Джерела та основні риси права країн Стародавнього Сходу.

СТАРОДАВНІЙ СХІД – історико-географічний регіон, який включає в себе терени Західної, Південної та Східної Азії, Північної та Північно-Східної Африки в період від виникнення перших держав в ІV – ІІІ тис. до н. е. до початку Середніх віків в перших сторіччях нашої ери. С.С. включає в себе держави Давнього Єгипту, Шумеру, Месопотамії, Сирії, Палестини, Фінікії, Малої Азії та Закавказзя, Ірану, Середньої Азії, Індії, Китаю. Саме в цьому регіоні відбувся перехід від первісного ладу до цивілізації, тобто відбулося утворення держави і права.

Перші держави постали в долинах великих річок: Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи.

Регулярні повені, родючі ґрунти, теплий клімат сприяли розвитку рільництва в долинах створювало величезний надлишковий продукт, який зосереджувався в руках управлінської верхівки. Разом з тим, долини річок мають складний рельєф: болота, хащі, непередбачувані повені.

Задля успішного проведення землеробських робіт необхідно було дотримання декількох умов:

- потрібні були широкомасштабні іригаційні роботи,

- існування в суспільстві групи людей, які мають навички організації діяльності великих мас населення, спираючись на апарат примусу і силу закону.

- повинні були бути люди, що володіють науковими знаннями

Вказані умови не могли бути реалізовані в первісному суспільстві, що і призвело до його занепаду.

На теренах великих річок Азії та Африки відбувся перехід від первісного ладу до цивілізації. Відбулося утворення держави і відповідно права. Приблизно в У – ІУ тис. до н. е. на місце первісної общини прийшла протодержава. ПРОТОДЕРЖАВА – це політична структура, в якій існує соціальна та майнова нерівність, розподіл праці, обмін продуктами виробництва та послуг.

Протодержава виникає як об’єднання общинних поселень, що підпорядковані центру – резиденції вождя.

Вождь виконує адміністративно-судові, військові, господарчі, інтегруючі функції. Його влада стає спадковою і поступово набуває авторитарних рис. Навколо вождя формується коло наближених осіб, які займаються управлінською діяльністю (жерці, воїни, адміністратори тощо). Саме вони і перебирають на себе обов’язок організовувати широкомасштабні іригаційні роботи, які гарантують добробут суспільства. Одночасно починає формуватися позитивне право. З’являється нормативне регулювання, тобто загальні об’єктивні правила, що не підлягають вільному тлумаченню. Поряд з заборонами (табу) з’являються дозволи, як право окремих індивідів діяти за власним розсудом. Створена модель протодержави повною мірою відповідала потребам суспільства, гарантувала його стабільність.

Поступово у ІУ – ІІІ тис. до н. е. протодержава трансформується у ранню державу. Правовий звичай - у писане право. Поява писаного права засвідчує, що держава вже здатна встановлювати загальнозобов’язальні норми, підтримані державним примусом. Частиною державної організації стає суд. Розвиваються та набирають сили каральні функції держави.

Держава Стародавнього Сходу мала цілу низку специфічних рис:1.) Усім державам Ст. Сходу було властиве тривале існування общини. 2.) Розвиток приватної власності не зачіпав такі важливі об’єкти як земля і вода (умова рільництва). 3.) Суспільства Стародавнього Сходу були рабовласницькими, але у патріархальній формі. Основним виробником був общинник. Раб зазвичай використовувався на допоміжних роботах і ще не вважався річчю, якою б власник міг розпоряджатися ним необмежено. Специфіка держав Стародавнього Сходу визначалася ще й деспотичною формою правління (різновид абсолютизму).

