Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Завдання роботи. 1.Розкрити суть, завдання і зміст процесу виховання у ВНЗ, дослідити єдність національного і загальнолюдського аспектів.




Читайте также:
  1. III. Мета, стратегічні напрями та основні завдання Національної стратегії
  2. VI. Методичні вказівки до виконання курсової роботи.
  3. Вимоги до оформлення індивідуального завдання та курсової роботи.
  4. Вказівки до виконання завдання
  5. Вказівки до виконання завдання
  6. Вказівки до виконання завдання
  7. Вказівки до виконання завдання
  8. Вказівки до виконання завдання
  9. Вказівки до виконання завдання
  10. Вказівки до виконання завдання

1.Розкрити суть, завдання і зміст процесу виховання у ВНЗ, дослідити єдність національного і загальнолюдського аспектів.

2. Схарактеризувати сучасні погляди на закономірності і принципи виховання.

3.Ознайомити магістрантів з основними напрямами виховання у ВНЗ.

4. Висвітлити сучасні підходи до організації виховного процесу у педагогічному ВНЗ.

5. Сприяти становленню професійної компетентності майбутніх викладачів.

Основні поняття. Виховання, закономірності виховання, принципи виховання, напрями виховання, виховний процес у педагогічному ВНЗ.

Список літератури.

Бех І. Д.Духовна культуродомінантність як виховний ідеал: шлях досягнення / І. Д. Бех ; за заг. ред. О. Додукіної // Теоретико- методологічні проблеми виховання дітей та учнівської молоді : зб. наук. праць. – Вип. 9, кн. 1. – Київ-Житомир. – Вид-во ЖДУ, 2006. – С. 6 – 25.

Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Методичний посібник для студентів магістратури. – К. : Центр навчальної літератури. – 316 с.

Концепція національного виховання студентської молоді // Освіта і управління. –2009. – Т. 12. – № 2. – С. 80 – 82.

Лекції з педагогіки вищої школи : Навчальний посібник / За ред. В.І. Лозової. – Харікв : «ОВС», 2006. – 496 с.

Лихачев Б.Т. Философия воспитания. – М., 1995.

Фокин Ю.Г. Преподавание и воспитание в высшей школе : Методология, цели и содержание, творчество : Уч. пособие. – М. : Академия, 2002. – 224 с.

Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. – К. : Академвидав, 2010. – 456 с.

Хрестоматія з педагогіки вищої школи : Навчальний посібник / Укладачі : В.І. Лозова, А.В. Троцко, О.М. Іонова, С.Т. Золотухіна. За заг. ред. В.І. Лозової. – Х. : Віровець А. П. “Апостроф”, 2011. – 408 с.

1. Суть, завдання і зміст процесу виховання у ВНЗ.

Кардинальні зміни соціально-економічної політики країни викликали необхідність реформування освітньої галузі, що відображено в основних положеннях Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти, Законах України “Про освіту”, “Про вищу освіту” та інших державних документах.

Особлива увага у процесах перетворень приділяється проблемі національного виховання, яке є органічною складовою освіти і ґрунтується на засадах гуманізму. Його основна мета – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадянському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури. Реалізація цієї мети здійснюється у всіх навчальних закладах України, зокрема, і в закладах фінансово-економічного профілю, де набуто значного позитивного досвіду організації гуманістичного виховання студентської молоді. Цей процес супроводжується пошуком і застосуванням нових виховних технологій, форм, методів, засобів формування особистості, яка визнана найвищою цінністю суспільства. Проблеми дослідження виховання достатньо широко висвітлені у педагогічній і психологічній літературі.



Аналіз праць українських і зарубіжних вчених дозволяє визначити напрями їхніх наукових пошуків. Так, обґрунтування гуманістичного, людиноцентристського підходу до виховання здійснили А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, А. М. Алексюк, В. П. Беспалько, І. Д. Бех, О. І. Вишневський, І. А. Зязюн, В. Г. Кремень; роль та значення системного підходу у процесі виховання дослідили О. А. Дубасенюк, Т. А. Ільїна, В. А. Караковський, О. І. Киричук; сутність і зміст гуманістичного виховання у позанавчальній діяльності висвітлили О. В. Столяренко, Г. В. Троцко та ін. Багато з них присвятили свої наукові пошуки вивченню реального стану справ, окремим проблемам перспективного розвитку гуманістичного виховання особистості студента.



