Наслідки.

Загалом, війна мала більше суб’єктивні, ніж об’єктивні причини. Її можна було уникнути.

Водночас і явні плюси - ліквідація диктаторського режиму Хуссейна Þ ліквідація загрози застосування ЗМЗ (якщо вона дійсно була).

Крім того, США довели терористичним угрупованням практичну рішучість.

Проте набагато принциповіший аспект - застосування сили без санкції РБ ООН Þ поза рамками МП. США значною мірою вилучили морально-етичний компонент із світової політики. Це суперечить сьогоднішньому трактуванню - дипломатії освіченого національного інтересу.

США (Буш) зробили надто серйозну заявку - війна проти тероризму має постійно і успішно вестися. Реальна загроза, що відбувається підміна понять: Ірак і терористи, що напали на Нью-Йорк - різні речі. Воювати проти терористів надзвичайно складно, армія не здатна це робити ефективно.

Одна з найголовніших проблем - на відміну від поняття “агресія” не існує чіткого визначення поняття “тероризм”. Відтак - необхідність узгодження поняття Þ спільних дій хоча б провідних акторів антитерористичної коаліції. Нещодавно між США та Росією стало йтися про розробку концепції партнерства (не союзництва!).

Війна в Іраку в черговий раз, тепер надзвичайно гостро, поставила питання про істотне послаблення ролі МП. США протистоять Росія, Китай, ФРН, Франція, Індія, частина інших європейських держав. США відкинули роль ООН Þ зникла можливість гуртування в її рамках антитерористичної коаліції.

Небезпечний наслідок - створення прецеденту несанкціонованого застосування сили. Вносить напруження в політику країн Близького та Середнього Сходу, Південно-Східної Азії, Кавказу, Балкан.

Водночас слід визнати в черговий раз надто уповільнену процедуру обговорення в ООН питань, які є гострими й актуальними. Те, що ООН не варто повністю нехтувати, як це стало доволі поширеною думкою серед політологів, певним чином свідчить той факт, що США після вторгнення до Іраку і своєї перемоги все ж таки повернулися до РБ та “освятили” агресію постфактум. Зрештою їх підтримали - так чи інакше - колишні опоненти - Росія, Франція, ФРН.

Проте в багатьох країнах з’явився “пост-іракський синдром”: дипломатія наразі поступається військовій силі Þ треба нарощувати військову могутність, а не якість дипломатії. Значною мірою це стосується західноєвропейців, особливо тих, хто потрапив до категорії “старої Європи”: побоювання, що США принизять їхній особливий статус. Більш того, в Європі існує думка, що США дедалі відходитимуть від формалізованої ставки на НАТО (адже там має бути консенсус), а діятимуть самостійно; приклад - заява США про намір передислокувати війська в Європі в східному й південному напрямках. Ще більші побоювання - в “третьому світі”.

Відтак - новий, вельми помітний виток гонки озброєнь, особливо звичайних. До того ж - небезпечна концепція (американського походження) про превентивні удари в разі очікуваної загрози. Японія вже заявила про свою готовність завдати удару по КНДР, якщо там виникнуть плани застосування ядерної зброї.

У зв’язку з цим слід також згадати про стихійне виникнення нових ядерних держав і неконтрольоване зростання їхньої кількості. Зараз пізно сподіватися на реалізацію російської ідеї поступової ліквідації ядерної зброї за спільної угоди між нею, США, Китаєм, Великою Британією, Францією, Індією, Пакистаном та Ізраїлем, а також відомих наразі “порогових країн”.

14.Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна.

Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу.

Види власності. Як окремий вид в ЗУ “Про власність” визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

17.Економічна дипломатія України, механізм забезпечення дипломатичними засобами інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності являє собою певну інституційно-функціональну і кадрову систему, елементами якої виступають:

1) Сукупність різноманітних нормативно-правових актів ( міжнародні конвенції, угоди, договори, закони України, постанови та укази, положення), які регулюють різноманітні аспекти дипломатичної служби в цілому та економічної зокрема;

2) Відповідні державні структури та установи з їх кадровим з їх кадровим, матеріальним, технічним забезпеченням (ВР України, КМ України, МЗС, мінвстертво економіки, галузеві міністерства і відомства в межах їхньої компетенції у сфері міжнародного бізнесу, управління зовнішні економічних зв’язків органів місцевого самоврядування)

3) Вищі навчальні заклади, які готують фахівців для дипломатичної служби

4) Неурядові організації, спілки, обєднання або так звана неофіційна або публічна дипломатія

5) Дипломатичні та бізнесові представництва України за кордоном

Правові засади, загальні принципи дипломатичної діяльності в цілому та економічної дипломатії України зокрема визначаються Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, Конституцією України, Законом «Про дипломатичну службу», Постановою ВР України «Про основні напрями зовнішньої політики України», в якій визначено національні інтереси держави, завдання, пріоритети й функції зовнішньої політики, механізм її реалізації. У них зазначається, що національні інтереси у сфері міжнародних відносин належать до трьох основних груп:

1) Стратегічні та геополітичні інтереси – забезпечення національної безпеки України та захист її політичної незалежності;

2) Економічні інтереси – інтегрування економіки України у світове господарство;

3) Регіональні, субрегіональні, локальні – забезпечення різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України

18.В залежності від специфіки галузі, особливостей становища середовища, характеру та змісту місії в кожній організації встановлюються свої особисті стратегічні цілі, особливі як по набору параметрів організації (бажане становище яких виступає у вигляді загальних цілей організації), так й по кількісній оцінці цих параметрів. Однак, недивлячись на ситуаційність у виборі цілей, виділяють чотири сфери, стосовно до яких організації встановлюють свої цілі, виходячи з своїх інтересів. Цими областями являються:

* доходи організації;

* робота з клієнтами;

* потреби і добробут співробітників;

* соціальна відповідальність.

Як бачимо, ці чотири сфери торкаються інтересів усіх
впливаючих на діяльність організації суб'єктів. Дослідження даних сфер надасть можливість оцінити стратегічну конкурентну позицію компанії на світовому ринку.

Найбільш поширеними напрямками, по яким в ділових організаціях встановлюються цілі, у яких висвітлено конкурентні позиції компанії є наступні:

* прибутковість, відображена в показниках, типу величина прибутку, рентабельність, доход на акцію та інш.;

* положення на ринку, яке описується такими показниками, як доля ринку, об"єм продаж, відносна стосовно до конкурента доля ринку, доля окремих продуктів в загальному об"ємі продаж та інш.;

* продуктивність, яка виражається у витратах на одиницю продукції, матеріалоємкості, віддачі з одиниці виробничих потужностей, об"ємі виробляємій в одиницю часу продукції;

* фінансові ресурси, які описуються показниками, що характеризують структуру капіталу, рух грошей в організації, величину оборотного капітала;

* потужності організації, які виражаються в цільових показниках, що стосуються розміру займаємих площин, кількості одиниць тезніки та інш.;

* розробка, виробництво продукта та поновлення технології, які описуються в таких показниках, як величина витрат на виконання проектів, строки введення в дію нового обладнання, строки та об"єми виробництва продукта, строки введення нового продукта, якість продукта та інш.;

* зміни в організації та управлінні, що виражаються в показниках, які встановлюють завдання по строкам організаційних змін;

* людські ресурси, описуємі за допомогою показників, виражаючих кількість прогулів, плинність кадрів, підвищення кваліфікації робітників.

