РЕГУЛЮВАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

Перехід до ринкових відносини господарюван­ня змінює харак­тер державного регулювання організації праці і її оплати, засоби впливу на нього, переходячи від жорсткого директив­ного регулювання до переважно непрямого і соціально орієнтованого.

Держава здійснює регулювання оплати праці праців­ників підприємств усіх форм власності шляхом установ­лення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, уста­нов і організацій, які фінансуються і дотуються з бюдже­ту, регулювання фондів оплати праці підприємств — мо­нополістів згідно з переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподатку­вання працівників. Умови розміру заробітної плати пра­цівників установ і організацій, які фінансуються з бюд­жету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держава також повинна забезпечувати організацію наукових досліджень, науково-методичне забезпечення формування і оновлення ефективної системи організації і оплати праці, тощо.

Законодавство про оплату праці ґрунтується на Консти­туції України і складається з Кодексу Законів про працю України, Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про колективні договори і угоди», Закону Украї­ни «Про підприємства» та інших актів законодавства України.

Крім державного регулювання заробітної плати існує договірне її регулювання. Договірне регулювання оплати праці працівників під­приємства здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному рівні (генеральна угода), на галузевому рівні (галузева угода), регіональному (регіо­нальна угода) і виробничому (колективний договір) рівнях згідно з Законом України «Про колективні договори і угоди».

Суб'єктами організації оплати праці виступають орга­ни державної влади і місцевого самоврядування; власни­ки, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднання профспілок або їх пред­ставницькі органи; працівники.

Головним елементом державного регулювання оплати праці виступає мінімальна заробітна плата. Вона характе­ризує нижню межу ціни робочої сили, забезпечує вина­городу за працю найменшої складності, виконану в нор­мальних умовах, її розмір повинен бути достатнім для задоволення самих необхідних потреб самотнього праців­ника. Мінімальна заробітна плата повинна бути достат­ньою для задоволення найбільш значущих фізіологічних і соціальних потреб людини, що проживає в цій країні.

Законом України «Про оплату праці» мінімальна заро­бітна плата визначається як законодавчо встановлений мінімум заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). Мінімаль­на заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

— вартісної величини мінімального споживчого бюд­жету з поступовим зближенням рівнів цих показників й міру стабілізації і розвитку економіки країни;

— загального середнього рівня заробітної плати;

— продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватися в розмірі не нижчому вартісної величини межі малозабезпеченості в розрахунку на одну працездатну особу.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Мініст­рів України. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних пере­говорів.

Мінімальні розміри ставок (окладів) заробітної плати, як мінімальні гарантії в оплаті праці, визначаються гене­ральною угодою.

Законом України «Про оплату праці» проголошено, що мінімальна заробітна плата не повинна бути нижче вартісної величини мінімального споживчого бюджету. Отже, вона повинна бути рівною прожитковому мініму­му дорослої працездатної людини.

Прожитковий мінімум — це система показників обся­гу і структури споживання найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально припустимому рівні, що за­безпечують умови для підтримання активного фізичного стану дорослих, для соціального і фізичного розвитку дітей і підлітків.

В структуру прожиткового мінімуму входять:

· витрати на харчування;

· податки;

· витрати на непродовольчі товари;

· витра­ти на оплату послуг;

· інші обов'язкові платежі.

Прожитковий мінімум як інструмент соціальної політики використовується:

— в якості бази для адресної соціальної політики;

— в якості цільових орієнтирів під час регулювання доходів і споживання малозабезпечених груп населення;

— для оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, не­обхідних для реалізації поточних і перспективних соціаль­них програм, надання цільової натуральної допомоги ма­лозабезпеченим верствам населення;

— для обґрунтування розмірів мінімальної заробітної плати і трудової пенсії на старість.

Мінімальна заробітна плата виконує роль базового показника для розрахунків мінімального рівня більшості соціально гарантованих виплат — пенсій, стипендій, до­помоги тощо. Вона виступає основою, на якій будується система державного забезпечення соціальних гарантій населення в сфері доходів.

В умовах ринкової економіки підприємство самостій­но встановлює форми і системи оплати праці, режими праці та відпочинку працівників, інші показники трудових відносин. Але при цьому не повинні пригнічуватися мінімальні гарантії держави в сфері праці та її оплати.

Мінімальними гарантіями держави в сфері праці та її оплати є:

— величина мінімальної заробітної плати;

— мінімальна кількість чергової відпустки;

— розмір тарифної ставки 1-го розряду;

— розміри підвищення заробітної плати в умовах, що відрізняються від нормальних;

— заходи щодо підтримання реального рівня заробіт­ної плати ;

— державний контроль за своєчасністю виплати заробітної плати і відповідальність роботодавця за порушення угод з оплати праці.

