Література. 1. Верник О. Проблематика меж державної влади в держав­но-правовій думці Давньої Русі, України і Московського царства // Українське право

1. Верник О. Проблематика меж державної влади в держав­но-правовій думці Давньої Русі, України і Московського царства // Українське право. — 2003. — № 1. — С. 48—54.

2. Дашутін Г. Проблеми політичного ідеалу в сучасній Україні // Вища освіта України. — 2004. — № 2. — С 14—25.

3. Дмитрієнко Ю. М. Актуальні аспекти періодизації світо­вого історико-правового розвитку України // Держава і пра­ва. Юридичні і політичні науки: 36. наук, праць. — 2004. — Вип. 23. —С 32—39.

4. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юри­дичних вузів і факультетів / Уклад., заг. ред. проф., д-ра істор. наук Г. Г. Демиденко. 2-е вид. доп. і змін. — X.: Легас, 2002. — 568 с

5. Історія державності України / За ред. О. М. Бандурка. — Х.:Одіссей, 2004. —78 с.

6. Кістяківський Б. Методологія і соціологія права // Вибра­не. — К., 1996. Наукова думка — 98 с

7. Костомаров М. І. Книги буття українського народу. Дій руські народності // Історія філософії Україні: Хрестоматія. — К.:Либідь, 1993. —198 с.

8. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. — К.:Атіка, 2005. — 456 с.

9. Литвиненко І. Л. Генезис прав людини в історії політико-правової думки світу та України / Вісник Хмельницького ін­ституту регіонального управління і права: Наук, часопис / За ред. Р. І. Кондратьева. — Хмельницький інститут регіональ­ного управління та права, 2002.

10. Націоналізм. Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лі­совий. — К., 2000. Либідь — 83 с

11. Скакун О. Политическая и правовая мисль на Украине (1861—1917). —Харьков, 1987. —Легас —58 с.

12. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; за заг. ред. С. Л. Лисен-кова, В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 368 с

13. Українська суспільно-політична думка в XX ст. Доку­менти і матеріали. Сучасність. — 1983. — Т. 1—2. К., Нау­кова думка, — 183 с.

14. Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995. Юринком інтер — 120 с

15. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник / Ф. П. Шульженко. — К.: Юрінком Інтер, 2004. —356 с.

16. Янів В. Донцов Дмитро // Енциклопедія Українознавст­ва / Гол. ред. В. Кубійович. — Львів, 1993. — Т. 2.

17. Ярош Д. В. Державно-правова думка в програмних до­кументах Кирило-Мефодіївського братства (1846—1847) / Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права: Наук, часопис / Ред. Р. І. Кондратьева. — Хмельницький інститут регіонального управління та права, 2002. — С 15—19.

Термінологічний словник

Вчення першого київського митрополита Ілларіона — система уявлень про державу і право у ранньофеодальній Київській Русі за часів Ярослава Мудрого (розкрита у праці «Слово про закон і благодать» (1049 р.)), в основі яких закладені ідеї єдності та могутності Київської держави, богообраність слов 'янсъкого народу, включення слов 'янства в контекст християнської історії; протиставляючи два етапи історії люд­ства (епоху Старого Заповіту, де відносини між людьми будувалися на принципах закону і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панують сво­бода та благодать), мислитель намагався вирішити питання про місце слов'янських народів у контексті світової історії, а врешті-решт — про незалежність Київської Русі в релігійному аспекті від впливу візантійсь­кої церкви, про зміцнення зовнішнього суверенітету Київської держави.

Вчення Нестора Літописця — система уявлень про державу і пра­во (викладена в «Повісті временних літ» (1113 р.)), в основі яких — ідея про зміцнення державності, централізацію влади, необхідність існу­вання єдиної держави з централізованою політичною владою, яка мож­лива за добровільної домовленості народу з князями; єдність держави має бути гарантована верховенством церковної влади.

«Руська правда» — перша пам 'ятка права, де було закріплено офі­ційну політико-правову ідеологію Київської Русі та викладені норми, що регулювали ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, ви­рішували питання власності, встановлювали відповідальність за злочини.