* робота з покупцями, виражена в таких показниках, як швидкість обслуговування клієнтів, кількість скарг зі сторони покупців та інш.;

* надання допомоги суспільству, виражене такими показниками, як об"єм благодійності, строки проведення благодійних акцій.

Короткострокові цілі виводяться з довгострокових, являються кокретизацієй та деталізіцієй довгострокових цілей. Вони "підпорядковані" їм та визначають діяльність організації в короткостроковій перспективі. Короткострокові цілі як би встановлюють віхи на шляху досягнення довгострокових цілей. Саме через досягнення короткострокових цілей організаця крок за кроком рухається у напрямку досягнення своїх довгострокових цілей.

Стратегічні цілі компанії важливі ще по одній причині - вони описують стратегічний намір фірми зайняти визначене місце в бізнесі. Стратегічним наміром крупної компанії може бути завоювання лідуючих позицій в галузі на національному або світовому рівні.
Стратегічним наміром невеликої компанії може бути досягнення домінування на визначеному риночному сегменті. Стратегічній намір компаній, пов’язаних з високими технологіями та інноваціями, формулюється як прагнення лідирувати в області винаходів та розробки нових товарів, задоволняючих зростаючі запити клієнтів. До таких коипаній відносяться, наприклад, Xerox, Apple, Computer, Microsoft, Merck та Sony.

Концепція стратегічного наміру розрахована на довгострокову перспективу. Компанії, які придбали визнання та вагу на своїх ринках, майже завжди починали з формулювання стратегічних намірів, які відповідали їх тодішнім можливостям та положенню на ринку. Але вони поставили перед собою довгострокові обширні стратегічні цілі й наполегливо, а інколи й захопливо їх добивалися на протязі 10-20 років.

19. 1991-1993 – час високої напруги у двосторонніх відносинах, пов’язаної з кримським питанням, гострою проблемою Чорноморського флоту;

1994-1998 – етап складного узгодження національних інтересів, зміцнення особливого стратегічного партнерства, яке було закріплено Договором 31.05.1997., цей час також характеризувався напруженим внутрішньополітичними баталіями з приводу ратифікацій цього фундаментального історичного документа.

1999-2000 перехідний період, пов’язаний зі зміною влади в Кремлі, спрямованістю двосторонніх відносин на прагматичне наповнення особливого стратегічного партнерства конкретним змістом;

після 2000 р. накопичення проблемних питань.

Становлення якісно нових українсько-російських відносин розпочалось з проголошення Декларації державного суверенітету РРФСО (12.06.1990) та Декларації про Д.с. У. (16.07.1990). Під час візиту Єльцина в Київ було підписано Договір між УРСР і РРФСР, який до 1997 р. був правовою основою двосторонніх відносин.

Дипломатичні відносини було встановлено 14 лютого 1992 року. 31 травня 1997 – у Києві підписується Договір про дружбу, с-во і партнерство (ратифіковано - 1999).

Центром напруженості стало питання статусу Чорноморського флоту та Криму. Після складних переговорів 17 червня 1993 р. Єльцин та Кравчук підписали у Москві Угоду про невідкладні заходи щодо формування Військово-морського флоту Росії та Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту. При цьому базування флоту на перехідний період залишалося спільним і визначалось окремою угодою.

9 липня 1993 р. Держдума РФ ухвалила постанову, за якою Севастополь оголошувався російським і головною базою єдиного Чорноморського флоту, що означало фактичне висування територіальних претензій. Внаслідок протистояння між виконавчою владою та законодавчою гілками влади в РФ, після жовтневого 1993 р. розстрілу «Білого дому» та зміцнення позицій реформаторів у Кремлі курс щодо України став жорсткішим. Однак з грудня 1994 р. всі владні зусилля РФ були кинуті на розв’язання чеченської проблеми, яка частково змінила акценти в укр.-рос відносинах. Україна погодилась на діяльність моніторингової місії ОБСЄ в Криму. Єдиною розумною політикою на той час була обопільна підтримка територіальної цілісності як України так і РФ.

30 травня 1997 р. ПМ РФ Чорномирдін та ПМУ Лазаренко підписали угоду про подальшу долю Чорноморського флоту, було знайдено взаємно прийнятні рішення щодо умов і термінів його базування в Севастополі.

Базовим документом є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 року, який набув чинності 1.04.1999 р. Широкомасштабний договір урегульовував такі принципово важливі питання як 1)рівноправне стратегічне партнерство у різних сферах, 2)визнання територіальної цілісності України без обумовленості рамками СНД й підтвердження легітимності України та 3)непорушення існуючого кордону, 4)заперечення використання сили, включно з використанням економічних засобів тиску, 5)ствердження принципу невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, визнання того, що добросусідство й співробітництво передбачає зміцнення міжнародного миру та безпеки, захист етнічної, культурної мовної та релігійної самобутності нац. меншин, обопільне сприяння вивченню рос та укр. мов, визначено механізм розв’язання передбачених спірних ситуацій. На основі цього договору було визначено Севастополь як тимчасову базу російського ЧФ, створено МП підстави для делімітації та демаркації кордону.

Однак уже 17 квітня 2005 президент України Віктор Ющенко заявив про перегляд статусу Чорноморського флоту Росії . У грудні 2005 Україна оголосила про необхідність проведення інвентаризації всіх об'єктів, використовуваних російським ЧФ. Ці дії збіглися за часом із загостренням газового конфлікту між Росією й Україною.

Пріоритетне значення має розвиток торгівельно-економічної сфери. 27 лютого 1998 року укладено Договір про економічне співробітництво на 1998-2007 роки, який набув чинності 15 липня 1999 року. Стратегічне значення має розвиток паливно-енергетичної сфери. У контексті цього країнами укладено ряд двосторонніх договорів щодо транспортування енергоносіїв, серед них – Угода про стратегічне співробітництво в газовій галузі від 7 жовтня 2002 року, що набула чинності з дати підписання. Збільшення обсягу українського боргу за російські енергоносії обумовлюються високим рівнем енергоспоживання металургійного комплексу, без реструктуризації якого проблеми неможливо вирішити.

Важливе місце має співробітництво у регулюванні та розвитку прикордонних і міжрегіональних зв’язків між областями України і суб’єктами РФ. Зокрема угоди щодо принципів співробітництва прикордонних областей та Програма міжрегіонального та прикордонного співробітництва на 2001-2007 роки (12.02.2001). Здійснюється постійний діалог на всіх рівнях. Найвдалішим спільним міжнародним проектом стала програма «Морський старт». Розрахований до 2007 р. проект, вартість якого становить майже $2 млрд., передбачає запуск низькоорбітальних комерційних супутників зв’язку з морської платформи в акваторії Тихого океану.

