Стилі опціонів

Ответы на гос

2. Асиметрична інформація - ситуація, в якій частина учасників угоди володіє важливою інформацією, якою не володіють інші зацікавлені особи характерна для багатьох ситуацій у бізнесі.
Асиметрична інформація охоплює різні сфери діяльності: а) ринок продуктів; б) ринок страхування; в) ринок кредитів; г) ринок праці.

1. Роль асиметричної інформації у визначенні якості продуктів вперше встановив американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 р. Джордж А. Акерлоф (р. 1940) у статті "Ринок лимонів", опублікованій в 1970 р. За основу він взяв роботу лауреатів Нобелівської премії з економіки 1996 американського економіста Вільяма Спенсера Вікрама (1914-1996) і англійського економіста Джеймса Міррліса (р. 1936) "Ринок вживаних автомобілів". Ця робота, що увійшла до класики економічної літератури, доводила, що дефіцит інформації про якість товару, що продається призводить до безкінечного падіння цін. 2. Асиметрична інформація охоплює і ринок страхування: вона ускладнює проблему медичного страхування літніх людей, у яких ризик захворіти дуже високий.

Факт асиметричності інформації вимагає більш активної участі уряду у регулюванні економіки, бо недостатня або помилкова інформація може зруйнувати ринки. Значний внесок у дослідження ринків з асиметричною інформацією вніс американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 р. Джозеф Стігліц (р. 1943).

3. як може така компанія або банк відрізнити «високоякісних» позичальників (повертають гроші) від «низькоякісних» (які не повертають)? Очевидно, боржники краще, ніж компанії, знають, чи будуть вони повертати борг чи ні.

Асиметрія інформації присутня також на багатьох інших ринках.

Как известно, асимметрическая информация является одним из признаков несовершенной конкуренции. Чем больше одна сторона знает о товаре чем другая, тем больше предпосылок для существования несправедливой конкуренции на рынке.

Асиметрична інформація – це неоднаковий обсяг знання, яким володіють сторони ринкової ділової операції. Відсутність інформації в однієї зі сторін створює проблеми на фінансових ринках за двома напрямками: до проведення ділової операції і після проведення ділової операції.

До проведення ділової операції внаслідок асиметричної інформації виникає проблема, яку називають несприятливим вибором. Проблема несприятливого вибору простежується тоді, коли інформація, що відома одній стороні угоди, не відома іншій, і в результаті ця сторона зазнає великих втрат. Несприятливий вибір на фінансових ринках полягає в тому, що потенційні позичальники, які скоріш за все можуть не повернути позики, найактивніше їх шукають, і найімовірніше можна вибрати саме їх.

Після проведення ділової операції внаслідок асиметричної інформації виникає проблема, яку називають моральним ризиком. Суть її полягає в тому, що одна із сторін угоди схильна так змінювати свою поведінку, що це спричиняє значні втрати для іншої. Моральний ризик на фінансових ринках має місце тоді, коли позичальник коштів так змінює свою поведінку, що повернення позики стає малоймовірним.

Проблема асиметричної інформації може дестабілізувати інвестиційний процес.
У межах банківсько-орієнтованого інвестиційного процесу практично повністю усувається проблема асиметричної інформації. Універсальна банківська система допускає необмежену участь комерційних банків у статутному фонді акціонерних компаній, що дає змогу контролювати інвестиційну діяльність останніх.

Сутність теорії асиметричної інформації полягає в тому, що обсяг, повнота і якість інформації про фінансовий стан корпорації в її менеджерів може істотно відрізнятися від інформації, яку одержують її інвестори. Розглянуті раніше теорії структури капіталу абстрагувалися від цієї проблеми. З розвитком теорії інформації стало необхідним розглядати інформацію у світлі фінансових проблем. Цим пояснюється той факт, що сучасний фінансовий менеджер повинен уміти працювати «на публіку». Одним з голов­них завдань сучасного корпоративного менеджменту є організація інформаційного поля навколо корпорації, доведення до відома акціонерів та інвесторів успіхів у діловій і фінансовій діяльності; розкриття основних цілей інвестиційних програм. Ціна випущених акцій і облігацій залежить від доступної інвесторам інформації про фінансовий стан фірми. Якщо інформація про емітента неповна, ціна (курс) випущених фінансових інструментів буде занижена і корпорація не одержить необхідних фондів.