Ідеї концентрації влади в умовах феодальної роздробленості в руках єдиного могутнього Київського князя були основною пробле­мою таких давньоруських пам'яток, як «Слово о полку Ігоревім» та «Моління Даниїла Заточеника»; стверджуються ідеї єдиновладдя Київ­ського князя, його верховенство над князями в підлеглих землях; у «Молінні...» викладаються поради князеві щодо досягнення стабільно­сті та врівноваження влади (задля цього князю варто спиратися на тих підданих, які мають середній достаток, а в радники брати не за ознака­ми знатності, а за рівнем досвідченості та розуму).

Вчення Юрія Дрогобича (1450—1494 pp.)— система політико-правових уявлень (що викладена у праці «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і меди­цини Болонського університету»), в основу яких покладені ідеї щодо зміцнення влади короля, пріоритетність світської влади над церквою.

Вчення Станіслава Оріховського-Роксолана (1515—1567 pp.)— це система політико-правових уявлень (що викладена у працях «Про туре­цьку загрозу», «Про природне право», «Напучення польському королю...» та ін.), в основі яких — ідеї природного права, неприпустимості підлег­лості світської влади духовній, обмеження королівської влади законом.

Вчення Івана Вишенського (між 1545—1550 pp. — після 1620 р.)(українського мислителя, чернеця-аскета) — система уявлень, в основі якої пропонувалися ідеали природного права, рівність, свобода людини, народу та ін.

Вчення Петра Могили (1596 або 1597—1647 pp.)— система полі­тико-правових уявлень (що викладена у праці «Номоканон» та ін.), в основу яких покладено ідеї верховенства влади православної церкви в умовах панування в Україні влади польського короля, концепції само­стійної держави, яку очолить ідеальний правитель, прихильник право­славної християнської віри.

Вчення Богдана Хмельницького (1595—1657pp.) — творця Української гетьманськоїдержави (який скинув польське панування в Україні та започаткував розбудову державності України) — система політико-правових уявлень (що викладена у міждержавному договорі з Росією «Договірних статтях»; його проект був розроблений за участі генерального писаря Івана Виговського), заснована на ідеї автономії України (в сучасному розумінні); Росія визначалася гарантом безпеки України, своїми військами вона мусила оберігати її кордони з Поль­щею, а південні кордони Україна мала охороняти самостійно за матері­альної допомоги Росії; уся влада на території України зосереджувалася в руках гетьмана, який мав обиратися на демократичних засадах без участі представників царя; російський цар отримував інформацію про вибори, що відбулися, і приймав присягу гетьмана; на місцевому рівні владні функції здійснювали земські і городські уряди, які також обира­лися; правосуддя здійснювалося незалежними військовими судами, що їх очолював виборний старшина; у міжнародних зносинах гетьман діяв самостійно, крім відносин з Туреччиною та Польщею, згода на які на­давалася монархом Росії.

Вчення гетьмана Пилипа Орлика (1672—1742 pp.) — прихильни­каідей гетьмана Івана Мазепи про незалежністьУкраїнської держа­ви— система політико-правових уявлень (що висвітлена у працях «Ви­від прав України», «Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького»), в основу яких покладені ідеї встановлення національно-державного суверенітету України, принципу поділу влади на законодав­чу, виконавчу та судову, верховенства закону в державі, врегулювання прав особи (гарантом незалежності України проголошувався шведський король; король та його нащадки діставали титули протекторів України); «Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» — так

звана «Конституція Пилипа Орлика від 05.04.1710 р.» вважається пер­шою європейською Конституцією в сучасному розумінні цього поняття.

Вчення Григорія Савича Сковороди (1722—1794 pp.) — «Україн­ського Сократа»— система політико-правових уявлень течії українсь­кого Просвітництва (що розкрита у працях «Вступні двері до християн­ської добронравності» та в ін.), в основу яких було покладено ідеї вер­ховенства природних прав людини, її індивідуальної свободи, що втілилися в концепціях самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності, «сродної» праці, «життя згідно з натурою»; на думку мис­лителя, рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки їхня життєдіяльність відпові­дає їх духовній природі.