25 грудня 2003р. Договір про співробітництво в Азовському морі і Керченській протоці, підтверджується: Води Азовського моря є спільними для користування РФ і України. Ст. 2: Параметри входження торгівельних та військових судів в акваторію А. М. Свобода судноплавства (десантні кораблі) для України та РФ та для торгівельних судів на запрошення однієї зі сторін, але військові кораблі третіх країн лише за взаємною згодою.

Своїм першим візитом до Москви (січень, 2005р.) Ющенко продемонстрував, що виходитиме з позицій рівного партнерства і самостійності. Він говорив про „раціональний характер" майбутніх відносин з Росією.

- ЄЕП може розглядатися як проект, цікавий лише до тієї пори, поки Україна не домовиться про вільну торгівлю з Європейським Союзом, і при тому такий, що відповідає українському законодавству.

- Консорціум, за словами Ющенка, обов'язково має включати в себе як сторону, що добуває газ (Росію), так і сторону, що має транзитну інфраструктуру (Україна), але також і сторону, яка є ключовим споживачем (Німеччина, Франція).

- нафтопровід Одеса-Броди має працювати в „прямому напрямку".

Суттєвим чинником для російського впливу на Україну залишається її домінування в українському інформаційному просторі.

Відносини між Україною і Росією в контексті тих змін і в суспільній свідомості, і в загальній політичній картині у Європі з приходом в Україні команди президента Віктора Ющенка будуть одним з тих чинників, які й продемонструють, наскільки результативною і ефективною буде „нова влада" в Україні.

19.03.2005 візит Путіна до Києва. Президент України Віктор Ющенко і його російський колега Володимир Путін намітили план реалізації пріоритетних завдань українсько-російських відносин на 2005 рік. Була підписана програма економічного співробітництва 2005-2008рр. Була створена міжурядова комісія «Путін-Ющенко» з трьох основних питань : формування ЗВТ в рамках ЄЕС, кордони, газо-транспортний коридор.

Проблеми україно-російських відносин та механізми їх подолання:

В українсько-російських відносинах склалися декілька вузлів протиріч, які стають реальними в результаті зміни зовнішньополітичних реалій і внутрішньополітичної ситуації в державах. Серед них можна виокремити територіальні претензії, економічні проблеми, гуманітарні закиди і інформаційний тиск. У цій площині слід очікувати нових проявів наступу на стратегічні інтереси України по різних напрямках як двостороннього спілкування Україна - РФ, так і в рамках СНД та інших регіональних структур.

На поточні взаємовідносини України та Росії найбільше впливають такі суб’єктивні фактори як розстановка сил у політичній еліті суспільства в обох країнах. Навіть застарілі болючі точки російсько-українських відносин, які не змінювалися роками – рівень співробітництва України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан та статус російської мови в Україні, демаркація та делімітація кордонів – в цілому не виходили за межі звичайних рутинних процесів. Однак:

За умов енергетичної залежності України від російських постачальників енергоресурсів, яка зберігатиметься ще тривалий час, та подальшого суттєвого скорочення масштабів співробітництва в економіці, найбільш дієвим засобом російського впливу на позиції України залишається політика в сфері енергопостачання.

Наприкінці жовтня 2003 р. російський “Газпром” погодився прийняти облігації “Нафтогазу України” за рахунок українського газового боргу на суму 1,4 млрд дол. Газовий конфлікт між Росією і Україною був викликаний наміром російського концерну «Газпром» підвищити ціни на природний газ для України. Цей крок відповідав загальній спрямованості дій «Газпрому» по приведенню експортних цін на газ для пострадянських держав у більшу відповідність із рівнем цін на європейському газовому ринку.

Березень 2005 – голова ГАК «Нафтогаз України» Олексій Івченко запропонував «Газпрому» відмовитися від бартерних схем при взаєморозрахунках і перейти до прямих грошових розрахунків — у тому числі, переглянути тарифи на транзит російського газу в Європу по території України.

29 березня Україна запропонувала підвищити з 2006 року тарифи на транзит до $1,75-2 за 1 тис. м куб. на 100 км.

На початку червня 2005 року російський «Газпром» на переговорах з Україною про режим транзиту й поставок газу запропонував, починаючи з 2006 року, підняти до середньоєвропейського рівня ($ 160-170 за тисячу кубометрів) ціну за російський газ із одночасним підвищенням тарифу за газовий транзит у Європу, а також перейти до повністю грошового, а не натуральній оплаті транзиту й змінити методику розрахунку цін на газ.

У червні 2005 року тодішній віце-прем'єр України Анатолій Кінах категорично відкинув російську пропозицію, наполягаючи на продовженні існуючого режиму домовленостей по газі з Росією до 2013 року.

У листопаді 2005 прем’єр-міністр Росії Михайло Фрадков пред'являє фактичний ультиматум Україні - до 1 грудня прийняти російську ціну 160 доларів за тисячу кубометрів. Одержавши відмову, Михайло Фрадков демонстративно скасував свій візит у Київ, що планувався на початок грудня. У зв'язку з непідписанням контрактів на поставку газу в 2005 році, з 1 січня 2006 подача газу на український ринок була припинена. Однак, оскільки основні поставки російського газу в Європу здійснюються через газотранспортну мережу, що проходить по території України, те, як стверджує російська сторона, Україна протягом перших днів 2006 року здійснювала несанкціонований відбір газу з експортного газопроводу для задоволення власних потреб. Конфлікт був формально завершений у ніч із 3 на 4 січня підписанням угоди, що, судячи з первісних офіційних заяв, задовольнило обидві сторони.

24 жовтня 2006, у ході візиту російського прем'єр-міністра Михайла Фрадкова в Київ у рамках першого засідання міжурядового комітету з питань економічного співробітництва україно-російської міждержавної комісії Ющенко-Путін, була оголошена ціна газу для України в 2007 році — RosUkrEnergo і « Укргаз-Енерго» домовилися про те, що Україна купить не менш 55 млрд. кубометрів середньоазіатського газу за ціною 130 доларів за тисячу кубометрів.

Через нафтопровід “Одеса-Броди” велася не менш запекла боротьба, аніж навколо газової сфери. Його використання за прямим призначенням – транспортування нафти до європейських ринків – явно затягувалося, що стало підставою для російської компанії ТНК виступити з досить “альтруїстичною” пропозицією використати його у реверсному напрямі “Броди-Одеса” з наступним перевезенням танкерами через Босфор до європейських ринків. Проект “Одеса – Броди” був зарахований до числа стратегічно важливих для ЄС як складова політики диверсифікації енергопостачання і елемент енергетичної безпеки Європи. До проекту була залучена Польща, зацікавлена у продовженні нафтопроводу до Гданська. Свої інтереси тут знайшли й США. Для Заходу реверсне використання нафтопроводу означало б припинення стратегічної співпраці з Україною щодо його прямого використання. Отже, дійсною причиною реверсного використання нафтопроводу “Одеса-Броди” є його стратегічне блокування шляхом надання тактичних преференцій. Домігшись реверса, Росія зможе остаточно монополізувати постачання енергоносіїв на Україну, створити передумови для реалізації проекту створення ЄЕП, дистанціювати Україну від ЄС і, як наслідок, одержати додаткові можливості для позиціонування як третій центр впливу у світі після США і ЄС.