Прийняття фінансових рішень, наприклад, про новий великий інвестиційний проект, по суті, є інформацією для інвесторів. Американські економісти зазначають, що коли компанія здійснює випуск акцій або розширює інвестиції й підвищує дивіденди, ціна її акцій на фінансовому ринку зростає. З іншого боку, коли дивіденди знижуються або інвестиції скорочуються, а корпорація залучає додатково нові зовнішні джерела фінансування, то ціна її акцій падає. Необхідно підкреслити, що падає ціна здебільшого звичайних акцій або боргових зобов’язань, котрі конвертуються, порівняно з прямим боргом або привілейованими акціями. Це пояснюється тим, що корпорації випускають акції, як правило, у свої «кращі часи», тобто коли вони розраховують на вищу ринкову ціну, ніж власні оцінки вартості капіталу фірми.

3.Базисні умови зовнішньоторговельного контракту купівлі-продажу називаються так тому, що встановлюють базис ціни залежно від того, чи включаються витрати на транспортування (та інші витрати) у ціну товару чи ні.

Базисні умови поставки визначають:

Ø хто і за чий рахунок забезпечує транспортування товарів по території країн продавця чи покупця, транзитних країн, а також під час перевезення товару морським, річковим і повітряним транспортом;

Ø становище вантажу стосовно транспортного засобу, що визначає обов'язок продавця за встановлену в контракті ціну доставити вантаж у певне місце або навантажити товар на транспортний засіб, або підготувати його до навантаження, або передати транспортній організації;

Ø обов'язки продавців щодо упаковування і маркування товарів, а також обов'язки сторін щодо страхування вантажів;

Ø обов'язки сторін щодо оформлення комерційної документації відповідно до вимог, існуючих у практиц міжнародної торгівлі;

Ø де і коли переходять від продавця до покупця права власності на товар, а також заходи, пов'язані з ризиком випадкової втрати або пошкодження товару, і видатки, що можуть виникнути у зв'язку з цим.

Застосування базисних умов спрощує складання й узгодження контрактів, допомагає контрагентам знайти способи розподілу відповідальності та вирішення спорів, що виникають.

Особливості базисних умов регламентовані міжнародною практикою. Міжнародна торговельна палата розробила і випустила в 1953, 1980 ,1990 ,2000 та 2010 pp. збірники "Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів ІНКОТЕРМС" (International Commercial Terms). Нині використовується збірник, виданий у 2010 р. за назвою «Інкотермс-2010».

Подані в Інкотермс торговельні терміни, становлять універсальний набір умов, знання та застосування яких значно полегшують здійснення торговельних операцій. Проте слід враховувати, що застосування правил Інкотермс має низку особливостей.

· По-перше, умови Інкотермс не регулюють наслідків, які може мати контракт щодо права власності на товар, і не містять засобів правового захисту у разі порушення контракту однією зі сторін.

· По-друге, тільки пряме посилання на застосування умов Інкотермс у тексті контракту є підставою для тлумачення контракту відповідно до Інкотермс (наприклад: "При тлумаченні даного контракту мають силу умови Інкотермс у редакції 1990 p.").

· По-третє, за наявності в контракті посилання на умови Інкотермс і одночасно статей, що суперечать їм або обмежують їх, такі статті є превалюючими.

Вживаний при позначенні базисних умов термін "франко" (від франц. franco) походить від слова "вільно". Він означає, що покупець вільний від ризику й усіх витрат на доставляння товару до пункту, позначеного словом "франко". У контрактах після позначення базисної умови вказується назва географічного пункту. Цими пунктами можуть бути морські і річкові порти, станції залізниць, аеродроми, склади, місцезнаходження продавців, покупців, вантажоодержувачів, бірж, аукціонів, прикордонні пункти, заводи-виробники і споживачі продукції, будівельні майданчики об'єктів.

Залежно від ступеня розподілу між продавцем і покупцем зобов'язань щодо доставляння товару і відповідальності за ризики пошкодження чи втрати вантажу і пов'язаних із цим витратами всі умови Інкотермс можна поділити на чотири групи: група Е, Група F, група С і група D.

4. Бізнес-план — письм док-т, в якому викладено сутність підприємницької ідеї, шляхи й засоби її реалізації та оха­рактериз ринк, виробн, організац та фін аспек­ти майбутнь бізнесу, а також особливості управління ним. БП підсумовує ділові можл-ті та перспективи, пояснює, як ці можл-ті можуть бути реалізовані існуючою командою менед­жерів.