Політико-правові концепції таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 pp.),до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861 pp., Микола Костомаров (1817—1885 pp.), Пантелеймон Куліш (1819—1897 pp.), Георгій Андрузький (1827—? pp.) та ін.; основу політико-правової концепції Т. Шевченка (викладеної у творах «Розри­та могила», «Псалми Давидові», «Юродивий», «Заповіт» тощо), стано­вили ідеї незалежної демократичної Української держави, буржуазної республіки, рівності, справедливості та законності; основу політико-правової концепції М. Костомарова (викладеної у працях «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Книги буття українського народу» та в ін.) становили ідеї федерації, скасуван­ня кріпосного права, громадянської свободи і рівності, демократичного республіканського ладу; основу політико-правової концепції П. Куліша становили ідеї побудови незалежної держави України «через серце», оскільки саме «із серця», через постійний духовний зв'язок озиваються до людей історія, крізь сучасність говорить минуле, тобто, на думку П. Куліша, відродження ідеї незалежної України пов'язане з відро­дженням культури народу та його історичного надбання.

Вчення Михайла Драгоманова (1841—1895 pp.)— система політи­ко-правових уявлень ліберально-демократичного спрямування (що ви­кладена у «Попередньому слові до "Громади" та в ін.), відповідно до яких сутність держави і права розглядається під кутом зору природної закономірності; визначальним чинником, що впливає на еволюцію дер­жави і права, на думку мислителя, є розвиток людського розуму, який сприяв зміні поглядів на ускладнення суспільних відносин та виникнення об'єднань людей (сім'ї, роду, племені, держави; при цьому наступною після простої держави, вищою політичною організацією суспільства, на думку мислителя, має бути всесвітня федерація); він вважав, що призна­чення держави полягає у служінні народові, а закони мають бути втілен­ням загальної волі народу; М. Драгоманов розробив проект конституцій­ного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу, побудовану на засадах політичної свободи, поділу влади тощо.

Вчення Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834—1908 pp.)— система політико-правових уявлень ліберально-демократичного спрямування, в основу яких покладено ідеї безперервності українського де­мократичного історичного процесу ще від часів Київської Русі— «чер­воною стрічкою крізь усю історію України проходить принцип демо­кратизму»; «принцип демократизму» не зміг впровадитися в соціальну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хмель­ницького, а унаслідок відсутності високого рівня політичної культури народу, відсутності чітких уявлень про бажаний суспільний ідеал.

Вчення українського вченого, правознавця Олександра Федо­ровича Кістяківського (1833—1885 pp.)— система політико-правових уявлень, в основу яких покладено ідеї конституціоналізму, демократії; О. Ф. Кістяківський був представником юридичного пози­тивізму, водночас він виступав проти закону як єдиного джерела права, він наголошував на тому, що судова практика є більш дієвою (порівня­но із законом) формою правоутворення.

Вчення українського вченого, правознавця МихайлаФлегонто-вича Володимирського-Буданова (1838—1916 pp.)— система полі­тико-правових уявлень, в основу яких покладено підхід до походження і сутності держави і права з позицій національно-історичного аспек­ту; на його думку, не можна розглядати походження держави «взагалі», «без урахування конкретного народу»; має бути індивідуальний підхід до дослідження процесу виникнення кожної конкретної держави з ура­хуванням особливостей відповідної нації; при цьому право він розгля­дає саме як продукт діяльності нації, тобто народної свідомості, а не державного волевиявлення.

Вчення Сергія Андрійовича Подолинського (1850—1891 pp.)— система політико-правових уявлень радикально-демократичного спря­мування з відтінком утопічного соціалізму (що висвітлені у працях «Про хліборобство ...», «Ремесла і фабрики на Україні», «Парова ма­шина», «Про бідність»), в основу яких було покладено ідеї «громадівського життя», за якого не потрібно буде ні законів, ані поліції, ніяко­го покарання, оскільки зі скасуванням приватної власності зникнуть умови, що призводять до виникнення різного виду правопорушень; най­більш вдалою політичною формою організації суспільства, на думку С А. Подолинського, є демократична республіка соціалістичного харак­теру, політичною основою якої має бути громада (окремі громади села, району та інших територіальних одиниць об'єднуватимуться на засадах федерації у громади); він мріяв про суспільство, в якому не буде судів, а їхні функції виконуватимуть громади.

