Дивізія “Галичина”.

Однак ілюзії щодо українського національного відродження за умов підтримки з боку ІІІ рейху були надто живучими. Деякі українці (проф. В.Кубійович, К.Паньківський, що стояли на чолі Українського Центрального Комітету) плекали надію створити українську бойову одиницю в лоні вермахту, яка боролася б проти більшовизму і за створення незалежної, союзної Німеччині держави.

Німецьке головнокомандування, враховуючи відчутні втрати на Східному фронті та виключаючи будь-який політичний контекст, пішло на створення військової формації з населення військової формації з населенням Галичини, прагнучи, окрім іншого, ще й відвернути місцеву молодь від національного антинімецького підпілля.

В. Кубійович так пояснював свою позицію: “В момент творення дивізії була для мене ясна поразка Німеччини. З другого боку, всі ми, що прикладали зусилля для реалізування ідеї української дивізії, мали надію, що поразка Німеччини не буде рівнозначною з перемогою Совєтів та що на терені Східної Європи постануть такі умови, що поневолені німцями й більшовиками народи могтимуть стати до боротьби за незалежність”.

Проти створення дивізії на таких засадах виступили керівники обох течій ОУН. Прибічники С.Бандери дорікали німецьким авторам проекту його регіональним характером, вихолощенням політичних аспектів, категорично вважаючи, що “українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії”.

Противниками створення дивізії був заступник голови ПУН О.Ольжич. Натомість генерал М.Капустянський підтримав позицію В.Куйбійовича. Член ПУН (Проводу українських націоналістів) полк. Р.Сушко займав нейтральну позицію.

Як би там не було, а вже 28 квітня 1943р. губернатор Галичини Вехтер урочисто оголосив про створення організації Добровольчої дивізії СС “Галичина”.

Думки дослідників щодо кількості добровольців, які виявили бажання стати дивізійниками, розходяться. Так, В.Косик обмежує це число 62 тис., а професор Колумбійського університету Д.Х.Стейн доводить його до 100тис. Більш вірогідними видаються оцінки відомих вчених В.Вериги і Т.Гунчака, які вважають, що до початку червня 1943р. зареєструвалось близько 80тис. добровольців.

За наведених вказаними авторами німецьких документів з’ясовується, що з 81999 рекрутів 53тис. було визнано придатними до призову, 42тис. включено до списків призовників, 25600 отримали повістку, 19047 закликано до служби.

Призов до дивізії тривав і надалі. Так, у листопаді 1943р. до неї влилось 6000 добровольців. Показово, що навіть не примірявши уніформи, новобранці відразу приймали присягу. Її текст не залишає жодних сумнівів у тому, що вояки-українці мали стати гарматним м’ясом для гітлерівської військової машини.

На рубежі 1943-1944 років особовий склад дивізії нараховував 18тис. чол. У червні 1944р. 14-а Військова гренадерська дивізія СС (Галицька №1"), які і стали офіційно називати з 27 червня, була підпорядкована ХІІІ армійському корпусу 4-ї танкової армії вермахту і одержала завдання утримувати 36-км ділянку фронту поблизу Бродів. В результаті кровопролитних боїв з частинами Червоної армії дивізія зазнала втрат у 7000 осіб. Близько 4000 полеглих і 1000 поранених – таку ціну заплатили дивізійники за патріотичні і водночас утопічні дії своїх керівників.

Відійшовши до Словаччини на переформування, командування дивізії в січні 1945р. дістало наказ про передислокацію в Югославію, де вела бої з партизанами Й.Б.Тіто.

В перші дні травня 1945 року командування дивізії шукало можливості уникнути радянського полону, скласти зброю перед англійцями чи американцями. Основній частині бійців це вдалося. Частина – 1052 осіб, - які раніше були громадянами УРСР, вирішили повернутися на батьківщину.

Близько 10 тис. дивізійників з таборів у італійських містечках Беллярії та Ріміні було перевезено до Англії, звідки частина з них виїхала до США та Канади.