МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ. Розглядаючи політико-правові погляди стародавньогрецьких мислите­лів, слід перш за все мати на увазі

Розглядаючи політико-правові погляди стародавньогрецьких мислите­лів, слід перш за все мати на увазі, що антична доба Стародавньої Греції - це період полісної організації суспільства.

Що собою являв античний поліс? Це своєрідна форма соціально-еконо­мічної і політичної організації, яка охоплювала, власне, місто і околиці (місто-держава). Вільні громадяни міста становили економічний союз власників госпо­дарств, організований у певні форми політичного устрою, зі своїми нормами співжиття, звичаями, традиціями, релігійними віруваннями і правом. Участь у політичному житті міста-поліса була почесним обов'язком кожного громадяни-

на.У.стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої косміч­ної справедливості, де критерієм такої справедливості виступало право.

Саме в умовах поліса зародилися, утвердилися і поширилися великі політичні ідеї, які на тисячоліття пережили своїх творців і не втратили ак­туальності сьогодні.

По-перше, це ідея громадянського суспільства. її суть полягає в усвідом­ленні кожним громадянином своїх прав і обов'язків, своєї приналежності до всього громадянського суспільства. А для цього потрібно працювати на зага­льне благо, в інтересах всієї спільноти і тим самим забезпечувати власне благо.

По-друге, ідея демократії, яка вперше отримала своє філософське об­ґрунтування і реальне втілення в життя.

По-третє, це ідея республіканської форми державного правління. В древньо-грецьких державах вперше виникли і отримали свою апробацію такі невід'ємні складові частини політичного життя міста-поліса, як вибор­ність, колегіальність і строковість органів влади.

Розвиток державно-правової думки Стародавньої Греції був невід'­ємний від розвитку філософії і певною мірою співпадав з періодами розви­тку державності.

1. Ранній період (IX-VI ст. до н.е.) - період становлення давньогрець­
кої дер-жавності. Зароджується теорія міста-держави. Замість міфологічних
уявлень про навколишній світ з'являються обґрунтовані реаліями філософ­
ські бачення проблем держави і права.

2. Період розквіту політичної філософії (V - перша Пол. IV ст. до. н.е.).
Виникає патріархальна теорія держави Арістотеля.

3. Період пізнього еллінізму (II пол. IV ст.до н.е.-II ст.н.е ). Характери­
зується занепадом державності, кризою полісної організації суспільства, її
руйнацією і підпорядкуванням більш могутнім державам - Македонії, а
потім - Риму.

Приблизно з VI ст до н.е. погляди на державу і право у Стародавній Греції почали оформлюватись в окрему систему знань. Причому, на відміну від давньосхідних країн, тут цей процес розвивався активніше. Держава і право ставали об'єктами дослідження багатьох мислителів, виникали філо­софські школи. Вони почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи окремі з них далі, а інші - спростовуючи.

Показовим прикладом саме таких підходів стала творчість "семи муд­реців"(Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула і Хілона), які підкреслювали велике значення законів для життя поліса, закликали до підпорядкування їм, намагалися законодавчо врегулювати відносини між суспільними верствами і вдосконалити державний устрій. Мудреці жили і творили в кінці VII - на початку VI ст. до н.е., дехто з них були активними учасниками політичних подій, правителями і законодавцями ( як, наприк-лад, реформатор Солон).

Політичним ідеалом Піфагора( кінець VI ст. до.н.е.) та його послідо­вників було правління освіченої аристократії, яке базувалося на справед­ливих законах:

1) Піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів,
вкрай негативно ставилися до демократії, критикували цю політичну форму
за надмірність свободи, яка не завжди йде на користь суспільству.

2) Другою стороною світогляду піфагорійців було їхнє вчення про чис­
ла, в яких вони вбачали початок і сутність світу. З позицій цифрових харак­
теристик вони прагнули виявити моральні і політико-правові явища. Право
вони розглядали як рівну міру нормування нерівних відносин і поведінки
нерівних індивідів у суспільстві.

3) Піфагор відстоював ідею підпорядкування законам і рідним батькам
не удавано, зовнішньо, а за переконаннями. Самі ж закони, вважав він, є
велика цінність, яка не дозволяє суспільству впасти в анархію (безвладдя).
"Правителі, - підкреслював Піфагор, - повинні бути людьми не тільки
знаючими, а й гуманними".

4) Піфагорійці почали розробку концепції ідеальної держави. Всі гро­
мадяни мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні
представницьких органів влади, прийнятті законів.

Прихильником ідеї правління освіченої аристократії був і Геракліт (VI-V ст.до.н.е.). Будучи противником демократичного порядку прийняття законів, він визнавав виняткове право на існування нового писаного закону для поліса, першоджерелом якого повинен стати божественний закон - Логос. На його думку, існування держави без законів неможливе, оскільки саме вони впорядковують суспільне життя.

Геракліт поділяв людей за своєю природою на тих, хто може пізнати все-охоплюючий логос (їх небагато), і тих, хто повинен лише підкорятися законам, не будучи спроможними пізнати об'єктивно існуючі закони космосу.

З цілком протилежними думками щодо божественного першоджерела законів виступав один із творців атомістичної концепції Демокріт(V-IV ст. до н.е.). На його думку, закони мають природний, причинно обумовлений характер, хоча пишуться і приймаються людьми. Оскільки закони, встанов­лені людьми, на відміну від законів природи мають штучний характер, во­ни можуть бути змінені, доповнені чи переглянуті.

Для більшості фомадян поліса підпорядкування законам повинно мати обов'язковий характер, оскільки це - запорука добробуту держави. І лише для мудрих людей (філософів), які здатні осягнути закони природи і вищу справедливість, підпорядкування штучним полісним законам не є обов'яз­ковим. Філософи не потребують ні опіки держави, ні самої держави. Саме цим Демокріт намагався розв'язати проблему співвідношення загальноприй­нятого закону та індивідуальної людської свободи.