Держав­на політика в галузі заробітної плати повинна бути спря­мована на стимулювання підвищення ціни робочої сили і підвищення заробітної плати залежно під збільшення обсягу робіт; на усунення різкої диференціації в оплаті праці між галузями, регіонами, групами і категоріями працівників, забезпечення своєчасної оплати за викона­ну роботу тощо.

У державному масштабі потрібний механізм дотри­мання певних співвідношень у заробітній платі працівни­ків різних категорій і засоби обов'язко­вого страхування працівників на випадок несвоєчасної виплати заробітної плати.

Державна політика у сфері оплати праці спрямована на здійснен­ня таких кроків:

• удосконалення законодавства про оплату праці, вжиття заходів для посилення контролю за додержанням законодавства про оплату праці, своєчасну виплату заробітної плати;

• реформування системи оплати праці, спрямоване на істотне підвищення заробітної плати та докорінну зміну структури витрат виробництва;

• підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади з реалізації законодавчо визначених повноважень щодо вста­новлення умов і розмірів оплати праці;

• зміни системи оподаткування доходів громадян через підви­щення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян та забезпечення його державного регулювання;

• підвищення вартості (ціни) робочої сили на основі збільшення у виробничих витратах питомої ваги витрат на оплату праці;

• реструктуризації собівартості продукції на основі виключення матеріальних та фінансових витрат невиробничого характеру;

• підвищення розміру мінімальної заробітної плати, відновлен­ня ролі мінімальної заробітної плати як державної соціальної гарантії;

• посиленння залежності оплати праці від кінцевих результатів виробництва, професійного та кваліфікаційного рівня працю­ючих;

• удосконалення механізму договірного регулювання соціаль­но-трудових відносин шляхом поліпшення і конкретизації змісту угод і договорів, що укладаються на державному, галу­зевому, регіональному і виробничому рівнях; удосконалення процедури укладання угод і колективних дого­ворів і контролю за їх виконанням з метою посилення соціаль­них гарантій працівників;

• розроблення механізмів поширення дії галузевих і регіональ­них угод на підприємствах усіх форм власності й господарю­вання;

• зменшення необгрунтованої надмірної міжгалузевої диферен­ціації в оплаті праці, істотне підвищення заробітної плати в галузях, що забезпечують науково-технічний прогрес на ос­нові економічного та фінансового оздоровлення підприємств цих галузей;

• удосконалення оплати праці працівників бюджетної сфери, розроблення механізму регулювання міжгалузевих, міжпрофе-сійних (міжпосадових) співвідношень заробітної плати праці­вників бюджетної сфери на єдиній основі;

• забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;

• реалізація комплексу правових, організаційно-економічних за­ходів, спрямованих на легалізацію тіньових доходів.

Договірне регулювання оплати праці працівників під­приємства здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному рівні (генеральна угода), на галузевому рівні (галузева угода), регіональному (регіо­нальна угода) і виробничому (колективний договір) рівнях згідно з Законом України «Про колективні договори і угоди». Норми колективного договору, які допускають оплату праці нижче норм, визначених генеральною, галузевою або регіонального угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися тільки тимчасово на період подолання підприємством фінансової скрути терміном не більше шести місяців.

Згідно з Законом України «Про колективні договори і угоди», генеральна тарифна угода укладається між Кабі­нетом Міністрів України, Українською спілкою промис­ловців» і підприємців і профспілковими організаціями України. Нею на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема це стосується:

— гарантій праці та забезпечення продуктивної зайня­тості:

— мінімальних соціальних гарантій оплати праці і до­ходів усіх груп і верств населення, які забезпечували б пристойний рівень життя;

— розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нор­мативів соціального страхування;

— трудових відносин, режимів праці та відпочинку;

— умови охорони праці та навколишнього середовища;

— задоволення духовних потреб населення;

— умов збільшення фондів оплати праці та встановлен­ня міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

Галузевою угодою регулюються такі принципи і нор­ми соціально-економічної політики:

— нормування і оплата праці; встановлення для під­приємств галузі мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сіт­ки по мінімальній межі;

— установлення мінімальних для підприємств галузі мінімальних розмірів доплат, надбавок з урахуванням специфіки умов праці окремих професійних груп і кате­горій працівників галузі (підгалузі);

— установлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій і пільг у галузі праці та зайнятості;

— трудові відносини;

— умови охорони праці;

— житлово-побутове, медичне, культурне обслугову­вання, організація оздоровлення і відпочинку працівни­ків підприємств;

— умови підвищення фондів оплати праці на підпри­ємствах;

— установлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці.

Галузеві угоди не повинні погіршувати становище пра­цівників порівняно з генеральною угодою.

Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціаль­ного захисту найманих працівників підприємств, вклю­чаючи більш високі порівняно з генеральною угодою гарантії, компенсації і пільги.