Категорія правдивості, партійності, свободи та гуманізму у сучасній журналістиці

Отже, у кінцевому підсумку принцип правдивості журналістики реалізується тими особистостями, які в ній працюють. Дуже багато залежить від їхнього професіоналізму, громадянської мужності, таланту. Однак журналіст, більше, ніж учений чи письменник, залежить від оточення, від вищезазначених політичних та економічних умов. Тому цілком закономірна постановка питання; що сьогодні заважає журналістові говорити правду?

Про це йшла мова під час парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. Відомі українські журналісти гостро дискутували про незалежність журналіста. Ірина Погорєлова наполягала, наприклад, на тому, що "цей перехідний етап у царині свободи слова, який переживає Україна, можна завершити на користь становлення вільного інформаційного простору визнанням статусу незалежного журналіста, законодавчим оформленням цього статусу на рівні з засобами масової інформації"[12].

Сергій Набока, як й інші учасники дискусії, говорив, що встановлена законодавчо державна підтримка преси шкідлива, бо це є "підтримка кишенькової, своєї... преси, бо своя преса владі потрібна". Він нагадав відому істину про відмінність між чиновником і журналістом. "Журналісти - це люди, які оце все, що влада робить, вони в принципі, в ідеалі мусять критикувати, вони є вороги влади за дефініцією, за визначенням, тому що вони є голос суспільства"[13]. Георгій Гонгадзе відстоював чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок. У полемічному запалі журналіст навіть виступив проти ухвалення будь-яких законів: "Якщо я сказав неправду з телеефірі, хай мене судять, я відповім перед законом. Якщо я сказав правду, ніхто не має права тиснути на мене... Не продаємось ми, але ж, розумієте, суть в іншому. Не в продажності чи непродажності. Якщо журналіст продасться, значить, є можливість для цього. Створюються умови, щоб він продався"[14].

На запитання кореспондента прес-клубу газети "День" про те, які положення українського законодавства щодо роботи ЗМІ треба змінити, редактор "Молоді України" Володимир Боденчук однозначно відповів: "Всі. У нас стільки метушні навколо цього, що, вважайте, тему ми забалакали, закон має складатися з одного пункту - цього не можна. Далі працюй, як тобі підказує серце і дозволяє талант" . Справді, у найдемократичнішій щодо свободи слова країні - США - законодавчо працює лише перша поправка до Конституції, згідно з якою Конгрес не має права приймати законів, які б обмежували свободу слова. Чітко і зрозуміло.

Бути правдивим, вільним у своїх судженнях журналістові заважає його економічна залежність, елементарна бідність, неможливість отримувати за свою працю належну винагороду. ЗМІ досі залишаються маріонетками економічних груп і політиків. Переслідування, відверті і приховані, з боку влади ведуть до прямого знищення окремих видань, програм, каналів. Сюди ж слід віднести недосконалість і суперечливість законів про ЗМІ, їх неузгодженість із Конституцією України та й далеку від досконалості ст. 34 самої Конституції. Немає політичної волі, яка була б спрямована на дотримання уже існуючих законів. І, нарешті, може найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства в цілому, - це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, пограбування, вбивства стали нормою життя. Та коли одна із газет спробувала покритикувати одного з найвідповідальніших правоохоронців, їй тут же був поданий рахунок на суму 5 млн грн за образу честі й достоїнства.

У демократичному суспільстві честь і гідність людини повинні бути захищені. Однак прийнятий з подачі Президента Л. Кравчука у 1993 році Закон України "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" настільки нечіткий і неконкретний, що, як свідчить досвід, давав можливість мало не кожному критикованому подавати в суд і вимагати часто нічим не обмежених, фантастичних компенсацій. Як наслідок лише 1997 року подано 1257 позовів, за півроку 1998-го - 1163, що становило у грошовому еквіваленті відповідно понад 1,5 і 6,5 млн грн. Зважаючи на протести журналістів, були введеш певні обмеження з боку Верховного Суду, а згодом відмінено і сам закон. Це не означає, що таких позовів більше не буде.

