Термінологічний словник. Брахманізм— система поглядів про державу і право (що виникла в брахманських школах та існувала у давній Індії протягом II та першої половини І тис

Брахманізм— система поглядів про державу і право (що виникла в брахманських школах та існувала у давній Індії протягом II та першої половини І тис. до н. е.), викладена в збірниках релігійних і ритуальних текстів «Ведах», збірниках гімнів і заклинань «Рігведах» і «Атхарваве-дах», а також у релігійно-філософському трактаті «Упанішади» та пра­вових збірках — дхармасутрах і дхармашастрах; у цих пам'ятках ідеть­ся про поділ суспільства на чотири страти (варни), що здійснюється згідно з вічним законом, який бере свій початок від богів.

Школа легізму (законників)— система поглядів про державу і право у давньому Китаї у IV ст. до н. е., що обґрунтовувалася у трактаті «Шан цзюнь шу» («Книзі правителя області Шан»), декілька глав якої були написані її засновником Гун Сунь Яном (390—338 pp. до н. е.), ві­домим в історії під іменем Шан Ян; держава за своїм змістом і призна­ченням має бути органом насилля і може бути сильною лише тоді, коли народ слабкий; задля збереження сильної держави необхідно послабити народ за допомогою залякувань і покарань; любов до ближнього слід витіснити любов'ю до держави.

Державно-правові погляди давньоєврейського народу— система уявлень про державу і право, які знайшли своє відображення у Старому Заповіті, що почав створюватись з XIII ст. до н. е.; у цій релігійній і фі­лософсько-правовій пам'ятці Бог постає нормативно-регулюючим по­чатком; Бог вважається верховним правителем, законодавцем і верхов­ним суддею.

Буддизм— система уявлень про державу і право в давній Індії у VI—V ст. до н. е., сутністю якої є заперечення божественної основи держави, порядку і закону; засновник цієї течії Сідцхартха (Будда) та його прихильники вважали, що всесвіт керується природним законом, всі події — це природна закономірність, тобто обстоювали думку про природне походження держави і законів.

Даосизм— це система поглядів та уявлень про державу і право дав­нього Китаю, засновником якої вважається Лао Цзи (VI—V ст. до н. е.); дана концепція, викладена Лао Цзи у трактаті з п'яти тисяч слів «Дао де цзін» («Книзі про шлях до благодаті»), за змістом набли­жалася до уявлень буддизму; її прихильники обстоювали ідею, що все­світ, а також суспільство і держава з її атрибутами розвиваються відпо­відно до вічного, природного закону «Дао», який і визначає, урешті-решт, конкретні закони суспільства.

Конфуціанство— система уявлень про державу і право, сформова­на у давньому Китаї в умовах розкладу старих родових відносин, і за­писана зі слів його засновника — Конфуція (Куз Цзи) (541—479 pp. до н. є.) його учнями у книзі Конфуція «Лунь Ной» («Бесіди і міркуван­ня»); Конфуцій перейняв від Лао Цзи принципи Дао, оскільки також вважав, що за допомогою Дао люди та їхня поведінка підконтрольні Небу; Небо, у міркуваннях Конфуція, є джерелом і носієм регулятивної морально-правової функції, яка гарантує безпеку суспільства; Небу підконтрольні як окремі люди, так й імператор.

Вчення Заратустри— система поглядів про державу і право, по­ширена у давній Персії та в інших країнах Близького Сходу у VIII—VII ст. до н. е., в основі якої — думка про суспільний процес як результат бо­ротьби двох протилежних сил — Добра і Зла; основним завданням дер­жавних правителів, які репрезентують на землі Добро, є боротьба зі Злом, захист підданих, встановлення справедливості та порядку.

Вчення «семи мудреців»— система поглядів про державу і право мислителів давньої Греції — Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Соло­на, Клеобула і Хілона (кінець VII — початок VI ст. до н. е.), більшість з яких були активними учасниками політичних подій, правителями та за­конодавцями; вони обстоювали ідеї підкорення законам, удосконалення державного устрою, законодавчого врегулювання суспільних відносин.

Вчення Піфагора (580—500 pp. до н. є.) і його послідовників — «піфагорійців»— система уявлень про державу і право у давній Гре­ції, за якою обстоюється принцип «кожному своє»; у зв'язку з цим по­рядок і симетрія визначаються прекрасними і корисними, а найбільшим злом проголошуються анархія (безладдя) й асиметрія; найкращою фор­мою, на думку піфагорійців, є правління «освічених» правителів — аристократія («прекрасно міркувати властиво лише освіченим»), а най-гіршою — демократія («нерозумно звертати увагу на думку будь-кого, і особливо на думку натовпу»).

Вчення Геракліта (544 чи 540—483 pp. до н. є.)— система уявлень у давній Греції, за якою усі явища у світі, у тому числі й держава та право, перебувають у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні; існу­вання держави без законів неможливе, оскільки вони впорядковують суспільне життя громадян, тому «люди повинні обстоювати закони як свої стіни».

Вчення Демокріта (бл. 460— бл. 370 pp. до н. є.)— система уяв­лень про державу і право у давній Греції, за якої була здійснена одна з перших спроб поставити проблему співвідношення полісних законів та індивідуальної свободи; полісні закони мають природне походження, а тому критерієм справедливості є відповідність законів вимогам природ­ного права.

