XX століття стає виховання у колективі, адже саме через колективні форми впливу на дитину легше виховати у неї бажані для держави переконання, якості, життєву позицію. В соціалістичних країнах будь-які педагогічні течії, ідеї, орієнтації, окрім соціалістичної, визнаються ворожими й переслідуються. Гувернерство забороняється. Невдовзі виявляється, що повністю обійтися без нього неможливо. Тоді з’являються окремі, санкціоновані державою видозмінені форми функціонування гувернерства. Таким чином, стан гувернерства у XX столітті оптимально розглядати за двома напрямами: 1) гувернерство в капіталістичному світі; 2) гувернерство в соціалістичних країнах. Спочатку доцільно проаналізувати стан гувернерства в країнах капіталістичної орієнтації, де педагогіка у XX столітті продовжувала розвиватись еволюційним шляхом.