Правові системи Стародавнього Сходу мали свої особливості. В той же час вони типологічно схожі (причини ті ж самі, що й у схожості держав). Перші зафіксовані на письмі пам’ятки права (Закони Ману, Закони Хаммурапі) схожі за своїми техніко-юридичними характеристиками. А саме: 1.) попри існування писаного права широко застосовувався звичай. Він лише закріплювався державою. Тому право містило багато елементів архаїчного (первісного права): принцип таліону – покарання відповідно до заподіяної шкоди (око за око, зуб за зуб), кровна помста, принцип колективної відповідальності общини, сім’ї за правопорушення одного з членів; 2.) закони не були універсальними та всеохоплюючими, тобто їх характерною рисою була казуальність; 3.) закони містили правила морального та релігійного характеру; 4.) законодавчі збірки відзначалися слабкою систематизацією. 5.) право було становим, тобто враховувалося соціальне становище особи, що відповідно впливало на визначення вини та виду покарання; 6.) право було диспозитивним, тобто особа могла вільно розпоряджатися своїми правами. Судочинство розпочиналося лише у випадку подачі позову потерпілої сторони й могло бути припинено за бажанням сторін; 7.) у праві була відсутня чітка розмежованість між приватноправовими порушеннями (деліктом) та злочином; 8.) давньосхідне право усіляко обмежувало розвиток інституту приватної власності.

Для права Стародавнього Сходу харктерне не тільки видання окремих законів, а й розробка цілих збірників права. До них можна віднести такі пам’ятки правової думки як кодекс Сеті І (у Єгипті ХІУ ст. до н. е.), кодекс Бокхоріса (УІІІ ст. до н. е.), Закони Ур-Наму (у Месопотамії ХХІ ст. до н. е.), Книга законів-Фацзін, розроблену китайським чиновником Лі Куйєм у ІУ ст. до н. е. та інші. Найвидатнішою пам’яткою права стародавнього Сходу вважаються Закони царя Хаммурапі.

6. Державний устрій та суспільний лад Єгипту.

Вершиною усього державного механізму в Єгипті був фараон. фараон вважався сином бога сон­ця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт».

Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чаті

У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністратив­ну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Візир очолю­вав також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися органі­зацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».

В умовах двірцевої системи управління спостері­гаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно ви­значеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення.

Провідними напрямками в роботі державного ме­ханізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.

Ці відомства діяли в тісному взаємо­зв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи ви­конували різні функції.

Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь центра­лізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси — переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чаті.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.

Низовою лан­кою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних дер­жав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміні­страції стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.

Суспільство Стародавнього Сходу було складалося з різноманітних груп, що мали різний правовий статус. Для Стародавнього Сходу характерна відсутність чітких соціально-класових меж. Існувала значна кількість різноманітних перехідних соціальних категорій. Населення поділялося на вільне та невільне (рабів). Очолювала суспільну ієрархію аристократія, до складу якої входили правителі, їх родичі, вищі службовці, жерці. Вони здійснювали управлінські функції. За це держава наділяла їх винятковими правами та привілеями. Проміжною категорією населення були, висловлюючись сучасною мовою, люди вільних професій, як-то: середнє та дрібне чиновництво, вояки, купці, ремісники, лихварі тощо. Вони несли державні повинності і були обмежені в правах. Основну масу вільного населення становили селяни общинники. Саме вони виробляли основну масу продукції, сплачували податки, залучалися до виконання громадських робіт (побудова та підтримка в належному стані іригаційних споруд, розбудова фортець, шляхів, храмів тощо). З селян-общинників формувалося військо. Вони були обмежені в своїх правах. Однак будучи основною виробничою силою общинники знаходилися під захистом держави. Невільне населення було представлене рабами. Рабство, як вже зазначалося мало патріархальний характер. Раб ще не став річчю. У Єгипті раб міг мати сім’ю, майно, складати угоди щодо цього майна (продавати, здавати в оренду, позичати тощо). В Єгипті рабам могла надаватися ділянка землі, яку можна було передавати у спадщину. Там же раб міг скаржитися на жорстоке ставлення з боку пана й шукати притулку в храмі. Джерелами рабства були полон, народження від батьків рабів, засудження за злочин чи правопорушення, самопродаж.