У ринк системі господарювання бізнес-план виконує дві най­важливіші функції:

1) зовнішню — ознайомити різних представників ділового світу із сутністю та основними аспектами реалізації конкретної підприєм­ницької ідеї;

2) внутрішню (життєво важл для діяльності самого підпр-ва) -опрацювати мех-зм самоорганізації, тобто цілісну, комп­лексну систему управл реалізацією підприємницького проекту.

Традиційно бізнес-план розглядається як інструмент залучення необхідних для реалізації проекту фін ресурсів. Не менш важливою є і внутрішня ф-ція бізнес-плану, в межах якої можна виділити два напрямки його застосування:1) як інструменту стратегічн планування та оперативн управління діяльністю підпр-ва. Він сприяє глибшому усвідомленню працівниками особистих завдань, пов'язаних зі спільним для них бізнесом; 2) як механізму аналізу, контролю й оцінки діяльності підпр-ва.

Класифікувати бізнес-плани можна за певними ознаками: - за сферою бізнесу (вир-во, будівництво, роздрібна та оп­това торгівля, надання послуг, посередницька діяльність тощо); - за масштабами бізнесу (великий, середній, малий); - за хар-ками продукту бізнесу (традиційний, прин­ципово новий, виробничо-техн чи споживчого призначення).

У межах кожної класифікаційної ознаки можна виокремлювати й розробляти: а) повний бізнес-план комерційної ідеї або інвестицій­ного проекту (для потенц партнерів та інвесторів); б) бізнес-план фірми (для ради директорів або зборів акціонерів): в) бізнес-план структурного підрозділу (для вищого кер-ва фірми). Можуть також складатися спец (скорочені) бізнес-плани для певного кола заінтересованих осіб, а також бізнес-плани розвитку конкретного регіону для органів із бюджетними повноваженнями.

У процесі розробки бізнес-плану виділяють три стадії: почат­кову, підготовчу, основну.

У типовій структурі бізнес-плану, як правило, виділяють такі складові:

1. Титульний аркуш.2. Зміст бізнес-плану.3. Резюме.4. Галузь, фірма та її продукція (послуги).4.1. Поточна ситуація і тенденції розвитку галузі.4.2. Опис продукту (послуги) фірми.4.3. Патенти, товарні знаки, інші права власності.4.4. Стратегія зростання фірми.

5. Дослідження ринку.5.1. Загальна характеристика ринку продукту.5.2. Цільовий ринок бізнесу.5.3. Місцезнаходження фірми.5.4. Оцінка впливу зовнішніх чинників.

6. Маркетинг-план.6.1. Стратегія маркетингу.6.2. Передбачувані обсяги продажу.

7. Виробничий план.7.1. Основні виробничі операції.7.2. Машини й устаткування.7.3. Сировина, матеріали та комплектуючі вироби.7.4. Виробничі й невиробничі приміщення.8. Організаційний план.8.1. Форма організації бізнесу.

8.2. Потреба в персоналі.8.3. Власники бізнесу й команда менеджерів.

8.4. Організаційна схема управління.8.5. Кадрова політика та стратегія.

9. Оцінка ризиків.9.1. Типи можливих ризиків.9.2. Способи реагування на загрози для бізнесу.10. Фінансовий план.10.1. Прибутки і збитки.10.2. План руху готівки.10.3. Плановий баланс.10.4. Фінансові коефіцієнти.11. Додатки.

Бізнес-план, як і будь-який інший документ, підлягає певним вимогам щодо стилю написання:

1) бізнес-план має бути стислим, простим, але адекватно розкри­вати сутність підприємницького проекту. Найчастіше обсяги бізнес-планів обмежуються 20—25 сторінка­ми. Слід використовувати загальновідомі терміни; інформацію треба викла­дати в діловому стилі, але якомога доступніше;

2) бізнес-план має бути функціональним, тобто містити лише ко­рисну інформацію, яка цікавить або може цікавити читача. За необ­хідності додаткова, пояснювальна, первинна інформація може бути винесена в додатки.