Сучасний соціально-економічний, політичний і духовний розвиток суспільства потребує не лише високоосвіченого, компетентного у своїй справі фахівця, але, передусім, виховання гуманної особистості, здатної до розуміння інших людей, вияву честі і гідності, самоактуалізації і самореалізації у добрих вчинках.

Отже, термін «виховання» є похідним від слова «ховати», «вирощу­вати». В українській народній педагогіці воно вживалося у зна­ченні «оберігати», ховати від зла, шкідливого впливу. Поняття «виховувати» і «навчати» у сучасних умовах - це два самостійних поняття, хоча і взаємопов'язаних між собою. Навчання - частина вихований.

К.Д. Ушинський підкреслював: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, - її тіло, душу, розум». Ототожнювати ці поняття не можна. Ото­тожнення свого часу привело до дублювання понять «освіченість» і «вихованість».

В.М. Бехтєрєв писав: «Якщо освіта спрямована на примножен­ня людських знань і, отже, по збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слу­гує облагородженню душевних почуттів і зміцненню волі». Тому і методика виховання - це окрема галузь, яка має свою логіку.

Призначенням виховання як соціально-особистісного феноме­на є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння станов­ленню індивідуума суб'єктом конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію підростаючих по­колінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.
Тому інтенсивні процеси державотворення в умовах соціаль­ної трансформації суспільних відносин неможливі без теоретич­ного обґрунтування і реалізації в освітньо-виховних закладах нової та удосконалення існуючих парадигм виховання. При всій різноманітності пошуків, що ведуться в світі, нині, на нашу думку, слід зупинитися на чотирьох напрямах у дослід­женнях.



Перший із них визначається як раціоналістичний. Він може мати авторитарний чи ліберальний характер, але обов'язково з наданням переваги науковій раціональності. Сутність цього напря­му в абсолютизації наукових знань ( «знаннєцентризм» ). Нині він характеризується як прогресивними, так і реакційними тенденці­ями. Біля витоків цього напряму стояли К.Д.Ушинський та М.І.Пирогов, які підкреслювали важливу роль виховання у фор­муванні людської особистості. У педагогічній творчості цих та інших педагогів подальше обгрунтування знайшов принцип єдності навчання і виховання.

Другий напрям досліджень визначається як культуроцент­ричний, де культура розглядається як підґрунтя виховання й осві­ти. Це більш сучасний погляд на виховання, який розвивається в руслі процесів демократизації. Він не обмежується школою, пе­редбачає гуманний соціум, який здатний гармонізувати відноси­ни людини і суспільства.

На особливу увагу, на наш погляд, у культуротворчому на­прямі заслуговує культуротрадицієзнавчий аспект.

Педагогічна теорія і шкільна практика виховання нині харак­теризуються етнізацією змісту педагогічного процесу, основним чинником якої виступають національна культура, система тра­дицій українського народу. Традиції мають національно-культур­ний, високоморальний характер.

М.Грушевський першим обгрунтував концепцію світового зна­чення національних традицій. За його висновком, національна творчість і надбання українського народу «не має суперників се­ред народів Європи». Деякі вчені, зокрема А.П. Валецька, розглядають його як «культурот­ворчий», висхідним принципом якого вважають «цілісність кар­тини світу і людини в ній». На наш погляд, культуротворчий на­прям є лише аспектом більш широкого культуроцентричного.
Базуючись на вченні В.І. Вернадського і сучасних світових тен­денціях, визначають нову виховну парадигму як планетарно-осо­бистісну, глобально-історичну засвоїм значенням, в основі якої -освічена людина, озброєна науковими знаннями і найновішими культурними досягненнями людства. Сучасна, розроблена Бойко Л.М., нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання має антропоцентричний ха­рактер. Вона об'єктивно прийшла на зміну знаннєцентричної і культуроцентричної парадигм, її системоутворюючим фактором виступає не культура, не освіта, а дитина як унікальна непов­торність і найвища цінність. Для практичної реалізації особистіс-но-гуманістичної парадигми необхідне забезпечення суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних взаємин дітей і дорослих на рівні співробітництва і співтворчості. Нова парадигма грунтується на ідеях вітчизняної філософської традиції.

