Римська рабовласницька аристократична республіка.

Формально вищим органом влади часів Республіки вважалися народні збори (коміції). Вони були трьох видів.

Головну роль відігравали центуріатні коміції, які були, по суті, зборами війська. Кожна центурія мала один голос. їх компетенція була досить широкою, вони вирішували питання війни та миру, прийма­ли закони, обирали вищих магістратів і т.д.

Другим видом зборів були трибутні коміції, в роботі яких брали участь мешканці територіальних триб. На них ухвалювали менш важ­ливі рішення, обирали нижчих магістратів, розглядали скарги грома­дян. УIII столітті до н.е. вони отримали право прийняття законів.

Існував ще третій вид народних зборів — куріатні коміції, в ро­боті яких брали участь тільки патриції. Втрачають політичні функції, а надалі зовсім зникають.

Народні збори в Римі скликалися вищими посадовими особами, які і головували на них. У цілому ж роль коміцій усіх видів була дру­горядною.

Центром політичного життя був сенат. Сенат був постійно діючим органом, який заві­дував фінансами, чеканкою монети, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рі­шення народних зборів. Крім того, сенат мав зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні сенату знаходилася казна. Сенатори не обирались. Один раз на п'ять років особливі посадові особи - цензори, які обиралися один раз на п'ять років, складали списки сена­торів, провадили розподіл громадян за трибами, розрядами, центуріями, стежили за дотриманням норм моралі.

Важливою установою в Римській республіці була магістратура - сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Принципи магістратури: виборність, колегіальність, недовгочасність служби (обирались, як правило, на один рік центуріатними або трибутними коміціями), відповідальність перед народними зборами, безоплатність.

Підрозділялися магістрати на ординарні (звичайні) і екстраорди­нарні (надзвичайні).

Очолювали всю систему магістратурконсули (їх було двоє). Вони стежили за виконан­ням законів, командували військом, головували в сенаті і в народних зборах, вирішували питання управління, користувалися правом від­міняти рішення інших магістратів (крім трибунів) і т.д. До компе­тенції преторів, які спочатку були помічниками консулів, належало керівництво судочинством, право видавати загальнообов'язкові по­станови. Крім названих, були ще нижчі магістрати: курульні еділи - поліцейські функції, нагляд за порядком у місті; квестори - ке­рівництво державним казначейством, вели деякі кримінальні справи.

Плебейські (народ­ні) трибуни з'явилися в процесі боротьби плебеїв з патриція­ми. Обиралися народні трибуни з середовища плебеїв. Основним їхнім завданням було захищати економічні, політичні та особисті права пле­беїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох, потім десятьох трибунів на зборах плебеїв за трибами. Особа трибуна вважалася недоторкан­ною, а самі плебейські трибуни дістали право накладати «вето» на рішення всіх ординарних магістратів (крім цензорів) і навіть сенату.

Екстраординарні магістрати - ті, що діяли лише за певних умов (війна, повстання рабів тощо). До таких магістратів належав диктатор, який призначався консулами за постановою сенату на строк не більший, як шість місяців. На час діяльності диктатора всі інші магістрати підпорядковувалися йому, «вето» плебейського трибуна не діяло. Роз­порядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не відповідав.

Диктатор сам призначав свого, помічника - начальника кінно­ти, який був ще одним екстраординарним магістратом.

Спочатку постійної армії не було. Усі повноправні гро­мадяни віком від вісімнадцяти до шістдесяти років, що відповідали майновому цензу, повинні були брати участь у воєнних діях, маючи власну зброю і харчі. У ІІІ столітті до н.е. з'являються вже легіони із союзників, добровольцям виплачують гроші. Армія стає постійною організацією. У 107 році до н.е. консул Марій, зберігаючи військову повинність римсь­ких громадян, дозволив набір добровольців, які отримували зброю і платню. Легіонери одержували також частину військової здо­бичі. Реформа істотно змінила соціальний склад армії - основну її частину становили тепер представники незаможних верств населен­ня. Армія ставала професійною, а тому самостійною політичною силою, а воєначальник - значною політичною фігурою.