ВИДИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ. ВИМОГИ ДО ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ.

Офіційно-діловий стиль (ОДС), окрім писемної форми, реалізується також і в усній (ділові наради, публічні виступи, телефонне спілкування тощо). Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, фор­ми спілкування можна поділити на такі види:

- контактне (безпосереднє);

- дистанційне (телефонне, селекторне);

- діалогічне (з одним співрозмовником);

- монологічне (доповідь, промова);

- полілогічне (диспут);

- усне (розмова, бесіда);

- письмове (листи, телеграми, електронні засоби);

- міжперсональне (нарада, колоквіум);

- масове (збори, мітинґ);

- офіційне, функційне (пов'язане зі службовою діяльністю);

- приватне, інтимно-родинне (у невимушеній, неформальній обста­новці);

- анонімне (між незнайомими - вулиця, транспорт).

Кінцевий позитивний вислід спілкування залежить не стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.

Кожний із наведених видів передбачає дотримання відповідних етичних норм і правил спілкування. Людина може по-різному ставитися до співрозмовника, але етикет у поєднанні з почуттям власної гідності та самоповаги не дозволяє їй відкрито висловлювати негативних оцінок чи іншим чином виявляти негативне ставлення.

Різні прояви живомовного етикету супроводжують більшість ситуацій міжперсоналового, як і будь-якого іншого спілкування. Незалежно від змісту розмови мовці послуговуються висловлюваннями, що включають певні етикетні знаки. Вони складають тематичні об'єднання різних за структурою мовних одиниць (слів, словосполук, речень) на ознаку привітання, подяки, вибачення, побажання, прощання тощо. Кожне тематичне об’єднання є частиною доволі розгалуженої системи засобів вираження нового етикету.

Вибір тієї чи іншої одиниці формул увічливості залежить:

- від ситуації;

- професії;

- соціального статусу;

- статі;

- освіти;

- віку.

За умов умілого володіння та врахування цих складників мовець має більше можливостей досягти поставленої мети. Важко не погодитися із соціолого - психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить від уміння спілкуватися.

Науковцями розроблені основні постулати безконфліктного спілкування:

- постулат семантичного зв'язку (приявність загальної теми);

- новизна інформації у викладі точок зору;

- уникання зайвої деталізації;

- постулат детермінізму (знання причиново - наслідкових відношень, (явищ, подій);

- постулат тотожності (приявність спільної вихідної точки зору для
співрозмовників);

- обізнаність із минулим;

- прогнозування майбутнього;

- істинність у словах і діях, словах і реаліях [41, с. 232-254].

Дотримуючись цих постулатів ділового спілкування та норм літератур­ної мови, співрозмовники завжди дійдуть згоди й порозуміються.

Відомий вислів, який приписують Сократові, „Заговори, щоб я тебе побачив" свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини. Видатний український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру „життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності". Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом — майбутнім фахів­цем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які ви­значають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставлен­нях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоган­ному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належ­ність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вжи­вання в певній ситуації. Вони пов'язані з: а) ерудицією і світоглядом людини; б) культурою мислення; в) ступенем оволодіння технікою мовлення; г) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Отже, можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка ви­словлює свої думки ясно, вибирає аргументи та мовні засоби, які най­більш доцільні, надає їм найбільш переконливого оцінного характеру.