Визначаючи, що виховання і навчання детермінуються сучас­ними соціальними процесами, в особистісно-гуманістичній пара­дигмі доводиться необхідність перенесення акцентів із потреб і запитів суспільства на інтереси і потреби людини. Бо не людина існує для суспільства, а суспільство - для неї. Усвідомлення цього потребує піднесення культурного рівня, етико-естетичної, гумані­стичної спрямованості школи, орієнтованої на можливості й по­треби дитини.

Особистісно-гуманістична парадигма виховання викорис­товується в практиці педагогічних закладів освіти всіх рівнів ак­редитації і загальноосвітніх шкіл, що підтверджує її перспектив­ний характер. Інтеграцію України у світовий культурно-освітній простір може забезпечити передусім система виховання, адекват­на меті держави і конкретної особистості. Тому в сфері виховання відбувається інтенсивний пошук більш досконалої моделі. Вона повинна базуватися на кращих національних, культурних і вихов­них традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати духовну і професійну творчість педагогічної громадськості.

Якщо наука є спільною для всіх народів, то всезагальної систе­ми виховання не існує ні в теорії, ні па практиці. Кожен народ тво­рить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності.

Національне виховання - це виховання молоді на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обря­дах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історич­ним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхі­дний і невід'ємний складник їх соціалізації.

«Виховання створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих сис­темах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях, чи запозичені в іншо­го народу». Національне виховання духовно відтворює в молоді народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Виховання є складовою частиною ідеології та культури суспіль­ства. Це категорія загальна, об'єктивна, історична і вічна.К.Д.Ушинський стверджував, що всі європейські народи ма­ють багато спільних педагогічних форм, але кожний народ має свою мету виховання.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національ­ним за своєю сутністю, змістом, характером. За словами А.С.Макаренка, перед вихователями завжди стоїть подвійний об'єкт: особистість і суспільство. Змінюючи особистість, змінюємо суспільство; зміна суспільства впливає на формування особистості кожної людини.Процес виховання завжди спрямований на зміну поглядів, пе­реконань, ідеалів, звичок, поведінки. Сутність виховання з точ­ки зору філософії визначається ЯК перетворення культури люд­ства в індивідуальну форму існування. Сутність виховання з точки зору педагогіки полягає у привласненні соціального досвіду. Зміст цього процесу полягає в тому, щоб те зовнішнє, об'єктивне, най­краще, що є в соціальному досвіді, стало суб'єктивним, тобто пе­ретворилося на погляди і переконання, вчинки і поведінку осо­бистості.У формуванні людської особистості, поряд з природними особ­ливостями, провідна роль належить виховуючим відносинам.

Ідеалом виховання в нашому суспільстві є гармонійно розви­нена, високоосвічена, соціально активна й національне свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними по­чуттями, є носієм кращих надбань національної та світової куль­тури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення. Головна мета національного виховання: набуття молодим поко­лінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань украї­нського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взає­мин, формування у молоді рис громадянина української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Мета національного виховання кон­кретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а для всього суспільства загалом.

Стрижневим завданням всієї системи виховання в Україні є виховання громадянина. Тому у ВНЗ суттєвим є використання теоретичної парадигми національного виховання, запропонова­ної В.Гнатюком, через тріаду рис особистості «громадянин - патр­іот - гуманіст».