Вчення Івана Яковича Франка (1856—1916 pp.)— система політи­ко-правових уявлень радикально-демократичного спрямування (розкрита у творах «Формальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм» та ін.), в основу яких було покладено ідеї встановлення соціалі­стичної держави на засадах самоуправління, ідеї нового суспільного уст­рою, за якого немає тиранів і тюрми народів — необмеженої монархії; водночас, на думку І. Франка, Марксова програма державного соціалізму «аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом».

Вчення Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач (1871—1913 pp.)—

система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї демократичного республіканського устрою, рівності, можливості все­бічного розвитку особистості; на її думку, буржуазна республіка не може повністю задовольнити повну реалізацію прав і свобод людини, оскільки їй притаманні елементи економічного насильства.

Вчення Юліана Олександровича Бачинського (1870—1940 pp.)— система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї незалежної української держави у поєднанні з проблемами національ­ного і соціального звільнення; він першим серед своїх сучасників здійс­нив спробу об'єднання соціалістичної та національно-державницької ідеї, в чому розходився з поглядами К. Маркса та Ф. Енгельса, які не вважали за можливе створення національних незалежних держав у слов'янських народів, а також з поглядами представників української інтелігенції, науковців, народників (серед яких був і М. Грушевський), які ставилися до ідеї Ю. Бачинського щодо побудови національної і не­залежної української держави з великим скептицизмом.

Вчення Михайла Грушевського (1866—1934 pp.)— система полі­тико-правових уявлень, в основу яких було покладено українське пи­тання та неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму; на його думку, доцільним державним устроєм у Росії мала бути федерація (як об 'єднання в одній державі декількох), за якої передбачалася пере­дача частини її суверенних прав до суб'єктів федерації, пропонувалося, щоби в Україні, як у суб'єкті федерації законодавча влада сконцентру­валася в сеймі, а виконавча — в Раді Міністрів; Україні належало мати адміністрацію, судову систему та армію; на місцевому рівні планувало­ся мати три різновиди органів самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й централь­ний парламент, утворюваний ними.

Вчення Володимира Кириловича Винниченка (1880—1951 pp.)— система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї суверенітету України в майбутній федеративній державі, яку він об­стоював, очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, на переговорах з членами Тимчасового уряду Росії після Лютне­вої революції 1917 p., а потім — із керівниками більшовицької влади; на його думку, відродження національної державності — надто складна справа, оскільки українська нація історично не підготовлена до держа­вності; В. Винниченко обстоював принцип розподілу влади на законо­давчу, виконавчу і судову, ідею рівності усіх громадян перед законом.

Вчення Миколи Хвильового (1893—1933 pp.)— система політи­ко-правових уявлень націонал-комуністичного напряму, опозиційних на той час до офіційної більшовицької державно-правової доктрини (роз­крита у працях «Україна чи Малоросія?», «Кому грядеши» та в ін.), в основу яких покладено ідею незалежної Української держави, підви­щення її значення в розвитку цивілізацій, відмова від орієнтації в дер­жавному і культурному будівництві на Росію.

Вчення Володимира Юхимовича Старосольського (1878— 1942 pp.)— система політико-правових уявлень націоналістичного спрямування (розкрита у працях «Теорія нації», «Держава й політичне право», «До питання форм держави» та в ін.), в основу яких була покладена ідея формування національної самостійної держави, вихо­дячи з тези, що кожна нація може бути лише однією державою; вод­ночас, на думку мислителя, на певному етапі розвитку саме силовий ме­тод відіграв суттєву роль у формуванні політичної організації, і зок­рема держави; у зв'язку з чим підкорених людей утримувала в су­спільстві не їх власна, «а чужа, накинена їм зовнішньо воля», якій вони вимушені були коритися; чинником, що забезпечував стабільність такої держави на початку її існування, була «безпосередня фізична сила, що загрожувала неслухняним», а перегодом фізична сила починає викону­вати свою роль «в скритій формі правного ладу», де право наказує виконувати певні дії «без огляду на те, чи зміст правної норми стрічає внутрішнє одобрение з боку виконуючого, чи ні».

Вчення Ольгерда Бочковського (1884—1939 pp.),українського націолога і політичного діяча, професора Української Господарської Академії в Подєбрадах — система уявлень, викладена у працях «Поне­волені народи царської імперії, їх національне відродження та автоном­не прямування», «Націологія і націографія», «Боротьба народів за наці­ональне визволення», «Вступ до націології» та ін.; О. Бочковський зазначав, що провідним політичним чинником розвитку є нація, яка за­ступила в цьому церкву і державу; в процесі виборювання політичного самовизначення народів нація «виступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування»; з'ясовуючи сутність націоналізму, він ви­діляв в ньому два напрями: перший — романтично-гуманістичний на­ціоналізм, пов 'язаний із зародженням нації, ґрунтувався на засадах де­мократизму; другий напрям націоналізму — паннаціоналізм, виник після Першої світової війни і ґрунтувався на засадах ірраціоналізму, відкидав демократію, був направлений на утвердження культу сили і міжнаціонального протистояння; цей другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — приведе людство «до націократії, тобто до політич­ного панування нації у найближчому майбутньому»; націократія, за­значав він у своєму вченні, має витворити новий тип держави, за­вдання якої полягатиме в примиренні автономізму і відповідно сепаратизму національно свідомих народів із централізмом і авто­кратизмом держави; крім того, процес національного державотво­рення має також передбачати подальший розвиток капіталізму, ство­рення умов для формування громадських організацій, розвитку серед­нього класу суспільства.

Вчення Дмитра Івановича Донцова (1883—1973 pp.), публіциста, літературного критика і політика, визнаного ідеолога націоналі­стичного напряму— система уявлень (викладена у працях «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Криза Євро­пейської культури й Україна» та ін.), яка в своїй еволюції пройшла декілька основних світоглядних етапів: від соціалізму до його несприйняття, з виразною протиросійською ідеєю самостійності України; впродовж багатьох років свого життя Росія розглядалась Д. Донцовим як основна сила, що поневолює Україну, обмежує її суверенітет; Д. Дон­цов пропагував ідею органічного зв'язку України із Заходом і засуджу­вав деякі ідеологічні течії XIX—XX ст., що його послаблювали; за його переконанням Україна може вибороти незалежність лише у разі відме­жування від орієнтації на Росію, соціалізм, лібералізм і демократизм, а також утвердження в суспільній свідомості ідеології націоналізму, оскільки до цього «світогляд носив печать неймовірної обмеженості», який він називав національно неповноцінним, світоглядом не нації, аверстви, класу, нижчих рас, переможених; передумовою становлення незалежної державності Д. Донцов вважав створення національної еліти, інтелектуально-вольової меншості, яка б генерувала ідеї, об'єд­нувала масу, мобілізуючи її на втілення суспільного ідеалу незалежної національної держави; державно-правова ідеологія Д. Донцова мала значний вплив на молодь і стала основою революційно-підпільної дія­льності організації українських націоналістів аж до післявоєнних років. Вчення Миколи Сціборського (1897—1941 pp.), ідеолога україн­ського націоналізму, провідного діяча ОУН, теоретика офіційних видань цієї організації— система уявлень (розкрита у працях «ОУН і селянство», «Робітництво і селянство», «Націократія» та ін.), в основу яких покладено ідеї державного оформлення нації, оскільки саме за та­кої умови нація набуває нового змісту, стає державною нацією; націю М. Сціборський вважав найвищою цінністю, нормальний розвиток якої може бути забезпечено тільки в незалежній державі; у вченні М. Сці­борського майбутня націократія постає як сильна унітарна держава з авторитарним політичним режимом і республіканською формою прав­ління; суспільна злагода і стабільність мають базуватися на солідарності та єдності працюючих соціальних страт; владні повноваження, за вчен­ням М. Сціборського, слід розділити між законодавчим та виконавчим органами, причому останній повинен очолити глава держави; глава дер­жави має обиратися спеціальною інституцією — Національними Збора­ми, до якого мають входити депутати законодавчого органу, Всеукраїн­ської Господарської ради, представники краєвих рад і профспілок; глава держави, у проекті М. Сціборського, уповноважувався здійснювати обо­в'язки прем'єр-міністра, призначати міністрів, йому слід надати права законодавчої ініціативи, «вето», розпуску законодавчого органу.