3) бізнес-план має ґрунтуватися на реалістичних припущеннях. Прогнози та передбачення мають бути обґрунтовані й підкріплені посиланнями на тенденції та пропорції розвитку галузі, на проведені дослідження ринку, на досвід діяльності конкурентів тощо. Довіра до бізнес-пла­ну може бути серйозно підірвана, якщо заплановані в ньому відхи­лення від середньо-галузевих показників не мають достатніх підстав;

4) бізнес-плану протипоказаний зайвий оптимізм. Будь-яке при­пущення в бізнесі дає "на виході" кілька результатів — від найгір­шого до найліпшого. У процесі бізнес-планування треба орієнтува­тися на найгірший результат, створюючи в такий спосіб певний за­пас "міцності" бізнесу;

5) бізнес-план має бути легким для сприйняття, чітким та логіч­ним; таким, щоб у ньому можна було швидко знайти потрібну ін­формацію. Отже, у структурі бізнес-плану треба виділяти розділи та параграфи;

6) бізнес-план має забезпечувати охорону конфіденційної інфор­мації про фірму та її діяльність. Для цього можна жорстко контро­лювати сферу його розповсюдження або скласти окремий додаток, який міститиме всю конфіденційну інформацію і буде доступний тільки тим, кому треба таку інформацію знати.

Резюмевідкриває бізнес-план, але складають його тільки після того, як написано основні розділи бізнес-плану. Головне завдання резюме — показати, що під­приємець добре усвідомлює основні положення бізнес-плану та здат­ний чітко й логічно їх викласти. Занадто детальне та великого обсягу резюме важко читати. Занадто стисле — може створити неадекват­не уявлення про бізнес.

Резюме — це короткий (1—2 сторінки) огляд підприємницького проекту, його ключових, найбільш важливих та значущих аспектів, здатних привернути увагу потенційного інвестора та зацікавити його в подальшому детальнішому вивченні бізнес-плану.

Фактично резюме є гранично стислою версією бізнес-плану, не вступом до нього, а ніби "повідомленням про наміри". Резюме завершується особистою оцінкою підприємцем шансів на успіх його проекту.

1)

Фінансовий план є ключовим розділом бізнес-плану. Головна мета фінансового плану — узагальнити основні положення всіх по­передніх розділів бізнес-плану, зводячи їх в одне ціле у вартісній формі, та обґрунтувати доцільність реалізації даного підприємниць­кого проекту з економічного погляду.

Особливий інтерес до фінансового плану пов'язаний з тим, що в ньому:

· узагальнюються у вартісній формі результати розробки реш­ти розділів бізнес-плану;

· кількісно визначається потреба даного бізнесу в інвестиціях;

· обґрунтовується висновок щодо економічної доцільності ре­алізації підприємницького проекту.

Розрахунки, які містить фінансовий план, мають дати чіткі та ясні відповіді на такі запитання самого підприємця, потенційних інвесторів і кредиторів.

5. Поступово сформувалися кілька варіантів розуміння процесу менеджменту та зміст його теорій. Ряд авторів виділяє три головні підходу до менеджменту - класичний, біхевіорістіческій і з позиції "науки управління". Інші ж вважають, що існують п'ять традиційних підходів, що включають крім зазначених інформаційний підхід і підхід з позиції прийняття рішень.

Біхевіористична школа (від середини 40-х рр. ХХ ст. і до сьогодні) належить до гуманістичного напряму і передбачає використання наукових методів для дослідження поведінки людей в організаціях, а також взаємодії людей між собою в організаційному оточенні.

Видатними представниками біхевіористичної школи є Фредерік Герцберг, Кріс Аджиріс, Девід Мак-Клеланд, Рейлі Лайкерт. Ці вчені, використовуючи надбання таких наук як соціологія, антропологія, психологія, економіка, запропонували нові погляди на визначення та діагностику мотивів поведінки людей у організаційному середовищі, розробили методи підсилення мотивації людей до праці.

Так, Д. Мак-Клеланд є автором теорії набутих потреб (потреба у владі, потреба у досягненні успіху, потреба у співучасті), які формуються протягом життя під впливом обставин, навчання і досвіду. Д. Мак-Клеланд досліджував, як такі потреби проявляються і впливають на поведінку індивіда, яким чином ці потреби можна використати у мотивуванні людини до праці. Теорія набутих потреб в цілому справила важливий вплив на формування концепції організаційної культури.

Також праці визначних вчених-біхевіористів послугували теоретичною базою для розробки таких важливих концепцій менеджменту як: 1) концепція організаційного розвитку; 2) концепція матричної організаційної структури; 3) концепція створення команд, які самоуправляються; 4) концепція організацій, які самонавчаються.