Ідеал, мета, завдання національного виховання загалом по­ширюється і на виховання студентської молоді у вищих навчаль­них закладах України. Вищі навчальні заклади мають здійсню­вати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який за­безпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Це може бути досягнуто через:

виховання майбутніх спеціалістів авторитетними, високоос­віченими людьми, носіями високої загальної світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціаль­но-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та еколо­гічної культури;

створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента», його мислення і нагальної культури, шляхом залу­чення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідної, технічної, культурно-просвітницької, правоохо­ронної та ін.);

збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культур­них к традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

формування «Я» концепції людини творця на основі само­освіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної самозавершеності;

пропаганду здорового способу життя, запобігання вживан­ню студентами алкоголю, наркотиків, викорінення шкідли­вих звичок.

Цілеспрямоване формування готовності до педагогічної діяль­ності передбачає систематичне і комплексне використання прин­ципів, засобів, форм, методів професійного виховання.

Результативність виховного процесу залежить від певних пе­дагогічних умов, серед яких особливо значущим є співвідношен­ня позиції особистості і системи педагогічних впливів.

Процес становлення студента як спеціаліста складається з де­кількох етапів: усвідомлення соціальної ролі праці педагога, сприйняття вимог педагогічної професії, усвідомленого пред'яв­лення цих вимог до себе, самовиховання необхідних якостей, мо­делюючих особистість вчителя, реалізації творчої діяльності. Ці етапи професійного становлення майбутнього спеціаліста скла­дають основу професійно-педагогічного виховання у ВНЗ; процес якого включає в себе навчальну, наукову, позааудиторну та гро­мадську роботу.
Велика увага має приділятися використанню виховного потен­ціалу навчальних предметів, які формують філософсько-світогляд­ну позицію, науковий досвід, пізнавальну активність і культуру розумової праці, навички самоврядування, соціальної активності і соціальної відповідальності, політичну культуру студентів; роз­вивають почуття любові до Батьківщини і свого народу, право­свідомість; сприяють виробленню свідомого ставлення до праці, естетичної культури і фізичного вдосконалення.

Активне засвоєння суспільно-історичного досвіду майбутніми вчителями забезпечує діяльнісний підхід.

Цілісність цього досвіду забезпечує системний підхід в органі­зації виховного процесу у вищих педагогічних навчальний зак­ладах.

Методологічна основа виховання як соціального явища – ідеологія державотворення зо­рієнтована на загальнолюдські та національно-культурні цінності.

Теоретична основа виховної діяльності – новий національно-культурний зміст, звернення до коренів етнопедаго­гіки.

2. Закономірності і принципи виховання.

Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.

Закономірності і принципи - основа організації виховного процесу.

Оскільки процес виховання реалізується в системі відносин "людина-людина", остільки в нім велика доля взаємної суб'єктивної залежності вихователя і вихованця. Тому так складно встановлювати закономірності виховання.

Провідні закономірності виховання:

- орієнтація виховання на розвиток особистості;

- розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською культурою залежить від ціннісних підстав виховання;

- результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність.

- чим різноманітніше і продуктивно значуща для особи діяльність, тим ефективніше відбувається оволодіння загальнолюдською і професійною культурою. Визначальними у вихованні є діяльність та спілкуван­ня. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльно­сті (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.);

- процес розвитку особистості набуває оптимального характеру, коли сам виховуваний виступає суб'єктом виховання;

- саморозвиток особи залежить від міри індивідуалізації і творчої спрямованості виховного процесу;

- готовність учасників педагогічного процесу перейняти на себе турботи про долі людей, про майбутнє нашого суспільства передбачає їх гуманістичний спосіб життя, дотримання норм педагогічної етики;

- ефективність виховного процесу залежить від стосун­ків в учнівському колективі.

Висновок. Ці закономірності необхідно враховувати під час ство­рення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плану­ванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетво­рити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

Складність виховного процесу потребує, щоб його ці­леспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Принципи виховання - це засадничі ідеї, ціннісні підстави виховання людини; початкові педагогічні положения, що є керівними нормами для вихователя.

У своїй сукупності принципи виховання відбивають рівень розвитку суспільства, його вимоги до особи і визначають цілі, спрямованість, зміст, організацію, методи виховання.

Виділяють наступні основні принципи виховання:

-цілеспрямованість і доцільність виховання (виховних взаємодій, впливів, дій);

-гуманістична спрямованість виховання.

Принцип ціннісно-смислової спрямованості виховання.

- природовідповідність виховання.

- культуровідповідність виховання;

- діяльнісний підхід

- зв'язок виховання з життям.

- поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів.

- колективність виховання;

- єдність розумної вимогливості і шанобливого ставлення до особистості, увага до її потреб і інтересів; опора на позитивне в людині.

- індивідуальний і диференційований підхід до виховання.

- забезпечення в процесі виховання єдності слова і справи, наукової теорії і практики;

- єдність, узгодженість і спадкоємність виховних дій;

— поєднання методів формування свідомості та пове­дінки.

Об'єднуючим, інтегральним принципом процесу виховання є комплексний підхід до виховання з урахуванням функціонування усіх елементів цього процесу, усього комплексу організаційних форм, змістовних і методичних сторін виховної діяльності. У основі цього принципу знаходиться положення про те, що людина не повинна виховуватися по частинах. Ґрунтується на діа­лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів ви­ховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадсь­кості, засобів масової інформації, вулиці; врахування ві­кових та індивідуальних особливостей учнів; єдність ви­ховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихо­ваності учня і коригування виховної роботи. Наголошуючи на важливості та необхідності дотриман­ня цього принципу, В. Сухомлинський писав, що не мож­на вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустив­ши щось одне — виховання переконань, виховання лю­дяності, виховання любові до праці — вже не вдасться ви­рішити інші завдання. У вихованні повинні застосовуватися комплексний і системний підходи до рішення завдань формування і розвитку людської особистості.

Усі перераховані принципи процесу виховання знаходяться у взаємозв'язку і взаємообумовленості, але в той же час кожен з них має відносну самостійність.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від пе­дагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з ура­хуванням конкретних можливостей і умов.

Правила виховання — прикладні рекомендації щодо реалізації вимог того чи іншого принципу виховання.

Висновки. В закономірностях та принципах виховання сконцентровані багаторічний досвід виховання і результати його наукових досліджень. Знання та реалізація закономірностей та принципів виховання є запорукою успішності здійснення процесу виховання.

3. Основні напрями виховання студентської молоді та шляхи їх реалізації.

Виховний процес ВНЗ – це система, яка функціонує і розвивається, враховуючи співвідношення загальнокультурних і професійних цінностей.

Основними складовими цієї системи є її гуманістичний потенціал, мотиваційно-ціннісне ставлення до своєї професії, професійна компетентність.

Основні напрями виховання студентської молоді

І. Виховання вітчизняної інтелектуальної еліти та розвиток позитивної мотивації до професії.

ІІ. Збереження кращих традицій ВНЗ.

ІІІ. Пошук і розробка власних духовних цінностей та традицій, розвиток корпоративної культури студентів і викладачів.

ІV. Розвиток активної діяльності органів студентського самоврядування як громадянської школи майбутнього фахівця.

V. Сприяння творчому самовиявленню майбутніх фахівців у позанавчальній діяльності художньо-естетичного спрямування, що забезпечує свободу вибору, набуття досвіду естетичного спілкування.

4. Сучасні підходи до організації виховного процесу у педагогічному ВНЗ.
Студент педагогічного навчального закладу готує себе не лише до навчання дітей, а й до їх виховання. І перш ніж вчити дітей са­моствердженню у суспільстві, він має сам навчитися цьому.

Тому головне завдання педагогічного вузу - це виховання гро­мадянина не для того, щоб примусово нав'язувати йому зовнішні демократичні ритуали, залучати до споживацьких ідеалів, а вчи­ти тим особистим якостям, котрі на засадах традиційно-зберіга­ючих та творчо-оновлюючих начал зроблять наше суспільство життєспроможним і дійсно громадянським, дійсно демократич­ним.

Специфіка виховного процесу у вищих педагогічних закладах полягає в тому, що він включає в себе формування педагогічної спрямованості майбутніх педагогів і основ професійної етики. При організації виховного процесу важливо пам'ятати про умови його результативності, а саме:

формування морального обличчя особистості відбувається на основі діяльності людини і її спілкування із оточуючими;

співвіднесення зовнішніх впливів з індивідуальними особ­ливостями особистості;

знання джерел і рушійних сил її самовизначення.