Вчення софістів (представники — Протагор — бл. 490 — бл. 420 pp. до н. е., Георгій — бл. 480—380 pp. до н. е., Гіппій — бл. 460 — 4... pp. до н. е., Антифонт — бл. 400 p. до н. є. —?, Лікофрон) та Сократа (469—399 pp.до н.є.) — система уявлень про державу і право у давній Греції, в основі якої обстоюється ідея внутрішньої духовної свободи людини та її зв'язок зі справедливістю; на відміну від інших концепцій, де головним було пізнання сутності державно-правових явищ як прояву природного порядку речей, софісти і Сократ звернулися до цієї проб­леми під кутом зору місця людини в цих взаємовідносинах — людина є «мірою всіх речей»; у зв'язку з цим право поділяється на природне та умовне (полісні закони); при цьому умовне як політичне право може суперечити природному праву.

Вчення Платона (428 або 427—347 pp.до н. є.)— система поглядів про державу і право у давній Греції, викладена у діалогах «Держава» і «Закони»; у проекті ідеальної держави обстоювався принцип, згідно з яким індивід існує для держави, а не вона для нього; справедливість, справедливі закони розглядалися як реалізовані в земному житті ідеї певних ідеальних сутностей; не допускалися злидні та надмірне багат­ство, а справедливість визнавалася в тому, щоб кожен робив свою спра­ву і щоб ніхто не привласнив чужого та не втратив свого (що відповіда­ло принципу Піфагора — «кожному своє»).

Вчення Арістотеля (384—322 pp. до н. є.)— система поглядів про державу і право у давній Греції, сутністю якої є діалектичний підхід до становлення та розвитку державно-правових явищ: держава — продукт природного розвитку, «вища форма спілкування», оскільки людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми; Арісто-телем здійснена спроба визначити природу громадянського суспільст­ва, «середнього» класу як основи для побудови політії як найкращої (на його думку) форми держави; у своєму право розумінні Арістотель поді­ляє положення Сократа і Платона про ототожнення справедливого та законного; при цьому право, за Арістотелем, уособлює політичну спра­ведливість; право як політичне явище є «політичним правом», що, своєю чергою, означає неможливість «аполітичного права» та відсутність права взагалі у неполітичних (деспотичних) формах правління; при цьому політичне право поділяється мислителем на природне та умовне (волевстановлене); водночас, на відміну від софістів, Арістотель під «природним правом» має на увазі саме «політичну» природу людини, оскільки людина за своєю природою, на його думку, — істота полі­тична; а під умовним правом (як волевстановленим) він розуміє все те, що в сучасному вживанні визначається як «позитивне право» (тобто формально визначені, чинні акти законодавства тощо); право служить нормою регулювання політичних відносин людей, а політичне правлін­ня — це правління законів, а не людей; у зв'язку з цим той, хто вимагає, щоби владарювала людина, висуває у цій вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне; навпаки закон — урівнова­жений розум; за Арістотелем, панування людини замість розуму і зако­ну може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.

Школа «стоїцизму» (від грецьк. stoa — колонада, галерея)— си­стема уявлень про державу і право, яка була довгий час досить впливо­вою не лише у давній Греції від IV—III ст. до н. є. до І—II ст. н. е., а й у давньому Римі; дістала свою назву від зали з колонами в Афінах, де її засновник — філософ Зенон (336—264 pp. до н. є.) — проводив занят­тя зі своїми учнями; її прихильники, вважаючи, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, обстоювали тезу про те, що в основі людського співжиття лежить природний потяг людей до собі подібних, природний зв'язок між людьми, а отже, і держава — це не штучне, а природне утворення; крім того, виходячи з цього загаль­ного природного закону, усі люди розглядалися як громадяни єдиної світової держави (космополіту), а конкретна особа — як громадянин всесвіту.

Вчення Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. є.)— система уявлень про державу і право у давньому Римі, за якою держава — це результат природного прояву, основу держави становить прагнення людей жити разом; розмірковуючи про співвідношення природного і позитивного права, проголошувалося, що природне право виникає ра­ніше від держави з її писаними законами, тому останні мають відпові­дати вимогам природного права; критерієм справедливості є відповід­ність законів, встановлених волею людей, законам природи.

Вчення Сенеки (бл. 4 р.до н. є.— 65 р. н. є.)— система поглядів про державу і право, в основі якої обстоюється ідея духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану — «панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан»; у зв'язку з цим про­голошується ідея, згідно з якою всі люди, незалежно від їхнього похо­дження чи майнового стану, мають стати суб'єктами права.

Вчення римських юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла, Папініана, Коліана та ін.— система поглядів про державу і право у давньому Римі в дусі природного права і справедливості (як не­змінної і повсякденної готовності відплатити кожному відповідно до його заслуг), що була спрямована на створення нової науки — юрис­пруденції; особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичної природи майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності; своїми правовими концепціями щодо поділу права на при­ватне і публічне, своїм вченням про юридичних осіб, права та обо­в'язки громадян, виділення певних джерел права, як-то — звичаї, за­кони, законні позови, плебісцити тощо, необхідності запровадження процедури тлумачення законів і застосування в правозастосовчій діяль­ності принципу аналогії закону у разі прогалин у праві тощо — вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

Навчальні завдання