Ще одна проблема – ЄЕП. Наприкінці серпня 2005 на саміті глав країн - учасників Угоди по формуванню Єдиного економічного простору Віктор Ющенко підтвердив, що українське керівництво вважає за можливе підписати лише 15 документів, що регламентують створення зони вільної торгівлі. Інші документи по ЕЭП, у яких мова йде про створення наднаціонального тарифного органа й митного союзу, Київ не влаштовують.

У питанні українсько-російського кордону Москва зайняла позицію, за якою принципово не вважає за потрібне проводити їх демаркацію, що свідчить про її своєрідне ставлення до кордонів з країнами СНД на відміну від російських кордонів з іншими “більш справжніми” державами. Фактично ж українсько-російський кордон існує лише на папері, оскільки його режим та невлаштованість не створюють великих перепон для проникнення кримінальних елементів, нелегальній міграції, тощо, що створює значні проблеми для національної безпеки України. Різниця у концептуальних підходах стала каменем спотикання на російсько-українських переговорах щодо визначення правового статусу Азовського моря і Керченської протоки. Україна виходила з необхідності визначити державний кордон по водній поверхні, тоді як російська сторона виступала лише за закріплення за Росією і Україною прибережних зон відповідальності, тоді як акваторія Азовського моря та Керченська протока мали б знаходитися у спільному використанні, що мало б регулюватися двосторонніми угодами. Росія також виступає за виділення на морському дні в Азовському морі зон суверенних прав надрокористування тієї або іншої сторони при збереженні загального використання товщі води і поверхні моря. На тлі неврегульованості питання кордонів у вересні-жовтні 2003 р. виник найбільш гострий за останні роки українсько-російський конфлікт навколо острова Тузла.

У січні 2004 р. підписано угоду про державний кордон, який нарешті легалізував лінію проходження суходільного кордону. 20 квітня 2004 р. Верховною Радою України були ратифіковані договори про українсько-російський кордон та про співробітництво у використанні Керченської протоки і Азовського моря. Таким чином внаслідок Тузлинських подій Росія встановила свій геополітичний контроль над Керченською протокою.

5 лютого 2008 Генеральна рада СОТ схвалила Протокол про приєднання України до цієї організації. Російська Федерація, не дивлячись на усі намагання завершити переговори про вступ до СОТ до травня цього року, що дозволило б їй розраховувати на завершення всього процесу до 1 січня 2009 року, має ще достатньо невирішених проблем з Саудівською Аравією, ОАЕ, Грузією, і матиме їх в рамках СОТ з Україною. Передбачаючи подібну ситуацію, Віктор Ющенко окреслив можливість ведення переговорів щодо конкретних питань одразу після підписання 5 лютого Україною Протоколу про її вступ. Так би воно й справді, якби не бажання України скористатися своїм правом на участь у робочій групі з приєднання Росії до СОТ після 4 серпня.

Наразі є близько 10 торговельних обмежень з боку Росії, з приводу яких потрібно провести переговори. Список цих “небезпечних тем” включає скасування квот на імпорт із України цукру, спирту, тютюну та труб великого діаметра. Український Президент, правда, додав до нього “найнеприємніший” для Росії пункт – ратифікацію Держдумою РФ Договору про вільну торгівлю з Україною від 1993 року. Даний документ входив до пакету міждержавних угод, які 24 червня 1993 року підписали президенти Росії Єльцин і України Кравчук. Серед іншого, ці документи передбачають введення режиму вільної торгівлі між країнами. Торгівельний режим, що передбачався в Договорі, був за нинішніми мірками надзвичайно ліберальним і за своїми параметрами близьким до тих, що реалізовуються в ЄС з середини 1980-их рр. Угодою про спільний економічний простір. Зокрема, він виключав застосування митних зборів у внутрішній торгівлі. Однак, проект Договору був парафований сторонами, але не ратифікований Держдумою Росії у зв’язку з низкою претензій до інших документів пакету, зокрема з пропозицією лібералізації газової торгівлі Росії і України за ініціативою останньої. До 2002 року РФ і Україна обговорювали список “виключень” з режиму вільної торгівлі – до середини 1990-х рр. він досяг уже 2 тис. товарних позицій.

Тож найбільший острах Росії – в можливому перегляді Договору про вільну торгівлю з Україною від 1993 року й внесенні відповідних змін до російського законодавства, що може потягнути за собою цей перегляд.

3 квітня 2008 Рада глав-держав членів НАТО за рахунок опозиції Великобританії, Франції і Німеччини відхилила заявку України щодо приєднання до ПДЧ, проте вирішено було повернутися до цього питання в грудні 2008 року на засіданні Північноатлантичної Ради, що відбудеться на рівні міністрів закордонних справ. Депутати Державної Думи Росії одразу пов’язали можливий вступ України до Альянсу з переглядом “Великого договору” 1999 року про дружбу, співробітництво та партнерство між двома країнами.

Під час засідання Ради НАТО-Росія 4 квітня Президент РФ Володимир Путін узагалі поставив під сумнів українську державність, наголосивши на тому, що серед 45 мільйонів населення України росіяни становлять 17, а сама вона – лише “складне державне утворення”. Голова МЗС РФ Сергій Лавров заявив про те, що не допустить вступу України і Грузії в НАТО. 8 квітня в інтерв’ю радіостанції “Эхо Москвы” С.В. Лавров додав: “Ми зробимо все, щоб не допустити цього…”.

12 квітня МЗС висловило стурбованість антиукраїнськими заявами офіційних осіб Росії і закликало останню припинити практику погроз на адресу України у зв’язку з наміром країни вступити в НАТО.

Ще однією спробою залагодження ситуації став робочий візит В. Огризка до Москви, що відбувся 15 квітня. Він переконував росіян в тому, що “вступ його держави в НАТО жодним чином не загрожує Росії”.

23 квітня в Празі країни Вишеградської групи – Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина – заявили, що Україна і Грузія повинні приступити до підготовки до членства в НАТО при першій нагоді. Крім того, міністри закордонних справ держав Вишеградської групи підтримали заявку України на вступ у ЄС; Брюсселю, до речі, ця думка нестерпна. Однак уже 28 квітня з Прем’єр-міністром України Тимошенко, Прем’єр РФ Віктор Зубков зазначив: “Немає такої сфери, де наші країни не домовились би про співпрацю”.

Разом з тим стратегічна мета України на інтеграцію в Європу означає за своєю суттю якісне зменшення політичної та економічної залежності від Росії. У такий спосіб визначається найглибша суперечність в українсько-російських відносинах, стосовно якої є підстави констатувати, що вона, незважаючи на апелювання до цивілізаційної, культурної, географічної, іншої наближеності двох держав, перманентно ставитиме під сумнів поняття стратегічного партнерства України і Російської Федерації, якщо постійно не працювати в напрямі позитивних зрушень, не намагатись досягти результату навіть там, де він здається неможливим. Інший єдино можливий спосіб подолати таку суперечність полягав би у відході України від її теперішньої зовнішньополітичної орієнтації. Що наразі є не дуже реальним.