Вчення Кістяківського Богдана Олександровича (1868—1920 pp.) — академіка Української Академії наук з 1919 року, декана юридич­ного факультету Київського державного українського університету— система уявлень (викладена в багатьох працях: «Соціальні науки і пра­во», «Суспільство та індивід», «Держава правова і соціалістична», «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)», «Категорії необхідності і справедливості при дослідженні соціальних явищ» та ін.), в основі яких — ідеї природного права, правової, соціальної державності тощо; головним принципом правової держави є, на його думку, обмеженість дер­жавної влади правом, тобто встановлення певних меж, які вона не може переступити, і насамперед, — юридично визначеною системою прав лю­дини, які держава не може порушувати; при цьому Б. О. Кістяківський вважав, що правову державу не слід розглядати як стале суспільне явище, оскільки в результаті процесу її постійного вдосконалення вона перехо­дить в нову якість — соціальну державу як «державу будучини», «со­ціально справедливу» державу, що здійснить соціальну справедливість.

Вчення Станіслава Севериновича Дністрянського (1870—1935 pp.), представника соціологічної школи права, професора цивільного права Львівського університету, ректора Українського Вільного Університету— система уявлень (що висвітлена у працях «Україна», «Нова держава», «Самовизначення народів», «Загальна наука права й по­літики», «Погляд на теорії права та держави» та ін.), в основу якої покла­дено розвиток проблем національного самовизначення українського на­роду; за своїм змістом вчення про державу і право С Дністрянського є системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого до­слідження політико-правової думки вчених попередніх епох та практи­ки державного будівництва в багатьох країнах світу; державно-правові погляди та результати наукових пошуків академіка С. Дністрянського знайшли своє втілення в проекті конституції Західно-Української На­родної Республіки, розробленого ним у 1920 році; ЗУНР мала бути са­мостійною демократичною, національною, правовою державою соці­альної направленості, що територіально базується в межах українських областей колишньої Австро-Угорської імперії; політико-правовий зв'язок особи і держави, за цим проектом, мав забезпечуватися через правовий стан громадянства; в проекті знайшли втілення досягнення західної правової думки щодо прав і свобод людей; основою суспільно­го устрою й економічного життя мала бути приватна власність; водночас в конституційних положеннях проекту законодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю, «якщо цього вимагає виконання народногоспо­дарських завдань держави»; механізм держави слід формувати виходя­чи з принципу поділу влад на три гілки: законодавчу, виконавчу та су­дову; конституційний проект передбачав запровадження інституту міс­цевого самоврядування, органам якого надавались повноваження щодо «регулювання і контролю усіх тих питань в області, які потребують централізованого упорядкування в області і не підпадають під загальне законодавство держави».