Але найсуттєвіший вплив школа біхевіористична школа справила на формування теорії організаційної культури. І в цьому сенсі неможливо не відмітити висновки видатного вченого Р. Лайкерта, який у своїх дослідженнях обґрунтовував зв'язок між рентабельністю організацій та людськими стосунками в ній. Партисипативний менеджмент, в основу якого лягли погляди Р. Лайкерта, справив надзвичайно великий вплив на формування теорії організаційної культури, так як обґрунтовував позитивний вплив соціально-психологічних методів управління на поведінку людини, а також пов’язував якісні характеристики міжособистісних взаємовідносин на виробництві із організаційною ефективністю.

Представники біхевіорістичної науки розглядають менеджмент як процес взаємодії людей. Вони вважають, що його завдання зводяться до вивчення міжособистісних стосунків.

Однак у дійсності сфера менеджменту набагато ширше. Проблеми поведінки людини становить лише одну її частину. Біхевіорістичний підхід виключає розуміння організації як єдиного цілого, на яке працівники впливають і яке в свою чергу впливає на них. У результаті зведення менеджменту із взаєминами між людьми ігноруються такі його основні функції, як планування, організація і контроль. Щоб людина стала ефективним менеджером, недостатньо мати психологічну або психологічно-соціологічну підготовку.

7.Брестський мирний договір між РРФСР і Центральними державами 1918 підписаний 3.03.1918. Один із перших документів рад. влади — Декрет про мир — пропо­нував усім країнам, що брали участь у Першій світовій війні, закінчити її заг.-демокр. миром, миром без анексій і контрибуцій. Однак іні­ціативи РНК більшістю д-ав, у першу чергу Антанти, були проігноровані. Першою на сепа­ратні переговори згодилась у 3(14). 11.1917 Ні­меччина.

Переговори відкрились 9(20). 11.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював А. Йоффе, німецьку — генерал М. Гофман. Спочатку між сторонами було укладено перемир'я на 10 днів (24.11(7.12)-4(17).12.1917). 2(15). 12.1917 між РСФРР з одного боку й Німеччиною та її союзниками — Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною перемир'я встановлювалося на 28 днів (до поч. 1918). 9(22).12.1917 в Брест-Литовську розпочалась мирна конференція між де­легаціями РСФРР (голова А. Йоффе), Німеччи­ни (Р. Кюльман), Австро-Угорщини (граф О. Чернін), Болгарії (Попов), Туреччини (Талаатбей). Склади делегацій, їх керівництво у процесі пе­реговорів змінювались.

З 28.12.1917(9.01.1918) у конференції брала участь і делегація УНР, направлена до Бреста Центральною Радою, а в січні 1918 до складу делегації РСФРР було включено представників уряду радянської України. Переговори позначились складністю, відбува­лись у нервовій обстановці, кілька разів пере­ривались. Користуючись практично безвихід­ним становищем рад. Росії, яка елементарно не мала змоги продовжувати війну, потребува­ла перепочинку для налагодження нормального життя в д-ві, де йшли бурхливі процеси рев. б-би й паралельно наростав опір повалених політ, сил, Німеччина та її союзники вдалися до тактики неприкритого тиску, ультиматумів, підкріплених відновленням воєнних дій на фронті. При цьо­му постійно збільшувався рівень вимог до рос. сторони. Змушена зрештою змиритись із нав'я­заним Центральними державами варіантом (ключову роль у переговорному процесі пере­брала на себе Німеччина) рад. Росія підписала 3.03.1918 Б. м. д. з Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією і Туреччиною.

Док-ти встановлювали припинення війни між рад. Росією та країнами Четверного союзу. Росія згодилась на величезні територ. втрати: з її складу вилучались Литва, Курляндія, Ліфляндія, Естляндія, частина Білорусії; на Кавказі до Туреч­чини відходили Каре, Ардаган і Батум. Україна й Фінляндія визнавались самостійними д-вами. За Німеччиною залишались Моонзундські о-ви. Разом рад. Росія втрачала бл. 1 млн. км2 колишньої території Російської імп. РСФРР зобов'язувалась демобілізувати армію та флот, включаючи частини Червоної Армії.