20.2010 Пітер Артур Даймонд, Дейл Томас Мортенсен, Крістофер Антоніо Піссарідес "За роботу з аналізу ринків з фрикціями пошуку"

2009 Елінор Остром, Олівер Вільямсон "За роботу з аналізу економічного управління"

2008 Пол Кругман "За дослідження в області структури торгівлі і розміщення виробництва"

2007 Леонід Гурвіц, Ерік Мескін, Роджер Майєрсон «За створення основ теорії оптимальних механізмів».

2006 Едмунд Фелпс «За аналіз міжчасового обміну в макроекономічній політиці».

2005 Роберт Ауманн, Томас Шеллінг «За поглиблення нашого розуміння суті конфлікту і співпраці шляхом аналізу теорії ігор».

2004 Фінн Кідланд, Едвард Прескотт «За їх внесок у вивчення впливу чинника часу на економічну політику і за дослідження рушійних сил ділових циклів.»

2003 Роберт Енгл «За розробку методу аналізу тимчасових рядів в економіці на основі математичної моделі з авторегресійною умовною гетероскедастичністю (ARCH).»

Клайв Гренджер «За розробку методу коінтеграції для аналізу часових рядів в економіці.»

2002 Деніел Канеман, Вернон Сміт «За дослідження в області ухвалення рішень і механізмів альтернативних ринків.»

2001 Джордж Акерлоф, Майкл Спенс, Джозеф Стігліц «За їх аналіз ринків з асиметричною інформацією.»

2000 Джеймс Хекман, Деніел Макфадден «За розвиток теорії і методів аналізу.»

Нобелівською премією з економіки називають премію Банку Швеції в економічних науках пам'яті Альфреда Нобеля. Є найпрестижнішою премією в області економіки. На відміну від решти премій, що вручаються на церемонії нагородження нобелівських лауреатів, дана премія не є спадщиною Альфреда Нобеля.

Премія встановлена в 1969 році на честь 300-річчя Банку Швеції.

21.У 1980 році світ побачила книга Портера «Стратегія конкуренції», у якій він вперше запропонував термін «загальні конкурентні стратегії». Портер виокремив декілька універсальних або загальних конкурентних стратегій і описав їх характеристичні властивості, а також умови застосування.

Основна сутність стратегій Майкла Портера полягає у тому, що для успішного функціонування компанією їй потрібно якимось чином виділитися на фоні конкурентів, щоб не опинитися в очах споживачів усім для всіх, що як відомо означає нічим ні для кого. Щоб справитися з цією задачею, компанія повинна обирати правильну стратегію, якої у майбутньому буде дотримуватися. Портер виділяє три типи стратегії: лідерство за рахунок економії на витратах, диференціація і фокусування. При цьому в межах фокусування розрізняють ще дві підстратегії: фокусування на диференціації та фокусування на витратах.

Лідерство за рахунок економії на витратах

Ця стратегія базується на оптимізації всіх частин виробничо-управлінської системи: виробничих потужностей, які використовують технологічні переваги великомасштабного виробництва, рівня витрат на сировину, матеріали, енергоносії; продуктивності праці, структури систем розподілу тощо, тобто орієнтуванні на високий рівень показників ефективності виробництва. З іншого боку, це стратегія не повинна знижувати інші показники конкурентоспроможності: якості виготовлення окремих деталей, швидкій доставці продукції покупцям і відповідному рівню сервісу, надійності та технічній взаємодоповненості до раніше виготовлених частин тощо.

Лідери на основі зниження витрат (цін) виготовляють товари еластичні за ціною, забезпечують різний вплив на всі п’ять конкурентних сил за Портером (відповідно до його «моделі галузевої конкуренції») і спроможні формувати на ринку та в галузі нижню межу цін і витрат.

Умови: Лідерство на основі зниження витрат найбільш доцільне, коли: попит є еластичним за ціною; у галузі є товарний тип виробництва, продукт відносно стандартизований і піддається вдосконаленню; є невелика кількість способів досягнення продуктивної диференціації відповідно до вимог споживачів; більшість покупців схильні використовувати товар звичними способами; покупці несуть незначні додаткові витрати в разі зміни продавця; найбільш уперті покупці роблять покупку за найкращою ціною.

Лідирування за допомогою низьких цін/витрат пов’язане водночас з певними ризиками: 1) ризик «технологічного прориву» 2) ризик зменшення еластичності товару за ціною 3) поява товарів з іншими, більш привабливими якостями для задоволення тих самих потреб.4) насичення ринку в разі зміни потреб.

Стратегія диференціації

Диференціація – надійна стратегія. Проте, аби зробити її успішною необхідно вміти донести до споживача цінність унікальної властивості данної продукції. Не слід також забувати про те, що витрати на створення унікальної властивості товару можуть підняти ціни на нього так високо, що він стане неконкурентоспроможним на ринку.Перевагами диференціації є: підприємство захищене від стратегій суперників наявністю торгових знаків, марок або відомого імені виробника;

для споживачів — зорієнтована на задоволення певних потреб продукція високої якості підвищує лояльність покупців до конкурентного виробника, створюючи труднощі для альтернативних продавців у боротьбі за їхню прихильність.

для постачальників — високі ціни кінцевої продукції дають змогу отримувати вигідний маржинальний прибуток і встановлювати зв’язки із сильними постачальниками, обираючи їх за критеріями поставок високої якості.

для підприємств, які потенційно можуть увійти у галузь — лідерство у диференціації;

для товарів-замінників (субститутів) — виготовлені товари, які є результатом обраної стратегії диференціації, найчастіше не є еластичними за ціною, а сприймання споживачами якості є дуже індивідуальним.

Умови: Лідерство у диференціації продукції найбільш прийнятне, якщо: існує багато способів диференціації продукту (послуги); різноманіття продукції (послуг) сприймається споживачами як цінність; є можливість використання товару (послуги) різними способами і це відбиває потребу покупців; стратегія диференціації використовується небагатьма підприємствами галузі; підприємство може запропонувати дещо таке, з чим не працюють конкуренти і що базується на: унікальних властивостях продукту; технічних перевагах виготовлення; більшому обсязі «послуг підтримки»; привабливості продукту чи послуги за принципом «більша вигода за ті самі гроші тощо»; є можливість конкурувати по одному ключовому товару, здійснюючи основну диференціацію навколо нього. Такий ключовий товар може відігравати роль базису, на якому: а) реалізується маркетингова політика просування продукту (в тому числі пробні застосування); в) здійснюється прив’язка споживача до фірми-виробника, що дає змогу створити умови для урізноманітнення задоволення потреб поряд зі збільшенням переваг, пов’язаного з високою вартістю переходу до споживання іншого продукту іншого виробника (в тому числі, товару-замінника).

Використання стратегії диференціації пов’язане з певними ризиками:1) високі ціни, які відбивають додаткові витрати на диференціацію продукту, можуть згодом перестати ототожнюватися споживачем з додатковими перевагами у споживанні. 2) споживач може дійти висновку, що стандартизовані товари зручніші у споживанні, ніж диференційовані, 3) конкуренти здатні імітувати продукти лідера у диференціації галузі до такого ступеня, при якому споживач не помічає переходу від одного виробника до іншого, 4) поява продуктів, що кардинально (виходячи за можливі межі диференціації) відрізняються від базового продукту для задоволення тих самих потреб.

Стратегія фокусування

Зміст такої стратегії полягає в отриманні (формуванні) конкурентних переваг і задоволенні ринкової позиції на досить вузькому сегменті ринку (з урахуванням продуктової або географічної ознаки). Вибір такої стратегії залежить від можливості фірми обслужити вузький сегмент ринку з його специфічними вимогами більш ефективно, ніж конкуренти, які зорієнтовані на ширший спектр потреб.

Стратегія фокусування — це більш глибока диференціація продукції, що випускається фірмою, або досягнення нижчих цін (витрат) у сегменті, що обслуговується. Іноді обидві сторони цієї стратегії реалізуються одночасно. Відносно окремого сегмента ринку тут діють ті самі закономірності, що й при реалізації основних стратегій: «лідирування у зниженні витрат (цін)» і «лідирування у диференціації продукції» щодо ринку взагалі.

У ході обирання стратегії фокусування з орієнтацією на зниження цін/витрат складається ситуація, коли на конкурентному сегменті підприємство досягає нижчих цін порівняно з рештою ринку, що обслуговується галуззю, тобто виникає додаткова «крива досвіду», яка характеризує події на сегменті ринку. Фокусування на глибшу диференціацію потреб спонукає підприємство, котре обрало цей тип фокусування, все більше наближуватись до майже індивідуального виготовлення окремих продуктів, що не під силу великим підприємствам.

Умови: Така стратегія доцільна за таких умов: наявності чіткого розмежування різних груп покупців, котрі: мають специфічні потреби й використовують продукт по-різному; відсутності конкурентів, що претендують на обслуговування вузького конкретного сегмента; неможливості використання наявних ресурсів підприємства на більш широкому сегменті; наявності значних відмінностей у розмірах, темпах зростання, прибутковості інтенсивності впливу п’яти конкурентних сил (за М. Портером), що робить одні сегменти більш привабливими, ніж інші.

Рекомендації Портера по вибору стратегії базуються на тому, що підприємство вже має певні конкурентні переваги, але неясно як і за рахунок чого вони досягнуті. Модель використовується у випадку уповільнення зростання та стагнації галузей.

22.Оренда – вид підприємницької діяльності, при якій власник майна (орендодавець) з метою отримання прибутку передає його у тимчасове володіння або користування іншій особі (орендарю) за погоджену орендну платню. Предметами оренди можуть бути земля та інше нерухоме майно, машини, обладнання, різноманітні товари тривалого використання. Відмінність оренди від продажу в кредит полягає в тому, що право власності не переходить до орендатора.Орендодавці здають об’єкт оренди за ціною, вищою за купівельну вартість. Вигоди для споживача порівняно з покупкою: в будь-який момент можна відмовитися від майна без втрати грошей; якщо бізнес тільки засновується і ресурси є обмеженими цей спосіб є чи не єдиним. Види оренди:

Міжнародний лізинг До міжнародного фінансового лізингу належать ті операції, де орендодавець та орендар є резидентами різних країн, або капітал, який використовується для фінансування операцій лізингу надається нерезидентом. Види: За каналом отримання об’єкту лізингу: 1. прямий закордонний лізинг; 2. непрямийзакордонний лізинг (орендар та орендодавець є резидентами однієї країни, але капітал лізингової компанії належить резидентам інших країн).

За роллю лізингової компанії: експортний лізинг (лізингова компаніє купує товар на внутрішньому ринку і віддає його за кордон); імпортний лізинг (лізингова компанія купує товар за кордоном і надає його вітчизняному лізингоотримувачу) Транзитний лізинг (лізингова компанія купує та надає об’єкт лізингу в інших країнах),

Розрізняють також чистий та мокрий лізинг. Якщо лізинг мокрий, то лізингодавець здійснює додатковий спектр послуг за власний рахунок (як-то сервісне обслуговування, страхування, ремонтування, технічний нагляд тощо).

Важільна оренда – з залученням позичкових коштів орендодавцем.

Зворотній лізинг – потенційний лізингоотримувач продає своє майно лізинговій компаній, а потім бере його в лізинг. Це робиться з метою поповнення обігових коштів.

Уряди багатьох країн заохочують розвиток оренди шляхом надання лізинговим компаніям пільгових кредитів, зниження податків, збільшення нормативів амортизаційних відрахувань тощо, оскільки оренда сприяє прискоренню НТП та згідно правилам МВФ зобов’язання, які витікають з оренди, не зараховуються до обсягів зовнішньої заборгованості держави.

23.Під інноваційним процесом розуміють сукупність неперервно-здійснюваних у просторі і часі якісно нових прогресивних змін, які носять назву процесів впровадження нової техніки.

Інноваційний процес – це такий вид діяльності, який сприяє перетворенню досягнень науково-технічного прогресу в реальні нові технології, товари, послуги, методи організації та управління виробничими процесами підприємств.. Інновація (нова або вдосконалена) має бути новою для організації, але вона не обов'язково повинна бути новою для даного сектору діяльності або ринку, також не має значення, чи інновація була спочатку розроблена даним підприємством чи іншими підприємствами, за винятком суто організаційних інновацій.

Функціональне управління – це управління, у процесі якого кожен функціональний керівник несе відповідальність за виконання певних функцій, робіт (виробничих, технологічних, проектних, фінансових. Інформаційних тощо).

Проектне управління — область знань з планування, організації та управління ресурсами з метою успішного досягнення цілей та завершення завдань проекту. Головним завданням проектного управління є досягнення всіх цілей та виконання завдань проекту, одночасно виконуючи зобов'язання щодо наперед визначених обмежень проекту. Типовими обмеженнями є межі та зміст проекту, час, бюджет. Другорядним завданням, але більш амбіційним, є оптимізація, розподілення та інтеграція завдань, необхідних для досягнення наперед визначених цілей.

Тактику поведения хозяйствующего субъекта в условиях рынка диктуют такие краткосрочные стимулы, как цена и прибыль, но стратегия инновационного менеджмента связана сдолгосрочными стимулами экономической развития и созданием новой модели экономического роста. Питер Друкер – социальный фактор.

Инновационная деятельность, основанная на рациональности и полезности, не мыслится без вознаграждения индивидуальных усилий, умственной энергии и изобретательности. И здесь и именно на этом этапе осуществляется первичное внедрение образца в производство. Предложенное биологами наименован "инвазия" (от англ, invasion), означающее первоначальное внедрение в какой-то процесс, точно подходит для названия этого инновационного акта.

Инвазия нововведения требует новых технологических режим и нового типа оборудования; она происходит лишь при взаимодействии старых и новых принципов и структур. Инвазия приводит к возникновению новых явлений, которые требуют передислокации персонала, переналадки технических систем. Это вызывает необходимое изменения организационных структур и подгонки всех прежде разрозненных факторов в стройную систему. Инвазия является импульсом к проведению системы инновационных мероприятий по материализации новшества. При этом все изменения, происходящие производстве, являются последствием инвазии первоначального образца новшества.

Одновременно с подготовкой и освоением новой продукции решается задача подбора обучения персонала и освоения новых видов оборудования, необходимого для материализации нововведений.

В заключение следует сказать, что поддержка инновационного предпринимательства является одним из приоритетных направлений государственной научно-технической и экономической политики во всех странах с развитой рыночной экономикой.

Отже, науково-технічні інновації підприємства повинні:

1) нести в собі новизну;2) задовольняти ринковий попит;3) приносити прибуток виробнику.

Розрізняють три логічні форми інноваційних процесів підприємства:

- прості внутрішні, - прості міжорганізаційні -розширені міжорганізаційні.

Простий внутрішній процес передбачає створення та використання інновацій всередині одного і того ж підприємства. Інновація в цьому ви­падку не набуває безпосередньо товарної форми. При простому міжорганізаційному інноваційному процесі нововведення виступає як предмет купівлі-продажу. Тут відбувається розподіл функції виробництва та функції споживання нововведення.

Розширений міжорганізаційний інноваційний процес проявляється в порушенні монополії першого винахідника нововведення та в утворенні нових його виробництв, що сприяє конкуренції та вдосконаленню якості винайденого товару, технології чи послуги.

Венчурне підприємництво — це невеликі самостійні підприємства, які спеціалізуються на дослідженні, розробці та впровадженні інновацій­них продуктів.

Венчурні фірми працюють на етапах зростання та насичення ринку результатами наукових розробок. В цей час ще зберігається, але вже на стадії спадання активність наукових досліджень.

25.Маркетингова комунікація фірм – це комплексний вплив фірми на внутрішнє й зовнішнє середовище з метою створення сприятливих умов для стабільної прибуткової діяльності на ринку.

Маркетингова комунікація – двобічний процес: з одного боку, передбачається вплив на цільові й інші аудиторії, а з іншого –- одержання зустрічної інформації про реакцію цих аудиторій на здійснюваний фірмою вплив. Обидві ці складові однаково важливі; їхня єдність дає підставу говорити про маркетингову комунікацію як про систему. Варто розуміти, що жодна фірма не в змозі діяти відразу на всіх ринках, задовольняючи при цьому запити всіх споживачів. Навпаки, компанія буде процвітати лише в тому випадку, якщо вона націлена на такий ринок, клієнти якого з найбільшою ймовірністю будуть зацікавлені в її маркетинговій програмі.

виділяють у цьому комплексі чотири основні напрямки:

1. реклама (ADVERTISING) у засобах масової інформації;

2. сейлз промоушн (SALES PROMOTION) – стимулювання збуту;

3. паблік рилейшнз (PUBLIC RELATIONS) – зв'язок з громадськістю

4. дірект-маркетинг (DIRECT-MARKETING) – персональні рекламні пропозиції для ідентифікованих споживачів.

Перші три комунікації носять масовий характер, четверта – індивідуальний.

Основна мета всього комплексу ІМК – стимулювання продажу товарів, послуг.

Сьогодні все більше компаній приймає концепцію інтегрованих маркетингових комунікацій. Відповідно до цієї концепції компанія ретельно продумує й координує роботу своїх численних каналів комунікації – рекламу засобами масової інформації, особистий продаж, стимулювання збуту, зв'язки з громадськістю, прямий маркетинг і упаковку товару з метою вироблення чіткої, послідовної й переконливої уяви про компанію та її товари.

Компанія планує роль кожного засобу впливу й тривалість його дії. Вона складає список і розклад окремих заходів, відстежує ефект капіталовкладень у сам продукт, у засіб його просування, у підтримку стадії життєвого циклу товару з метою подальшого поліпшення комплексу стимулювання. Нарешті, для проведення в життя стратегії інтегрованих комунікацій призначається керівник служби маркетингової комунікації, що несе повну відповідальність за всі дії компанії в цій сфері. Для того щоб інтеграція зовнішніх комунікацій пройшла ефективно, у першу чергу координується внутрішня комунікаційна діяльність.

Основні завдання маркетингових комунікацій

Інформування (переважає на етапі виведення товару на ринок, коли стоїть завдання створення первинного попиту) – розповідь ринку про новинку чи про нові застосування існуючого товару, інформування про зміну ціни, пояснення принципів дії товару, опис послуг, що робляться, виправлення неправильних уявлень чи розсіювання побоювань споживача, формування образа фірми/товару/марки.

Умовляння (переважає на етапі росту, коли стоїть завдання формування вибіркового попиту) – формування переваги до марки/товару/фірму, заохочення до переключення на іншу марку, зміна сприйняття споживачем властивостей товару, переконання споживача, не відкладаючи зробити покупку, переконання споживача прийняти торгового агента. Порівняльна реклама прагне затвердити переваги однієї марки за рахунок порівняння її з однією чи декількома марками в рамках товарного класу.

Нагадування (переважає на етапі зрілості, щоб змусити споживача згадати про товар) – нагадування споживачам про те, що товар може знадобитися їм у найближчому майбутньому, нагадування споживачам про те, де можна купити товар, утримання товару в пам'яті споживачів у періоди міжсезоння, підтримка поінформованості про товар на вищому рівні. Також є підкріплювальна реклама, що прагне запевнити нинішніх покупців у правильності зробленого вибору.

Безпосередньо сам процес комунікації містить у собі вісім елементів: 1-Відправник – сторона, що посилає звертання іншій стороні (фірма-клієнт). 2-Кодування – набір символів, переданих відправником. 3-Засіб поширення інформації – канали комунікації, по яких звертання передається від відправника до одержувача. 4-Розкодування – процес, у ході якого одержувач надає значення символам, переданим відправником. 5-Одержувач – сторона, що одержує звертання, передане іншою стороною. 6-Відповідна реакція – набір відгуків одержувача, що виникли в результаті контакту зі звертанням. 7-Зворотний зв'язок – частина відповідної реакції, що одержувач доводить до відома відправника. 8- Перешкоди – незаплановані втручання середовища чи перекручування, у результаті чого до одержувача надходить звертання, відмінне від того, що послав відправник.

26.В число основних видів ЗЕД можна включити: - міжнародну торгівлю; - міжнародний лізинг; - використання активів з-за кордону; - контрактні форми ЗЕД; - міжнародні інвестиції.

Залежно від предмета і характеру здійснення зовнішньоторговельних операцій існують різноманітні форми торгівлі.

1. Торгівля готовою продукцією 2. Торгівля продукцією в розібраному вигляді. 3. Зустрічні поставки 4. Постачання комплектного устаткування 5. Торгівля ліцензіями. 6. Подорожі, туризм і транспорт.

Міжнародний лізинг - надання в довгострокову оренду (на термін понад 12 місяців) виробничого устаткування, транспортних засобів, комп'ютерної техніки, складських приміщень. Тим самим орендар, що не володіє валютними коштами для придбання відповідного об'єкта в повну власність, одержує можливість його експлуатації. Відповідно до правил Міжнародного валютного фонду зобов'язання, що випливають із лізингу, не включаються в обсяг зовнішньої заборгованості держави. Тому він знаходить підтримку держави. Крім того, орендні платежі, як правило, належать до операційних витрат і тому не оподатковуються. Орендар проводить орендні платежі за статтею витрат і має можливість після завершення терміну договору викупити предмет оренди за залишковою вартістю у свою власність, а може укласти новий ліцензійний договір на нове, більш сучасне устаткування.

ВИКОРИСТАННЯ АКТИВІВ ІЗ-ЗА КОРДОНУ

Роялті (royalties) є виплатами за використання активів, що знаходяться за кордоном, наприклад фірмових знаків, патентів, авторських прав або інших видів експертних документів, відповідно до підписаних контрактів, так званих ліцензійних угод (licensing agreements). За допомогою роялті оплачується також франчайзинг (franchising), тобто такий спосіб ведення бізнесу, при якому одна сторона - франшизер (franchiser) продає іншій незалежній стороні - франшизі (franchisee) право на користування своїм фірмовим знаком, що є істотним активом для фран-шизи. Крім того, франшизу на тривалій основі допомагає партнеру в здійсненні господарських операцій, поставляючи напівфабрикати і комплектуючі, надаючи управлінські послуги і технології.

КОНТРАКТНІ ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ця форма ЗЕД є протилежною попередній, оскільки означає здійснення діяльності за кордоном. Комісійні (fees) є нічим іншим, як оплатою за здійснення певної діяльності за кордоном, зокрема: проведення банківських операцій, страхування, оренди або прокату (наприклад фільму "Зоряні війни"), проектно-конструкторських робіт й управлінських послуг. Проектно-конструкторські роботи, як правило, проводяться в рамках операцій "під ключ" (turnkey operations), які передбачають формування на контрактній основі виробничих потужностей, переданих в експлуатацію замовнику після забезпечення їхньої повної готовності до початку експлуатації. Комісійні виплати за управлінські послуги зазвичай є результатом попередньо підписаних контрактів на управління (management contracts) чи досягнутих домовленостей, в

У процесі інтернаціоналізації виробництва відбувається трансферт капіталу однієї країни в іншу в грошовій або речовій формі, відомий як "міжнародні інвестиції". Розрізняють два види міжнародних інвестицій: прямі і портфельні. Прямі інвестиції є різновидом іноземних, що супроводжуються контролем за діяльністю компанії навіть у випадку придбання невеличкої частки її акцій (на рівні 10 %). Володіння контрольним пакетом акцій закордонного підприємства є найвищим типом зобов'язань стосовно зовнішньоекономічних операцій.

Для значної кількості американських фірм рівень продажу продукції, зробленої за кордоном за допомогою прямих інвестицій, у багато разів перевищує рівень продажу американської продукції, що посилається за кордон у вигляді товарного експорту. "Кока-Кола" виробляє за кордоном близько 70 % обсягів своєї продукції. На сьогоднішній день найбільші фірми світу мають великі прямі інвестиції за кордоном, що охоплюють кожен із видів бізнесу, зокрема видобуток сировини, вирощування врожаю, виробництво продукції або її компонентів, продаж продукції, а також надання різноманітного роду послуг. До "портфельних" інвестицій можуть бути віднесені як боргові зобов'язання, так і акції фірми.

27.Маркетинг-менеджмент — это управленческая деятельность, связанная с осуществлением планировать, организации, координации, контроля, аудита и стимулирования мероприятий по интенсификации процесса формирования и воспроизводства спроса на товары и услуги, увеличению прибыли.

Маркетинг-менеджмент как функция предпринимательской деятельности выполняет роль регулятора причинно-следственных связей между спросом и предложением на основе непрерывного отслеживания поведения потребителей и механизма адаптации предприятия к постоянно меняющейся экономической конъюнктуре на рынке.

В наиболее часто употребляемой форме маркетинг-микс включает четыре субмикса маркетинга. Это — товарный микс; договорный микс; коммуникативный микс; распределительный микс.Каждый субмикс включает самостоятельный комплекс мероприятий, проведение которых формирует соответствующую политику в сфере маркетинга.

Товарный микс формирует товарную политику.

Договорная политика предполагает проведение мероприятий, благодаря которым осуществляются согласование условий акта купли-продажи товара и оформление этого акта в виде контракта.

Распределительная политика осуществляется в целях своевременной поставки товара с места его изготовления к получателю.

Задача коммуникативной политики — организация взаимодействия предприятия-изготовителя (или распределителя) продукции со всеми субъектами маркетинговой системы для обеспечения стабильной и эффективной деятельности по формированию спроса и продвижению товаров и услуг на рынок.

Концепция маркетинга-микс по Маккарти определялась набором основных маркетинговых инструментов, включаемых в программу маркетинга: товарная политика (product), сбыто­вая политика (place), ценовая политика (price), коммуникационная политика или поли­тика продвижения (promotion).

Современные исследователи постоянно расширяют этот список, благодаря чему возникают новые концепции - 5P, 6Р, 7Р, ... 12Р и 4С, однако общепризнанной все-таки является концепция 4P. Ключевым фактором при этом выступает то, что именно эти 4 элемента могут полностью контролироваться маркетологом. Кроме того, считается, что порядок следования элементов комплекса маркетинга четко показы­вает последовательность реализации основных маркетинговых функций.

Модель 7P Наиболее успешной (по признаку распространенности в умах маркетологов и ученых) из "расширенных" трактовок комплекса маркетинга сейчас можно назвать концепцию "7Р", в которой к "4P" добавляются еще 3: People, Process и Physical Evidence.

Люди (PEOPLE) - контингент, имеющий отношение к процессу купли-продажи;

Процесс покупки (PROCESS) – то, что связано с деятельностью покупателя по осуществлению выбора товара;

Физический атрибут (PHYSICAL EVIDENCE) - материальный предмет, который может служить для клиента подтверждением факта оказания услуги.

30.Наиболее яркое проявление КР – дефолт – неисполнение контрагентом в силу неспособности или нежелания условий кредитного соглашения или рыночной сделки. К КР относятся 1) потери, связанные с объявлением контраг. дефолта, 2) понижением рыночной стоимости его обязательств, 3) в виде недополученной прибыли вследствие досрочного возврата ссуды заемщиком. КР включает страновой риск и риск контрагента.

Страновой, или суверенный р.- когда вследствие действий государства становится невозможным выполение контраг. своих обяз., обусловлен спецификой страны, государственного контроля и макроэкон.