Якщо ст. 171 Кримінального кодексу України передбачає покарання за перешкоджання професійної діяльності, то ст. 182 цього ж Кодексу дає можливість карати журналістів за використання "конфіденційної інформації про особу без її згоди... у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації".

Серйозним і непростим є питання про залежність ЗМІ, з одного боку, від грошового мішка, з іншого — від влади, партійних угруповань, а тим більше мафіозних структур. Як і у багатьох інших сферах життя, в Україні діє багатоукладна система. Це вже не тоталітарна система, за якою із ностальгією тужать деякі політики. Техніка і технологія передачі інформації, які невпинно вдосконалюються, існування глобального телебачення, Інтернету докорінно змінили інформаційну картину планети. Існує теза про те, що сьогодні, в інформаційну епоху, було б неможливим існування Гітлера і Сталіна.

Це не означає, що зникло поняття партійності. Поки існуватимуть партії, існуватиме у тій чи іншій іпостасі партійна преса. Партійність - рідна сестра інформаційного монополізму. Партійний журналіст, хоче він цього чи не хоче, змушений оцінювати події з певних позицій, відстоюючи інтереси партії. Представники такої преси виправдовують свою заангажованість тим, що позиція їх партії найсправедливіша, що тільки вони виражають загальнонародні інтереси.

Журналістові важливо усвідомити відмінність залежності публічного слова від партії, влади, системи управління і бізнесу. Влада у більшості випадків діє за принципом "Я тобі плачу, ти мені служиш". Залежності ЗМІ від капіталу не варто ідеалізувати. Капіталом, як і владою, можна зловживати, як це добре видно на прикладі України чи Росії, у якій олігархічний капітал значно масштабніший і нахабніший. І все ж стосунки "ЗМІ - капітал" відрізняються від зв'язків "ЗМІ - влада". Розміщення капіталу і підкуп - різні речі. По-перше, власник чи група власників вкладають капітал у мас-медіа з метою отримання прибутку. По-друге, володіти ЗМІ - престижно. По-третє, виробник прямо чи опосередковано зацікавлений у прямій і непрямій рекламі. Як свідчить досвід європейських постсоціалістичних країн, важливу роль тут можуть відіграти іноземні інвестиції.

Все це, як прийнято казати, меркантильні цілі. Та є й інші, альтруїстичні стимули. Відомо, що українська періодична преса, книга, культура взагалі не змогли би існувати в минулому, якби не було меценатства. Такі люди, як Є. Чикаленко, В. Симиренко та інші, не просто матеріально підтримували пресу, а віддавали для неї нерідко все, що мали. Меценатство в Україні, хоч і повільно, відроджується. І це обнадіює, що незалежний український капітал сприятиме утвердженню незалежної від чиновництва культури.

Тільки незалежна журналістика і незалежні журналісти здатні утверджувати загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Теоретики журналістики, публіцисти, політологи, філософи дедалі більше переконуються у тому, що людство може врятувати лише гуманізм. Він трактує людину як мірило всіх цінностей, передбачає реалізацію прав і свобод людини, уникнення протистоянь різних соціальних груп, партій, націй, конфесій, спільну боротьбу людства за виживання в умовах глобальних екологічних проблем. ЗМІ зобов'язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу.

Зауважимо, що для журналіста гуманізм - не просто абстрактне поняття, а цілком конкретна увага і повага до конкретної людини, до її гідності. Журналіст не тільки має право, а й зобов'язаний піддавати критиці неподобства, злочини супроти людини і суспільства в цілому. Він за своїм суспільним призначенням має стояти на захисті правди і справедливості. Але не має права заради навіть "найблагородніших" намірів перекручувати фактів, вдаватись до літературних прийомів, які можуть образити, принизити людину. За це він несе як правову, так і моральну відповідальність.