Вчення Тарановського Федора Васильовича (1875—1936 pp.) доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 року, дійсного члена Сербської королівської академії і бага­тьох європейських наукових товариств— сукупність політико-правових уявлень (що викладена в працях «Вчення про природне пра­во», «Феодалізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імператриці Ка­терини II», «Догматика позитивного державного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав» та ін.), заснованих на ідеї природ­ного права; досліджуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права вчений зазначав, що реальному, волевстановленому праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право як найвищу справедливість; такий підхід зумовлений насамперед при­родою людини: її критичним ставленням до реальності, правопорядку і прагненням до досконального ідеалу справедливості, що притаманне всім щаблям правової культури; Ф. В. Тарановський зазначав, що по­няття ідеального, справедливого права виникло ще в давній Греції; за­вершеної форми природно-правова концепція набуває у творчості рим­ських юристів, яких слід уважати авторами терміна «природне право»; з цього часу починається дослідження сутності та співвідношення при­родного і позитивного права; пізніше природно-правова концепція була сприйнята християнською політико-правовою ідеологією; на початку І тисячоліття мислителями цього спрямування і, зокрема, апостолом Павлом, розрізнялись: одкровення — закон від Бога та закон у людських серцях, тобто природний закон, даний людям від народження, джере­лом якого є премудрість і воля Бога; керуючись цим законом, люди (на­віть язичники) впорядковують свої стосунки, розрізняють правду і не­правду; за своєю суттю природний закон є не що інше як відображення божественної справедливості в серці людини; на початку XVII ст., за­значав Ф. В. Тарановський, природно-правова концепція зазнала впли­ву раціоналізму, наукова юриспруденція звільнилась від римської юри­дичної догми та від середньовічної теоретичної ідеї й побудувала свою модель природного права; проводячи аналогію з досягненнями в фізиці й механіці щодо визначення найпростішого неподільного матеріально­го елемента атома, гуманітарна наука, зокрема і юриспруденція, визна­чила неподільним елементом соціального життя індивіда; тобто індивід у суспільній науці, на думку раціоналістів, відповідав матеріальному атому і був прийнятий за найпростіший елемент соціального життя і вихідним елементом науки про суспільство; водночас в суспільствах західних країн з 'являється прагнення до церковної, релігійної, інтелек­туальної та політичної свободи особистості; мова йде про зароджен­ня індивідуалістичної теорії суспільства; розмірковуючи про сутність природного права і розуміння його мислителями різних епох, учений схиляється до думки, що природне право більшість з них вважали осно­вою позитивного; проте це не означає, що вони збігаються; при цьому Ф. В. Тарановський з'ясував причину, чому протягом XVII—XIX cm. прихильники природно-правової теорії не змогли розробити єдину сис­тему природного права, а кожен з них будував свою систему; причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивно-демон­страційного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також; в тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми відносно мо­ральної природи людини; піддаючи аналізу подальший розвиток природ­но-правової ідеології в країнах Заходу, Ф. В. Тарановський зазначав, що, незважаючи на визнання природного права в часи Великої французької революції, воно зазнало занепаду; це стало результатом невдалих спроб запровадження в життя проголошених природно-правових принципів, які не створили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ'я суспільних форм; реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціоналізму, що були в основі природно-правових теорій, проголосили повне без­силля теоретичного розуму як розуму суб'єктивного і, керуючись свої­ми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і правильним шляхом пізнання сутності й об'єктивної зако­номірності суспільного життя; зневірені ліберали та прогресисти не­вдачу запровадження природно-правових принципів убачали в пану­ванні старих суспільних форм і свідомості та змінили свої раціона­лістично-революційні погляди на користь історичної еволюції; істо­ризм, таким чином, був проголошений основним теоретичним принци­пом суспільної думки; з цього часу, стверджував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного права перестала вважатись теоретич­ним завданням правознавства, а наука права повністю зосередилась на позитивному праві і поставила собі за мету встановлення не раціона­льних, а історичних законів суспільного життя; проте згодом від науки позитивного права відокремився напрям політики права, головна мета якої полягала у дослідженні юридичних відносин з погляду не чинних, а таких, що треба запровадити (майбутніх) правових норм; політика права, виходячи з емпірики позитивного права і визначаючи перспекти­ви його розвитку, не змогла задовольнитись тільки знанням тенденцій історичного розвитку права і в пошуках критерію оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права; в кінці XIX ст., зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права зверну­лись до ідеї природного права.

Вчення Палієнка Миколи Івановича (1869—1937 pp.), академіка Всеукраїнської Академії наук, фахівця у галузі держави і права та державного права— система політико-правових уявлень, в основу яких покладено дослідження проблематики сутності права, правосвідо­мості, розвитку і демократизації державності, (що розкрита у працях «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний хара­ктер права і його відмінні ознаки. До питання про позитивізм у праві», «Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення» та ін.); право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище, в основі якого — ідея справедливості, критерій оцінки чого-небудь, принцип належного; таким належним, на його думку, в житті кожної людської спільноти є правові та моральні засади; ідеал права, його завдання полягає у встановленні миру і порядку між людьми та сприяння їх благополуччю; в широкому розу­мінні право, підкреслював учений, — це відображення людського життя в кожен момент його розвитку, компроміс людських прагнень, інтересів ідеальних і матеріальних, егоїстичних і альтруїстичних; досконалість права залежить від рівня культури та морального розвитку суспільства.