КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Охоронно-вартові, допоміжні та поліційні формування.
Великі контингенти військовополонених – червоноармійців уже з перших місяців війни навели німецький генералітет на думку, що їх можна використати проти радянських військ. Протягом 1942-1943рр. Під керівництвом генералів Хельміга і Кестрінга виникають численні національні “добровольчі формування” з колишніх радянських солдатів та офіцерів, яких вербували у таборах військовополонених спеціальні органи.
В розвід донесенні і 32/67 опергрупи НКВС М.С. Хрущову від 1.9.42р. повідомлялось, що подібні зусилля німців помічені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Сумах, Полтаві, Кіровограді, Сталінській області, в загальноукраїнських областях. В Білопіллі на Сумщині частини т.зв. “української армії” нараховували 1500 чол., в Сумах – 2500, Сталінській області – близько 2000 чол. В доповідній записі тому ж Хрущову від 23 квітня 1943р. Український штаб партизанського руху повідомляв, що в м.Шостка німці мобілізували нібито для відправки на роботу до Німеччини 5 тис. чол. В дійсності ж їх обмундирували і відправили на фронт.
Наприкінці 1942р. в м. Ромни Полтавської області були створені змішані підрозділи з представників різних національностей – всього 5 батальйонів по 1900 чол. у кожному (9500 тис.чол.). Батальйони призначались для відправлення на фронт. В м. Дніпропетровську був сформований добровільний козачий корпус у складі 2 дивізій по 3 полки (разом – 1500 чол.).
Все це були регулярні бойові одиниці, як частини вермахту.
Протягом війни німецька окупаційна адміністрація на всій захопленій території спиралась на цілу систему поліцейських формувань, створених з місцевих жителів. В Польському генерал-губернаторстві питаннями охорони громадського порядку займалась “Допоміжна Українська поліція”, в Рейхскомісаріяті Україна – “Допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту”.
Українська поліція підпорядкувалась безпосередньо німецькій адміністрації, а в ході каральних чи інших операцій – відповідній німецькій частині. Уніформою таких підрозділів слугували мундири вермахту чи німецької поліції, подекуди з українськими відзнаками. В тилових районах німецька адміністрація створювала з військовополонених червоноармійців та місцевого населення (на контрактній основі) “гівіс” – команди по виконанню допоміжних функцій для армії (транспортування, постачання), що підлягали місцевим органам влади – ортскомендатурам. З кінця 1942р. їх почали озброювати, включаючи до діючих армійських частин.
З українців формувались також охоронні сотні (гундерштатен), батальйони або курені (шуцманшафтен), що мали забезпечувати охорону важливих комунікацій, баз, мостів, адміністративних установ і т.п.
Охоронні курені дислокувались у всіх великих містах України і Білорусії. На початок 1943р. кількість бійців по цих воєнізованих частинах сягала загалом 1.500.000 чол., з них близько 300.000 були українцями. Після того, як гітлерівці відступили з території УРСР і БРСР, з поліцейських підрозділів власівської РОА й Українського визвольного війська (УВВ).
Частини української допоміжної поліції часто залучались до проведення арештів, облав, розстрілів та інших каральних акцій проти цивільного населення не лише України, але й Білорусії, Польщі, Словаччини, Югославії. Вона була складовою потворного апарату геноциду, створеного людиноненависницьким нацистським режимом і спрямованого на розкол і самознищення українського народу.
Створена під безпосереднім керівництвом Гімлера Російська визвольна армія (РОА) на чолі з генералом Власовим на початку 1945р. нараховувала в сухопутних підрозділах 45 тис. солдатів, і 5 тис. – у військово-повітряних. В 1942-1944рр. у складі РОА воювало кілька тисяч українців – колишніх військовополонених. Взимку і навесні 1944р. на вимогу Розенберга частину українських відділів, що входили до РОА, було відокремлено як батальйони Українського визвольного війська (УВВ). За даними дослідників, Українське визвольне військо загалом нараховувало 180 тис. чол.
За даними деяких експертів, у вермахті служило близько 1 мільйона вихідців з СРСР, з них 250 тис. – українців. Підрахунок загального числа українців, які вдягли німецьку уніформу, ускладнюється з кількох причин. Одна з них криється в тому, що українські підрозділи досить часто перетасовувались не лише всередині вермахту, але й, власне, у національних “східних” з’єднань. Вченим поки що відомі далеко не всі дані про мобілізаційні акції гітлерівців на окупованих територіях, дезертирство та уникнення призову.
3. Рух опору на українських землях
У перші тижні окупації на Україні практично не було жодного радянського руху Опору. Окрім тих, хто тим чи іншим чином належав до радянської влади, народ був радий звільненню від гнобительського і диктаторського режиму. Але радянська влада при відступі часто залишала за собою групи солдатів Червоної армії для ведення партизанської діяльності. Інших солдатів закидали десантом. Часто населення допомагало німцям у їх виловлені.
На початку діяльність груп радянських партизанів не була скоординована. Починаючи із жовтня 1941 р., вермахт уже відзначав, що населення допомагає цим партизанам, зокрема на північному сході України, “частково з доброї волі, частково під примусом”.
Насправді затишшя, що встановилося у грудні 1941 р. і в січні 1942 р., було скоріше спричинене суворою зимою. У січні 1942 р. командування вермахту на Україні, своєю чергою, вирішило створити українські батальйони охоронної поліції. Їхня підготовка закінчилась щойно у квітні.
У лютому 1942 р. в Райхскомісаріаті України було арештовано 550 партизанів та інших осіб, запідозрених у підривній діяльності.
У березні в багатьох районах України діяльність партизанів значно зросла, особливо на півночі генерального комісаріату Житомира. А в лісах Брянська, у Південній Росії, куди відступило кілька груп партизанів, що діяли на Україні, командири цих груп вирішили об'єднатися під командуванням А. М. Сабурова. Нове формування, куди входили групи з Південної Брянщини (Росія) і теж із районів Сум, Чернігова, Харкова і Донецька, налічувало 1720 бойовиків. Отже, переважна більшість партизанів із груп, що мали діяти чи діяли на Україні, перебувала на початку 1942 р. поза Україною, у брянських лісах Південної Росії.
Окрім солдатів Червоної армії, залишених на місцях, і бійців, скинутих на парашутах, важливу роль в організації радянського опору відігравала комуністична партія.
Навесні 1942 р. Москва вирішила централізувати і взяти під безпосередній контроль діяльність партизанів на окупованих територіях. 30 травня при верховному командуванні Червоної армії було створено центральний штаб партизанського руху.
Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалась діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних районах Білорусії.
Говорячи про партизанський рух, треба мати на увазі, що у своєму розвитку він пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з’єднання. Найбільші з них з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси – партизанський рух становив для окупантів грізну силу. Він фактично перетворився на справжній другий фронт. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів і офіцерів. У період 1941- 1945 рр. У партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. чол., 30% з них загинули.
На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.
Радянські партизани поставили собі завдання руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективно виявилася їхня “рейкова війна”, що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковували німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизан (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із “партизанських республік”, тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.
Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 65; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |