Українці у складі іноземних військових формувань, утворених у складі Червоної Армії.

Значна кількість українців увійшла до польських та чехословацьких збройних формувань, які створювались на території СРСР у ході війни.

18 липня 1941р. між СРСР та Чехословаччиною було укладено угоду про спільні дії проти Нацистської Німеччини. Цей документ передбачав створення військових підрозділів з громадян Чехословацької республіки на території Радянського Союзу.

Влітку 1943р. в Новохоперську було завершено формування 1-ї окремої Чехословацької бригади під командуванням полковника Людвіга Свободи.

З 15 тис. чоловік її особового складу 11 тис. були закарпатськими українцями. Більшість з них стали бійцями цієї бригади після трирічного ув’язнення у радянських таборах, куди вони потрапили після того, як у 1940р. втекли в УРСР, рятуючись від угорської окупації Закарпаття.

Колишні громадяни Польщі, які проживали на ЗУЗ, що у 1939р. увійшли до складу СРСР, а відтак з різних причин були виселені до східних районів, склали базовий контингент для утворення польських збройних формацій. Тисячі українців за походженням втупили до польської армії, яка восени 1941р. почала формуватись поблизу Куйбишева.

2-й корпус цієї армії під командуванням генерала Андерса у 1942р. з політичних міркувань залишив територію СРСР і у складі британських експедиційних військ брав участь у боях в Єгипті, Лівії та Італії.

Складність радянсько-польських взаємин, гострота з якою проблема кордонів стояла на переговорах між урядами СРСР, Англії та США, на певний час пригальмували створення польських військових підрозділів. Згодом, коли виявилась поступливість західної дипломатії в питаннях про післявоєнні кордони, процес будівництва польської армії на радянській території відновився.

В травні 1943р. почалося формування 1-ї піхотної дивізії ім. Тадеуша Костюшка під командуванням полковника Зігмунда Берлінга. Після її сформування, в цій польській дивізії було: українців – 2%, білорусів – 3%, євреїв – 6%. Надалі Військо Польське впродовж проходження через Україну поповнювалось як східними українцями (що мали польські прізвища), так і поляками українського походження.

Українці в арміях держав-союзників.

Не вдаючись до детального аналізу, побіжно окреслимо позицію урядів союзницьких держав, котрі використовували українців у своїх арміях.

Найчисельніша українська діаспора в Канаді неодночасно сприйняла початок війни: в середовищі прорадянського українства панували антигітлерівські настрої, в націоналістичних колах сподівалися, що розвиток подій створить можливість відновити українську державність.

Урядові кола Канади, зрозуміла не могли байдуже ставитись до заяви деяких представників ОУН, які поділяли пронімецьку орієнтацію. З міркувань національної безпеки канадські спецслужби потурбувалися про відповідний контроль над українською меншістю. Після нападу нацистів на Польщу й оголошення Великобританією війни Німеччині деяких осіб української громади, звинувачених у нелояльності, ув’язнили в канадські трудові табори.

Коли ж Канада стала членом антигітлерівської коаліції, українці дістали широкий доступ до її Збройних Сил. За різними джерелами в канадській армії служило від 35 до 50 тис. українців (11,4% канадських українців). Вони проходили службу як на американському континенті, так і в Гонконгу, де втрати серед них досягли 34% від загальної кількості.

Ставлення державної адміністрації США до тієї частини американських українців, які сповідували радикальні націоналістичні погляди, також було негативним. Однак значна частина українців, що мешкала в США, добровільно рекрутувалась в різні служби американської армії. Близько 40 тис. американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, в малій Азії, Північній Африці, Європі, брали участь в поставках до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися з своїми земляками-українцями на Ельбі в 1945р.

Британський уряд також прохолодно сприймав визвольні тенденції в українському русі, по-перше, засуджуючи терористичний характер дій українських націоналістів проти польських владних структур, а по-друге, небезпідставно підозрюючи співробітництво Німеччини та ОУН. Однак Англія, а разом з нею і Франція своєрідно розігрували українську карту. Так, в інформації нацистської політичної розвідки від 3 березня 1940р. говорилось “З початку війни активізувалася діяльність ворожих держав стосовно Радянського Союзу. Вони приділяють цьому питанню підвищену увагу, висунули лозунг звільнення від іга Москви й усіма засобами намагаються залучити на свій бік представників його народів. Активність Парижа та Лондона виявляються наприклад, у створенні “українського легіону” у Франції та національних частин кавказців у армії Вейгана”.

Все ж, яку б гру не вели політики, британські та французькі українці виявили неабиякий патріотизм по відношенню до нової батьківщини. Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалось навколо Українського Народного Союзу (УНС), виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС в Парижі заявили про своє бажання воювати 7000 українців. 5 тис. з них, визнаних придатними, в складі “Іноземного Легіону” брали участь у всіх великих боях за Фландрію, під Седаном, над Сомою (травень 1940р.), над Сеною, Марною, Луарою, Соною (червень 1940р.).

Статус окремих підрозділів у таборі французького руху Опору отримали, три українські формування – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т.Шевченка та підрозділ поручика Круковського. Два перші сформовані в 1941-1942рр. як українські батальйони “шуцманшафту”, в складі 30 піхотної дивізії СС були кинуті проти “макі” і в серпні 1944р. перейшли на їхній бік. До відділу поручика Круковського належали ті, хто втік з частин української дивізії “Галичина”, яка навесні-влітку 1944р. проходила підготовку у Франції.

Щоб уявити “географію” участі українців в боях Другої світової війни, їхню масову звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:

2. Участь українців у війні на боці Вермахту

Мотивація участі українців у війні під стягами ІІІ рейху була різною: для одних це сподівання здійснити заповітну мрію про українську державність, для інших – вибір між життям і смертю, зроблений у таборах військовополонених, де гітлерівці рекрутували новобранців до різного роду національних частин, ще для інших – це була можливість помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання й терор, переселення народів, утиски на світоглядно-релігійному ґрунті тощо).

З огляду на це правомірним уявляється поділ усіх формувань, які воювали пліч-о-пліч з німецькими частинами на дві групи:

перша – українські й неукраїнські військові угруповання, що виникли на базі політичних концепцій, зокрема такі як Український легіон (“Нахтігаль” і “Роланд”), дивізія “Галичина”, УНА;

друга – охоронно-вартові, допоміжні, спеціальні та поліцейські підрозділи.