Педагогічний навчальний заклад має сформувати культуру самовизначення у кожного студента.- Життєве самовизначення більш широке поняття, ніж тільки професійне і навіть громадянсь­ке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і влас­ного щастя, яка самореалізує спої сили і здібності. Необхідно у майбутніх вчителів сформувати базову культуру. Базова культу­ра є деякою цінністю, що містить у собі оптимальну наявність властивостей, якостей, що дозволяють людині розвиватися в гар­монії з суспільною культурою. Сьогодні варто звертати увагу на формування у майбутніх вчителів таких якостей, як-от: професій­на гідність, вірність обов'язкам, діловитість, уміння вести диску­еію, відповідальність.
Таксономія цілей в афективній (емоційно-цінністній) сфері включає цілі формування емоційно-оообистісного ставлення до явищ навколишнього світу на рівні:
сприймання (моральних норм суспільства);

інтересу (сформованості інтересу до моральних норм суспіль­ства);
готовності (реагувати певним чином на події, вчинки людей);
засвоєння ціннісних орієнтацій;активного їх вияву.

Створення чіткої таксономії цілей у виховній роботі дає мож­ливість професорсько-викладацькому складу концентрувати зу­силля на головних завданнях, забезпечувати ясність і гласність спільної роботи викладачів і студентів, створювати еталони резуль­татів роботи.

Підвищенню ефективності виховної роботи у педагогічних зак­ладах освіти, на нашу думку, могли б сприяти перспективні пла­ни виховання студентів, які б координували організацію виховної роботи на рівні ректорату, факультетів, деканатів, кафедр, кура­торів груп відповідно кожного року навчання, забезпечуючи єдність вимог і дій, наступність і перспективність виховного про­цесу протягом усіх років навчання студента. Виховний процес у вищому навчальному педагогічному закладі реалізує принципи виховання, що визначені Концепцією виховання дітей та молоді у національній системі освіти і склалися історично (єдність націо­нального і загальнолюдського; природовідповідність; культурові­дповідність; активність, самодіяльність і творча ініціатива студен­тської молоді; демократизація виховання; гуманізація виховання; безперервність і наступність виховання; єдність на­вчання і виховання; цілеспрямованість; диференціація та індив­ідуалізація виховного процесу; етнізація; комплексний підхід; опора на позитивне).

Основні напрями виховання реалізуються у педагогічних на­вчальних закладах у процесі навчання та позааудиторної діяль­ності студента.

Позааудиторна виховна робота у вищому навчальному закладі проводиться на основі студентського самоврядування, активності і самостійності студентів за умови керівної ролі студентського акти­ву і педагогічної допомоги викладачів. Позааудиторна робота сти­мулює формування особистості майбутнього педагога у контексті професіоналізації всіх виховних впливів на студентів.

Професіоналізація позааудиторної роботи вміщує, з одного боку, «спеціалізацію», тобто урахування специфіки факультету, а з іншого - «педагогізацію», яка враховує загальну професіогра­му вчителя, надаючи всій системі навчально виховної роботи у вищій школи педагогічної спрямованості, широко застосовуючи в практиці виховання прикладів із професіональної діяльності.

Позааудиторна виховна робота дозволяє надати процесу набут­тя професії особистісного забарвлення. Вона містить форми, які забезпечують вдосконалення загальної педагогічної підготовки студентів.

Основні напрями професіоналізації позааудитор­ної виховної роботи у педагогічному ВНЗ:

врахування специфіки факультету при організації і прове­денні виховної роботи із студентами;

широке використання форм, що відображають специфіку професійної діяльності майбутніх педагогів;

моделювання і розв'язання педагогічних ситуацій;

вдосконалення умінь і особистісних якостей майбутніх ви­хователів у процесі включення їх до активної позааудитор­ної виховної діяльності;психолого-педагогічне обґрунтування методів і форм позаа­удиторної роботи студентів.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 52; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.026 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты