Інституціональна класифікація опціонів

Позабіржові опціони — виписуються клієнту банком або брокерською фірмою, пристосовані до вимог клієнта як за сумою, ціною (тобто обмінним курсом), розміром премії, так і за строком дії опціонного контракту, який може бути подовжений за згодою сторін (контракти не мають стандартних умов, а все залежить від взаємної згоди сторін).

Особливості: висока вартість опціонів через ризик неплатежу; відсутність обігу опціонів; низька вартість перепродажу.

Біржові опціони — це стандартні контракти із зазначенням виду опціона (колл або пут), ціни страйк, указаної дати виконання, обсягів контракту, величини премії, якими торгують на біржах.

Особливості: основна частина обсягу торгів не базується на відповідній комерційній угоді, а має спекулятивний характер;ціни мають набагато менший діапазон, ніж у позабіржових опціонів;недоліком є неможливість їх точного «настроювання» на потрібні суму і дату виконання.

9. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин— глобальна система міждерж. відносин, встановлена після закінчен­ня Першої світової війни державами-переможницями.

Спиралася на систему міжнар. дог-рів, ство­рену на Паризькій мирній конференції 1919-20 та Вашингтонській міжнародній конференції 1921-22.

Версальська система мирних договорів

· Версальсь­кий мирний договір 1919 з Німеччиною,

· Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією,

· Нейїський мирний договір 1919 з Болгарією,

· Тріанонський мирний договір 1920 з Угорщиною

· Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною

закріплювала територ. зміни, які відбулись унаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій.

Вашингтонська система дог-рів (Договір 4 д-ав 1921- США, Англія, Японія, Франція – про взаємну гарантію недоторканості островних володінь на Тихому океані;, Договір 5 д-ав 1922 - США, Англія, Японія, Франція, Італія щодо обмеження морських озброєнь на 15 років; Договір 9 д-ав 1922 - США, Англія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай про принципи і політичні зобов’язання держав-учасниць щодо Китаю) визначала спів­відношення сил на Тихому океані та в Схід. Азії, а також завершувала визначення співвідношення сил між провідними міжнародними акторами у світі.

В.-В. с. стабілізувала повоєнний устрій в Європі, закріпила статус-кво в колоніях. Один із найбільших здобутків В.-В. с. — створення Ліги Націй, постійно діючої міждерж. орг-ції, яка ставила завдання збереження миру, гарантії міжнародної безпеки та врегулювання суперечок між своїми членами виключно мирним шляхом. Водночас при створенні основних міжнар. інсти­туцій В.-В. с. поза ними залишались країни, що програли в Першій світовій війні, а також Ра­дянська Росія та США.

В.-В. с. мала нерівно­правний характер: не були розв'язані протиріччя між державами-переможницями й д-вами, що зазнали поразки, не ліквідовані протиріччя між великими й малими країнами. Т. ч., у самій цій системі були закладені підвалини реваншизму, які збільшувались унаслідок відсутності дійо­вого контролю за виконанням укладених угод та значних територ. перерозподілів в Європі (друге «велике переселення народів»), що створили основу для міжетнічних конфліктів.

В.-В. с. м. в. не була стійкою, і після короткого періоду відносної стабільності зазнала спершу кризи Вашингтонського порядку в 1929-33 внаслідок поширення япон. експансіонізму, а згодом і Версальського порядку в 1933-37 через односторонні дії Німеччини та Італії. Після аншлюсу Австрії та Мюнхенської угоди 1938 В.-В. с. м. в. остаточно поступилась нім. гегемонії в Європі.

10.

11.Існують різноманітні класифікації видів зовнішньоекономічної діяльності, оскільки в різних випадках можуть використовуватися різноманітні критерії. Так, зовнішня торгівля може розглядатися з позицій напрямку ЗЕД (імпорт і експорт), а також із позицій предмета (товари, послуги) або ж регіональних особливостей (прикордонна торгівля) та засобу розрахунків (бартерні операції) та ін.

В число основних видів ЗЕД можна включити: міжнародну торгівлю; міжнародний лізинг; використання активів з-за кордону; контрактні форми ЗЕД; міжнародні інвестиції.

12.Одним із важливих інструментів генерації стратегічних альтернатив на корпоративному рівні є портфельний аналіз (аналіз господарського портфеля чи портфеля видів діяльності). Господарський портфель — група СГЦ(стратегічні господарські центри), які належать одній організації. Портфель, як сума СГЦ, істотно відрізняється від простої суми його частин.

Основною метою портфельного аналізу є оцінка товарно-ринкових можливостей організації, взаємозв’язку між окремими видами її діяльності. Результат портфельного аналізу дає відповідь на запитання, якими видами діяльності організації слід займатися, як сформувати задовільний набір цих видів. Визначивши сфери діяльності, організація вирішує як діяти у вибраній СЗГ, щоб шлях до досягнення мети в умовах конкуренції був оптимальним. Однак відповідь на це питання дає вже не портфельний, а конкурентний аналіз у кожній СЗГ.

Найпопулярніші методи аналізу господарського портфеля організації зводяться до побудови двовимірних матриць, одна з осей якої — оцінка перспектив розвитку ринку, а інша — оцінка конкурентоспроможності відповідних СГЦ. Незалежно від того, який з методів застосовують, портфельний аналіз проводиться за однією схемою: СГЦ оцінюють з позицій відносної конкурентоспроможності (порівняно з основними конкурентами) і перспектив розвитку (зростання) відповідних СЗГ.

1.Метод БКГ базується на одній з концепцій мікроекономічного аналізу — "кривій досвіду". Згідно з цією концепцією доходи організації залежать від частки ринку, яку вона контролює (більша відносна частка ринку гарантує вищий дохід).

Взаємозв'язок між витратами та обсягами виробництва лежить в основі розробленого БКГ методу, який дає змогу оцінити портфель продукції та зробити висновки щодо доцільності його зміни. Метод БКГ аналізує грошовий потік організації, який створюється або споживається окремими СГЦ. Вважають, що СГЦ, які перебувають на стадіях зрілості або спаду ЖЦП, генерують грошові кошти, а на стадії зростання, навпаки, поглинають грошову масу. Очевидно, що для оптимального розвитку організації, наприклад, розвитку нових сфер діяльності, які в майбутньому стануть її генераторами, потрібно досягти відповідного маневрування грошовою масою.

При побудові матриці "зростання — частка ринку" використовують два критерії: темпи збільшення обсягу попиту, як характеристику привабливості СЗГ, і частку ринку відносно пріоритетного конкурента, як характеристику конкурентоспроможності організації.

Позиціювання СГЦ на полях матриці "зростання — частка ринку", враховуючи всі перелічені вище умови її заповнення, дає змогу виділити чотири основні категорії СГЦ (за термінологією американських плановиків):

"Знаки питання"* (швидке зростання — мала частка) охоплюють три типи товарів: нова торгова марка на ринку. Ця продукція переважно відповідає фазі впровадження ЖЦП, тому вимагає значних коштів на підтримання росту. Вона перебуває у менш вигідному положенні, ніж продукція пріоритетного конкурента, але все ж має шанс на успіх, тому що ринок розширюється. Якщо цим товарам не надати фінансової підтримки за рахунок інших СГЦ, то вони, проходячи фази ЖЦП, потраплять до категорії "собак". Водночас існує стратегічна альтернатива: інвестування (збільшення частки ринку та перехід у "зірки") чи вихід з ринку.

"Зірки" (швидке зростання — велика частка ринку) — це товари-лідери на швидко зростаючому ринку. Вони вимагають значних коштів для підтримання росту. Грошовий потік від цих СГЦ невеликий, тому що економія від масштабів випуску та нагромадженого досвіду нівелюється потребою у значних капіталовкладеннях. Якщо ж інвестиції скоротити, то можуть погіршитися довгострокові перспективи товарів, тобто відбудеться їх перехід у наступну категорію, яка приносить основну масу прибутку. На думку деяких учених, для оцінки справжньої вартості цих видів діяльності очікуваний грошовий потік має бути дисконтований до теперішнього моменту, тобто моменту прийняття інвестиційного рішення (норма дисконта дорівнює нормі доходності альтернативних вкладень капіталу). Стратегічна альтернатива — розширювати або утримувати лідерство на ринку.

"Грошові мішки"* (низьке зростання — велика частка ринку) — це СГЦ, які є "генераторами" прибутку. Вони здатні дати більше коштів, ніж це потрібно для підтримання власної частки ринку, тому їх можна використати для підтримання інших СГЦ, в першу чергу, для розроблення нової продукції. Загальна орієнтація — утвердження лідерства на ринку.

"Собаки"** (повільне зростання — мала частка ринку) — це товари, які перебувають у найгіршому становищі, тому доцільно позбуватися їх. Однак організації в деяких випадках зберігають ці види продукції в своїй номенклатурі. Привабливі ринки збуту, які певною мірою захищені від різких коливань попиту та значних нововведень, і здатні істотно змінити пріоритети покупців, мають змогу підтримувати

2. Матриця «привабливість-конкурентоспроможність»

Зона А (низька привабливість — низька конкурентоспроможність) — це найневигідніша зона. Стратегічна орієнтація — продовження діяльності без інвестицій, як це властиво для категорії "собак".

Зона В (висока привабливість ринку — низька конкурентоспроможність) за основними ознаками відповідає "знакам питання". Стратегія — інвестування або вихід з ринку.

Зона С (висока привабливість — висока конкурентоспроможність) найвигідніше положення, аналогічне "зіркам".

Зона D (низька привабливість — висока конкурентоспроможність) відповідає "грошовим мішкам". Пріоритетна стратегія — низька активність, захист своєї позиції без додаткових витрат.

13. Іракська війна (з 20 березня 2003 по теперішній час) — військовий конфлікт, що почався із вторгнення сил США і їхніх союзників в Ірак з метою скинення режиму Саддама Хусейна. Формальним приводом до війни послужила інформація ЦРУ про наявність в Іраку запасів зброї масового знищення, що згодом не знайшла підтвердження. Крім того, російська розвідка встановила, що в період між 11 вересня 2001 року й початком Іракської війни державні органи Іраку готували теракти, спрямовані проти США; ця інформація передавалася американським колегам. Слід зазначити, що в минулому й США готували вбивство Хусейна й переворот в Іраку. Однак деякі аналітики вважають, що метою воєнної операції було встановлення контролю США над нафтовими родовищами Іраку.

Передісторія:

Відповідно до резолюції 687 РБ ООН, після завершення війни в Перській затоці до Іраку прибула Спеціальна комісія ООН для нагляду за ліквідацією іракської зброї масового знищення і припиненням програм по розробці хімічної, ядерної, бактеріологічної зброї й ракет великої дальності. Комісія успішно виконувала свої функції до 1998 року, коли була змушена покинути Ірак через відмову іракської сторони надалі співробітничати. Відповідно до резолюції 687 на території Іраку було введено повітряні зони на півночі й півдні країни для захисту відповідно курдів і шиїтів, сторін, що піддавалися репресіям Саддама Хусейна. Патрулювання зон здійснювалося американською і британською авіацією.

У січні 1993 року ВВС США, Великобританії й Франції нанесли два ракетно-бомбових удари по позиціях іракських зенітно-ракетних комплексів на півдні країни, що представляли загрозу для союзної авіації, що патрулювала непольотну зону. У грудні 1998 року після відмови Іраку від співробітництва з міжнародними інспекторами США й Великобританія провели проти Іраку воєнну операцію «Лис у пустелі». Після її завершення іракська система ПВО початку регулярно обстрілювати американо-британські літаки, що патрулювали непольотні зони, що приводило до відповідних ударів, що нерідко супроводжувалися жертвами серед місцевого населення. Збройні інциденти в іракському небі періодично відбувалися із грудня 1998 по березень 2003 року, їхнє число помітно виросло із середини 2002 року.

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буша-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні світу з метою гарантування безпеки США й захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО.

Після того як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масового знищення, США зайняли позицію, що призвела до затягування поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на прийнятті нової резолюції РБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів РБ ООН - Франції, Китаю й Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції РБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти приступили до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності й зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Бликс повинен був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іраку. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині.

5 лютого 2003 року держсекретар США Колин Пауелл виступив на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН, надавши численні докази того, що Ірак приховує від міжнародних інспекторів зброя масової поразки. (В 2004 Пауелл зізнався, що оприлюднені їм дані були багато в чому неточними, а іноді й сфальсифікованими.)

Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Прагнучи уникнути осуду своєї позиції в рамках засідання РБ, США вирішили діяти незалежно від ООН.

18 березня 2003 р. США пред'явили Іраку ультиматум, головною вимогою якого була відмова Хусейна від влади й виїзд з Іраку разом з родичами протягом 48 годин. Одночасно американські представники заявили, що вони будуть бойкотувати засідання Ради безпеки ООН, на яких на вимогу Франції й Росії передбачалося розглянути ситуацію у зв'язку з американським ультиматумом. Позицію США підтримали Британія, а також Іспанія й Болгарія, які в той момент були непостійними членами РБ.

Формування коаліції:

На 20 березня 2003 до проамериканської коаліції ввійшли 44 держави. Серед країн пострадянського простору це були: Грузія, Узбекистан, Азербайджан, Естонія, Латвія і Литва. Одними з найактивніших союзників США були ВБ й Австралія. 21 березня вони, разом зі США, направили до РБ ООН листи з обґрунтуванням ведення війни. США – Ірак порушив умови припинення вогню, встановлені в регіоні після війни в Перській затоці 1991. ВБ і Австралія – теж саме, проте більш коротко й немає згадки про необхідність зміни іракського режиму.

Воєнна операція:

Воєнна операція в Іраку почалася 20 березня 2003. Вона носила кодову назву «Іракська свобода»; іноді її помилково називають «Шок і тремтіння», але ця назва стосується до військової доктрини, розробленої в 1996 і застосованої в Іраку. Вона завершилася 9 квітня поразкою Іраку.

Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити країну з агонізуючим диктаторським режимом. Однак у перші два тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іраку буде затяжною і триватиме принаймні кілька місяців. У цей період саддамівская пропаганда змогла залучити на свою сторону симпатії частини світового співтовариства, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців приїхали в Ірак. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок в арабському світі. Крах саддамівского режиму найбільш трагічно був сприйнятий серед палестинців, оскільки Ірак був їхньою опорою в боротьбі за свої права.

Після війни:

В Іраку була встановлена тимчасова окупаційна адміністрація на чолі із представником США, що стала вживати спроби підготувати умови для переходу Іраку до демократичного ладу. 29 травня 2003 р. була одноголосно прийнята резолюція № 1483 Ради безпеки про післявоєнне відновлення Іраку, за допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум акції в цій країні.

Проте стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці зіштовхнулися з асиметричною, партизанською війною. У результаті неї в Іраку загинуло більше американських солдатів, ніж під час активних бойових дій. Значною мірою від характеру руху опору буде залежати розвиток ситуації в Іраку й довкола нього найближчим часом . До складу руху опору входять різноманітні політичні сили: баасісти (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С. Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії й сил безпеки, арабські добровольці й бойовики "Аль-Каїди". Ці угруповання захопили велику кількість зброї й боєприпасів на складах колишньої іракської армії під час безвладдя, що панувало в перші тижні після скинення режиму. З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центра для координації дій відзначених угруповань представляється малоймовірною.

У червні 2003 США провели першу значну операцію («Удар по півострову») після скинення режиму Хусейна, спрямовану проти партизанського руху. Період становлення антикоаліційного партизанського руху завершився восени 2003 року, про що свідчив так званий «Рамаданівський наступ» у жовтні-листопаді, що збігся за часом з мусульманським святом Рамадан.

Незважаючи на те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого переважно стають іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці утомилися від тривалих війн, саддамівського деспотизму й багаторічної міжнародної блокади, і, як всі люди, прагнуть до нормального життя. У цьому сенсі збройний рух опору в Іраку не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення й тому не має майбутнього. Очевидно, згодом боротьба за суверенітет Іраку буде більше переходити в політичну площину.

До кінця 2003 року релігійні й політичні лідери іракських шиїтів висунули вимоги провести загальні вибори й передати владу вибраному уряду. Шиїти розраховували в такий спосіб одержати у свої руки політичну владу в країні, що традиційно перебувала в сунітської меншості (особливо в епоху правління Хусейна). Їхні вимоги розходилися з намірами Тимчасової коаліційної адміністрації, що збиралася поступитися місцем спеціально сформованому перехідному уряду, що повинне було управляти Іраком до майбутніх виборів. Позиція США викликала невдоволення в рядах шиїтів. Найбільш радикальним їхнім представником був мулла Муктада ас-Садр, що виступав за вивід іноземних військ з Іраку й за створення плюралістичної демократичної ісламської держави, орієнтованого на ісламський світ. Ас-садр створив збройне ополчення, відоме як Армія Махді.

Підписання 8 березня 2004 р. "Закону про керування державою на перехідний період", або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних й етно-конфесійних сил Іраку - арабів, курдів і туркменів. Відповідно до цього документа, Ірак буде демократичною республікою на основі федералізму. Погоджено строки загальних виборів у парламент - до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування "федерального уряду" Іраку на перехідний період.

28 червня 2004 року Тимчасова коаліційна адміністрація передала свої повноваження Перехідному уряду Іраку на чолі із прем'єр-міністром Айядом Аллауї. Тим самим був покладений кінець іноземної окупації Іраку, що тривала більше року. Війська міжнародної коаліції залишалися в країні на прохання нового уряду й відповідно до мандата ООН (резолюція РБ ООН 1546 від 8 червня 2004).

30 січня 2005 року в обстановці посилених заходів безпеки в Іраку пройшли перші за півстоліття багатопартійні парламентські вибори. Переддень виборів ознаменувався хвилею насильства й погрозами бойовиків розмістити навпроти виборчих дільниць снайперів. Незважаючи на бойкот голосування в ряді сунітских районів (у провінціях Аль-Анбар і Айнав явка виборців була відсутня),вибори були визнані такими, що відбулися. Як і пророкували аналітики, перемогу на них одержав шиїтський Об'єднаний Іракський Альянс, що набрав 48 % голосів. У квітні був сформований Перехідний уряд, завданням якого була підготовка нової конституції країни.

Ситуація в сфері безпеки продовжувала погіршуватися. Для припинення проникнення бойовиків в Ірак американська морська піхота навесні-восени 2005 року провела серію операцій у прикордонних районах («Матадор»і «Стальна завіса»).

15 жовтня 2005 – Конституція.

15 грудня 2005 – нові парламентські вибори (більшість отримав шиїтський Об'єднаний Іракський Альянс).

2006 рік – розгортання партизанської війни й проведення терактів. Останньою важливою подією 2006 року в Іраку стала страта колишнього президента країни Саддама Хусейна 30 грудня.

10 січня 2007 Джордж Буш оприлюднив нову стратегію США в Іраку, що одержала неофіційну назву «Новий шлях уперед», але більше відому як «Більша хвиля».У своєму виступі перед націями він визнав, що раніше допустив помилки в іракському питанні, а також відзначив, що основними причинами попередніх провалів стали недостача військ і недостатня свобода дій американського командування. Нова стратегія передбачала відправлення в Ірак додатково 21,5 тис. військовослужбовців і посилення заходів з охорони кордону. До цього часу в Ірак періодично направлялися додаткові війська, як правило, на час національних виборів або у зв'язку із черговим загостренням ситуації. Різниця укладалася в тім, що тепер посилення контингенту повинно було тривати досить довгий строк. Крім того, якщо раніше американські війська залишали очищені від бойовиків райони, то план «великої хвилі» передбачав, що вони будуть залишатися в них для тривалої підтримки безпеки.

У березні-квітні 2008 року в багатьох районах Іраку спалахнули повстання. Вуличні бої проходили у двох найбільших містах Іраку — Басрі й Багдаді. Армія Махді, що організувала повстання, змусила прем'єр-міністра Іраку Нурі аль-Маликі відновити переговірний процес з нею. Наприкінці березня лідер шиїтской армії Муктада ас-Садр відкликав своїх прихильників з вулиць іракських міст. Однак на початку квітня нові зіткнення періодично починаються в різних районах країни.

Жертви серед мирного населення коливаються за різними оцінками від 90 тис. до 1 млн. 120 тис. жителів. Жертви серед американських військових – до 4 тис. осіб.

Позиція РФ:

Хоча з кінця 2002 РФ віддаляється від Багдада через те, що у грудні ц.р. Хусейн розірвав контракт з «Лукойлом» на проведення робіт на нафтовому родовищі «Західна Курна-2» на суму більше 4 млрд. дол. і «Лукойл» навіть вів переговори зі США про повернення йому нафтових гарантій після повалення Хусейна, РФ займає антагоністичну позицію щодо США, адже прагне повернути той вплив на Близькому Сх., який мав СРСР. Після початку війни Путін солідаризувався у РБ ООН зі Шредером і Шираком, наголошуючи на розгляді питання в РБ. Почали навіть говорити про формування осі «Москва-Берлін-Париж», однак у 2004 р. РФ, як і Фр. з Нім., змирилася з війною ,продовжуючи засуджувати її.

Україна й Ірак:

У серпні 2003 року тодішній президент України Кучма й прем’єр Янукович ініціювали введення до Іраку 1650 укр. військових, дислокованих у провінції Васит в 140 км від Багдада. З приходом до влади Ющенка це питання переглянули. Передбачаючи вивід українських військ, США запропонували Україні зберегти свою присутність в Іраку в інших формах - українські військові могли б продовжити роботу в Іраку як військових радників і спостерігачів.

15 березня 2005 почався поетапний вивід укр. контингенту. 27 грудня 2005 Ірак покинули останні українські миротворці. США подякували Україні за допомогу у справі збереження миру.