Видозмінені форми гувернерства в СРСР. Г увернерство в роки перебудови. Педагоги-новатори.

Попри усі репресивні заходи на підставі аналізу результатів педагогічної практики у 1931-1932 роках радянський уряд змушений був констатувати, що без індивідуального підходу у навчанні й вихованні освітньо-виховна система не виконує своєї місії — формування громадянина, здатного творити "світле майбутнє" країни. До 1991 року гувернерство як таке в чистому вигляді в СРСР не існує. Проте воно функціонує у різних видозмінених формах, які доцільно розглянути докладніше.

У СРСР легально і нелегально процвітає репетиторство. Легальна його форма — індивідуальні додаткові заняття в загальноосвітній школі з невстигаючими учнями. Вчителів зобов’язували проводити заняття без оплати. Проте багатьом дітям, від природи не здатним до інтелектуальної праці, шкільних індивідуальних занять було недостатньо. Щоб вони хоча б на невисокому рівні засвоювали програму і переходили з класу в клас, батьки за значну плату наймали репетиторів. Репетитори здійснювали також підготовку "сильних" учнів до вступу до технікумів та вузів. Усе це відбувалось неофіційно, тому що радянські ідеологи не бажали визнати очевидне: не всі діти мають здібності до засвоєння однакової навчальної програми.

Дітей з тяжкими захворюваннями, такими як епілепсія, цукровий діабет, неврози та ін., навчали "вчителі на дому", держава оплачувала їм проведення індивідуальних уроків. Навчання в домашніх умовах не завжди було успішним, адже його доручали як додаткове навантаження шкільному вчителеві, який використовував ті ж методики, що й для колективної роботи, не володів засобами індивідуального навчання.

Фірма "Світанок" (та аналогічні) надавали населенню платну послугу: підшукували нянь (переважно з педагогічною освітою), які щодня чи у певні дні доглядали у сім’ях дітей, допомагали їм вчити уроки, водили на заняття в гуртках тощо.

Для розвитку індивідуальних здібностей дітей при школах і ЖЕКах, будинках культури діяли різнопрофільні гуртки, спортивні секції. Функціонували численні палаци піонерів, дитячі науково-дослідні станції, вечірні дитячі музичні та художні школи. Відкривались профільні школи: математичні, з поглибленим вивченням іноземних мов та ін. У спортивних, хореографічних, музичних, художніх школах-інтернатах жили і навчались найбільш талановиті діти з багатьох міст і сіл. Наприклад, у Києві в профільних інтернатах для обдарованих дітей навчались хлопчики й дівчатка з усієї України. У загальноосвітніх школах для старшокласників створювались профільні спец-класи: педагогічні, фізико- математичні, біологічні тощо.

У СРСР діяли школи-інтернати для дітей з фізичними та інтелектуальними вадами: для дітей з церебральним паралічем, з вадами зору і сліпих, з вадами слуху і глухих, для глухонімих, для сліпоглухонімих, для розумово відсталих. У спеціальних школах-інтернатах і ПТУ закритого типу навчали й виховували неповнолітніх злочинців. Виховання дітей у цих закладах покладалось на звільнених від інших обов’язків вихователів.

Виховання учнів у загальноосвітніх школах доручалось класним керівникам. Вони реалізували індивідуальний підхід до дітей, зв’язок школи з сім’єю, вирішували цілий комплекс практичних проблем: адаптація учня у новому колективі, уміння знайти вихід з конфліктних ситуацій тощо. Всі ці заходи, на жаль, орієнтувались переважно на нівелювання особистості, на формування безликого колективу з єдиними поглядами, правами, обов’язками.

Однією з найбільш яскравих постатей в історії української педагогіки стає директор Павлиської школи В. О. Сухомлинський, який безкомпромісно відстоює право кожної дитини зростати неповторною особистістю. У своїх численних працях В. О. Сухомлинський наскрізно проводить думку, що талановитий, багатогранний колектив може складатись тільки з талановитих і багатогранних особистостей. Тому колективні інтереси не повинні переважати над особистими, а мають оптимально поєднуватися з ними.

Безумовно, В. О. Сухомлинський був не єдиним вченим і практиком, педагогічна позиція якого ґрунтувалась на формуванні самобутньої особистості дитини. Безумовно, вихід у світ і загальне високе визнання його педагогічних праць не означало миттєвого переходу радянської освітньо-виховної системи на особистісно орієнтований підхід до дітей. Але ідеї В. О. Сухомлинського знайшли активний відгук як у наукових, так і в учительських колах. Виникла значна кількість навчальних і виховних індивідуалізованих систем. У суспільстві з’явилась нова педагогічна позиція.

Масштабна реалізація ідеї індивідуалізації освітньо-виховного процесу відбувається тільки починаючи з 1986-1987 років. Перебудова в СРСР, розпочата з ініціативи Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, торкнулась усіх сторін життя суспільства. Особливо інтенсивно вона позначилась на освітньо- виховній системі. А саме: акцент у навчанні й вихованні переноситься з колективу на індивідуальність. Цей процес продовжується після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною у 1991 році незалежності.

Перебудова відкриває країні й світові педагогів-новаторів. Виявляється, в державі існують унікальні методики навчання й формування особистості Ш. О. Амонашвілі, І. П. Волкова, Б. П. і П. М. Ерднієвих, І. П. Іванова, Є. М. Ільїна, С. М. Лисенкової, Б. П. та О. О. Нікітіних, С. Л. Рябцевої, В.Ф. Шаталова та ін. Зазначені методики пропагуються і поширюються, публікуються книги, організовуються курси й телезустрічі з педагогами- новаторами.

Наповнюваність класів зменшується від 40-48 до 25 осіб, що дозволяє вчителеві приділити більше уваги кожному учневі.

У школах та інших освітньо-виховних закладах впроваджується посада психолога, призначеного надавати індивідуальну психологічну допомогу дітям, батькам, педагогам. Реалізуються на практиці розробки О. Л. і Л. А. Венгерів, які були одними з радянських першопрохідців у галузі практичної психології.

Друкуються книги зарубіжних педагогів і психологів. Виявляється, що за колишньою "страшилкою" "буржуазної педагогіки" криються цінні дослідження в галузях освіти й виховання.

Міністр освіти України П. М. Таланчук сприяє появі офіційного дозволу на включення індивідуальних додаткових занять в середній загальноосвітній школі до розкладу і оплату за них, згідно державних погодинних тарифів.

Відкриваються приватні школи, переважно профільні. У деяких наповнюваність класів нижча, аніж у державних школах. У приватних навчальних закладах функції класних керівників, як у дореволюційні роки, виконують спеціальні посадові особи. До 1917 року їх називали гувернерами, тепер — "вихователями", "кураторами" або "психологами". Суть їхньої роботи, порівняно з періодом до 1917 року, фактично не змінюється.