За спец. статтею рад. Росія мала визнати Брестський мирний договір між УНР і Центральними держа­вами 1918, визнати уряд УНР, не вести проти нього агітації, вивести з України всі рад. війська. Брестські домовленості відновлювали вкрай невигідні для рад. влади митні тарифи 1904. У їх розвиток 27.08.1918 в Берліні була підписана рос.-нім. фінанс. угода, за якою рад. Росія брала на себе зобов'язання виплатити Німеччині контрибуцію розміром 6 млн. марок. 13.11.1918, рад. уряд офіц. анулював Б. м. д.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підпи­саний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне дого­вору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних до­датків (протоколів). Головний документ засвід­чував завершення стану війни між УНР з од­ного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони відмовились від взаємних територіальних пре­тензій та матеріальних, обмінювались військово­полоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Добре розуміючи, що згадані обсяги продо­вольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец. таємному протоколі було передбачено надсилання в Україну військ, і техн. персоналу. Це означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін — до 31.07.1918 — стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому.

8.Валютний опціон — один з видів контрактів, власник якого має право, але не зобов’язання купити (колл-опціон) чи продати (пул-опціон) певний валютний актив у майбутньому за ціною, узгоджену на певну дату.

Типи валютних опціонів:

колл (call option) — право купувати певну суму валюти за фіксованим курсом (strike price) у встановлену дату виконання;

пут (put option) — право продавати певну суму валюти за фіксованим курсом (strike price) у встановлену дату виконання;

пут-колл (put-call), «стелаж» — право продавати чи купувати певну суму валюти за фіксованим курсом у встановлену дату (але не купувати і продавати одночасно).

Опціони здебільшого торгуються за всіма головними валютами на зразок ф’ючерсів. Також можлива торгівля опціонними крос-курсами. Купуючи опціон необхідно сплатити комісійні, що мають назву премії. Премії сплачуються незалежно від того, скористався покупець опціону своїм правом чи ні. При укладенні опціонного контракту одна зі сторін отримує право, тоді як інша несе відповідальність. Розрізняють чотири можливі операції: 1.купівля опціону на купівлю валюти; 2.купівля опціону на продаж валюти; 3. продаж опціону на купівлю валюти; 4. продаж опціону на продаж валюти.

На вартість опціону впливають:ціна реалізації; поточний курс; терміновий курс; строк виконання; уразливість валюти.

Опціони на споти (options on spots). Американський колл (call) на спот — це контракт між покупцем та райтером (writer), тобто емітентом опціона. Покупець платить райтеру ціну (премію) за право (але не зобов’язання) купити обумовлену кількість валюти за обумовленою ціною (exercise або strike price) в обмін на іншу валюту в обумовлений період.

Опціони на ф’ючерси (options on futures). Бувають тільки аме­риканські. Об’єктом контракту у даному разі є ф’ючерс. Ф’ючерс­ний контракт виконується в будь-яку дату обумовленого періоду, і держатель опціона колл отримує в цей момент весь належний йому за цей період прибуток. Останній перераховується зі ство­реного для цієї мети накопичуваного рахунку.

Ф’ючерсні опціони (futures-type options). Покупець колла дає згоду щоденно платити райтеру суми, що відповідають здешевленню ринкової вартості колла, а райтер — платити покупцю у разі подорожчання колла. Додатково до цього райтер надає покупцю право купити обумовлену кількість валюти за договірною ціною. Пут є симетричним.

Недоліки валютних опціонів: їх вартість; необхідність попередньої оплати; відсутність обігу позабіржових опціонів; опціони неможливо отримати для всіх валют, хоча позабіржові опціони доступні для будь-якої вільно конвертованої валюти.

За таким договором один брокер (дилер) виписує та продає опціон, а другий купує його та отримує право протягом обумовле­ного у вимогах опціона строку або купити за встановленим курсом (страйк-ціна) визначену кількість валюти в особи, яка виписала опціон (опціон на купівлю), або продати цю валюту даній особі (опціон на продаж).

Торгівля валютними опціонами проходить на валютній ф’ю­черсній біржі, тому в правилах торгівлі цими цінними паперами діють єдині положення.

Покупець опціона — вирішує, чи він купуватиме (call) чи продаватиме (put) обумовлену в контракті суму валюти, і сплачує премію за це право.

Продавець опціона — несе зобов’язання в будь-якому випадку і власне за це він отримує премію від покупця опціона. Премія — ціна опціонної угоди.

Стилі опціонів

Європейський— опціони можуть бути виконані тільки в обумовлену дату в кінці опціонного періоду.

Американський — опціони можуть бути виконані до обумовленої дати між першою та останньою датою розрахунків.

Опціонний курс — ціна, за якою можна купити (call) чи продати (put) об’єкт опціонної угоди, тобто валюту (strіke price).