Відмінність між подієвою інформацією і публіцистикою щодо способів відтворення дійсності

Питання про гносеологічні (пізнавальні) можливості журналістики є одним з найскладніших і найдискусійніших у науці і практиці. Діапазон думок якнайширший: від заперечення будь-яких можливостей пізнання журналістом реальності до сприйняття певною частиною суспільства журналістської інформації мало не як істини в останній інстанції. Погодитись із такими крайнощами не можна. Потрібен диференційований, конкретний науково-практичний підхід, який би враховував як загальні закономірності пізнання життя в конкретних історичних умовах за допомогою науки, філософії й такого оперативного виду віддзеркалення дійсності, як журналістська інформація у її найширшому трактуванні. Треба брати до уваги її різні потоки.

Світ, який оточує людину, безмежний. Наші уявлення про нього відносні. Вони зафіксовані в океані наукової, художньої та практично-духовної інформації. Скромне місце у цьому океані посідає журналістика - сукупність оперативних повідомлень і тверджень про важливі у певний час події та явища. Вона відрізняється від наукової та художньої інформації ступенем узагальнення й осмислення.

Загальний обсяг інформації, яку називають ще архитекстом, нікому не під силу охопити цілісно, збагнути до кінця. Журналіст, з огляду на специфіку оперативної інформації, способу її здобування і викладу, не може претендувати на глобальну, універсальну правду, на істину. Відомий український журналіст, один із зачинателів посткомуністичного журналізму, головний редактор тижневика "Post-Поступ" Олександр Кривенко так сформулював цю закономірність: "Не берімо на себе тягаря казати правду. Ми не кажемо істини, бо ми її не знаємо. Ми не творимо фактів, лише допомагаємо іншим дізнатися про ці факти. Ми не даємо оцінок фактам, лише допомагаємо іншим зробити висновки з наведеної нами інформації. Якщо на підставі поданої нами інформації люди зроблять вмотивовані висновки - це добрий результат нашої праці. Якщо на підставі наших повідомлень люди уникнуть хибних висновків - ще краще. Помилки, обман, страх - від непоінформованості. Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнати правду. Але ми не ризикуємо думати, що пропонована нами інформація вже є правда в кінцевій інстанції. Адже завжди існує певна кількість фактів, яких ми самі не знаємо"[9].

Незважаючи на категоричність і навіть суперечливість окремих висловів, у цьому судженні відображені загальні властивості пізнавальних можливостей журналістики й особливо подієвої інформації і яку, незважаючи на термінологічні успіхи сучасної науки, самі журналісти вперто продовжують називати просто інформацією.

Справді, мас-медіа у всій своїй сукупності, у трансконтинентальному, національному і регіональному вимірі відображають інформаційну картину світу. З них сучасна людина дізнається про те, що, коли, де відбулося у світі, знаходить оперативне тлумачення тих чи інших подій. У теорії і практиці ЗМІ, особливо на Заході, давно утвердилась думка про те, що об'єктивність журналістики вимірюється неупередженим поданням новин, фактів, без нав'язування оцінок журналіста.

Некоментована, всебічно і системно подана інформація справді є одним із шляхів об'єктивного і точного, неупередженого відтворення дійсності. Вона потребує неабиякого вміння, чуття, напруження думки. Але все це залишається, так би мовити, за рядками тексту. В самому ж тексті мінімум власних думок, оцінок, суджень. Як постійно наголошують закордонні дослідники, автор має бути повністю відстороненим. Він не має права виявляти власних симпатій чи антипатій та повинен дотримуватися принципу неупередженості й діловитості. Принцип репортера, на думку шведського журналіста і дослідника Еріка Фіхтеліуса, такий: "Я тут не для того, щоб говорити, що думаю я сам, а для того, щоб повідомляти, що думаєте і що робите ви".[10] Подібний принцип сповідує О. Кривенко: "Не любімо нікого. Ні правих, ні лівих, ні центристів. Ні злочинців, ні святих. Принаймні, не демонструймо своїх симпатій. Ці симпатії, звичайно, у нас є. Але не вип'ячуймо їх на демонстраційний огляд, сховаймо їх глибше. І глядач сприйме наші симпатії (й антипатії) без внутрішнього опору. Бо всяке нав'язування є агресією, а всяка агресія викликає опір... Не ненавидьмо нікого. Ми - не публіцисти. Ми мусимо повідомляти людям новини навіть про тих, хто нам ненависний..."[11].

Така позиція - природний протест нової пострадянської журналістики проти комуністичної преси, яка була журналістикою без інформації, бездоказовою, директивною, в основі своїй брехливою.

Фактологічна журналістика має низку безсумнівних переваг. Вона дає загальне уявлення про те, що відбувається у світі, використовуючи насамперед факт. Він завжди багатший, багатозначніший, аніж будь-яке судження. Він сприймається легше, запам'ятовується глибше і міцніше. А головне - подієва інформація дає можливість (чи створює ілюзію) самостійного мислення реципієнта. "Не вчіть мене, дайте мені факти, і я в них розберусь сам".

Водночас ґрунтовний філософсько-гносеологічний аналіз проблеми відтворення і розуміння дійсності дає підстави, як мінімум, для двох висновків. 1). Якими б достовірними й обширними за обсягами не були факти, вони можуть нічого не говорити про сутність процесів та явищ. Окрім того, часто нагромадження найрізноманітніших фактів може не прояснювати, а затемнювати справжню суть речей, що нині простежується в глобальних масштабах. Для з'ясування цієї сутності потрібні знання фундаментальних законів, пізнання у галузі історії, економіки, політики, психології, а також вміння самостійно мислити, аналізувати. 2). Не треба тішити себе ілюзіями щодо абсолютної об'єктивності подієвої інформації. Чесно відібрана, проаналізована фактологічна інформація справді може багато сказати про світ і час. Водночас вона таїть у собі потенціальну можливість маніпуляції з допомогою фактів.

Важливо зазначити, що у журналіста, редакції, інформаційного агентства завжди є можливість відібрати і змонтувати факти за певним принципом, який підводить читача до потрібного для автора висновку. Один із відомих журналістів-міжнародників порівняв цей підхід до простої арифметичної задачі, коли факти добираються за принципом «2+2». Висновок про те, що вийде чотири, зробить сам читач чи слухач. І буде переконаним, що цей висновок належить лише йому. Такий спосіб пропаганди досить підступний і дуже ефективний із психологічної точки зору.

Що стосується журналістської аналітики, то тут теж діє принцип уважного і ретельного вивчення, систематизації фактів. Публіцист повинен не нав'язувати власну думку, а підводити до неї читача з допомогою не тільки фактів, але й суджень, неупереджених міркувань. Зрозуміло, у цьому випадку набуває чинності суб'єктивний чинник. Об'єктивності відображення автор досягає через суб'єктивне бачення й розуміння. В аналітичних жанрах застосовуються методи наукового пізнання, складний логічний апарат, у художньо-публіцистичних - ще й специфічно-художній спосіб сприймання істини. Вирішальне значення має талант, здатність до інтуїтивного відкриття, вгадування істини, що грунтується на широкій ерудиції та евристичній властивості розуму.