Серед грецьких міст-полісів провідні позиції займали Афіни - демок­ратична республіка, культурний осередок еллінського світу, центр розвитку античної філософії. Участь всіх громадян в політичному житті держави вимагала їх освіченості. Обов'язок нести в народ просвітницькі ідеї взяли на себе софісти (мудрі). Заслугою їх було те, що вони розглядали не окре­мих, а всіх людей потенційно вільними і розмірковували щодо такого сус­пільного і правового порядку, який би міг забезпечити людську свободу. Саме одному з представників софістів - Протагору- належить крилатий вислів "Людина є мірою всіх речей". На його думку, закони - це не божест­венна установа, а мудрий винахід людини. А відтак потребою і благом для лю­дей є необхідність дбати про порядок в державі і жити в злагоді із законом.

Таку ж думку проводив інший відомий софіст Георгій,підкреслюючи, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які є охоронцями справедливості. А Гіппійпішов ще далі, першим серед анти­чних філософів оприлюднив думку про природну рівність людей. Природ­не право (закони природи), за його твердженням, є справедливість, тоді як позитивний закон, штучно створений людиною, суперечить справедливос­ті. Головним аргументом Гіппія в обстоюванні цієї думки було те, що пи­сані закони - умовні, мінливі, мають тимчасовий характер і залежать від думки законодавця, тоді як неписані закони природи "однаково викону­ються в кожній країні".

Софіст Лікофронбув прихильником договірної теорії походження держави, характеризував державне спілкування як результат договору лю­дей між собою про взаємний союз. Гарантом природного права є угода між людьми про створення держави. Закон теж є лише простим договором, га­рантом індивідуальних прав громадян.

Таким чином, софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що стало на той час досить радикальною ідеєю. Подоро­жуючи по різних країнах, вони спостерігали за перевагами та недоліками різних форм правління, що призвело до сформулювання ними єдиної думки про те, що не існує загальноприйнятих норм людської поведінки. Вони вважали,що за природою всі люди рівні, а нерівність випливає не з природи, а з людських законів.

Погляди софістів розвинув і збагатив Сократ(V ст.до н.е.). Він вперше сформулював концепцію договірних відносин між державою і громадяни­ном, заклавши тим самим основи практичної політики і права. Сократ був прихильником такого устрою держави-поліса, де панують справедливі за при­родою закони. Виходячи з принципу законності, він намагався охарактеризувати різні форми державного устрою і правління. Філософ різко засуджував тиранію як режим беззаконня, сваволі та насильства, але й гостро критикував демократію, вбачаючи її головний недолік у некомпетентності посадових осіб, обраних на свої посади випадково.

2 — 4-2005

Вагомий внесок у розвиток державно-правової думки Стародавньої Греції зробили Платон та Арістотель.

Платон (V-IVст. до н.е.) вперше серед античних філософів дав своє розуміння держави, започаткувавши філософсько-політичну теорію міста-держави. Основні положення цієї теорії Платон розвинув у двох найбіль­ших своїх працях - "Держава" і "Закони".

Основні ідеї діалогу "Держава" зводяться до наступного:

- Платон допускає можливість побудови (правда, не на тривалий час)
ідеальної держави. Поліс є найбільш підходящий варіант такої держави,
він є гармонійним союзом людей, які взаємно задовольняють потреби одне
одного. Запорукою єдності та гармонії поліса є справедливість, яка полягає
у рівності всіх громадян перед державою і чесним виконанням кожним сво­
їх обов'язків;

- ідеологічною платформою ідеальної держави став міф про похо­
дження людей і розподіл їхніх статусів: одні з них покликані виконувати
функції управління державою, другі - її охороняти, треті - бути годуваль­
никами;

- ідеальна держава не потребує законів, бо верховним законом тут є
розум. Правити такою державою повинні філософи-царі, оскільки тільки їм
відкривається істина, що таке є добро і справедливість;

- у запропонованому Платоном проекті ідеальної держави не допуска­
лися злидні та надмірне багатство, виключалася приватна власність. Жінки
рівні у політичних правах з чоловіками, діти виховуються в державних
установах;

- ідеальна держава перебуває у постійному розвитку. Спочатку вона
трансформується в тимократію (правління військових), а та в свою чергу -
в олігархію (правління багатих). Наступною за олігархією є демократія -
яка утверджуючи свободу, готує тим самим свою загибель через вседозво­
леність і надмірність свободи;

- аналізуючи позитивні та негативні аспекти різних форм держави,
Платон надає перевагу владі царів та аристократії;

- з'ясовуючи зв'язок між особою і державою, Платон на перше місце
ставив державу. Особа поглинається державою, підкоряється їй. Кожен
громадянин повинен виконувати свої соціальні функції, від-мовляючись від осо­
бистих потреб та задоволення власних інтересів.

В діалозі "Закони" Платон знову повертається до власного проекту ідеальної держави. Всесвітом і людьми керують боги, які мають свою мету, не відому людям. Людина орієнтується у своїх вчинках лише на власні ба­жання і вподобання, любить лише себе і нерідко несвідомо коїть зло, сама ж потерпаючи від нього. Тому в "ідеальній" державі пропонувалося жорст­ко регламентувати всі аспекти життя і діяльності людини. Іншими словами, Платон відстоював модель тоталітарної держави.

Платон обґрунтовує доцільність тиранії при умові, коли закони буде писати мудрий законодавець. Такі "мудрі закони" повинні обмежувати владу правителя і жорстко регламентувати приватне життя людей.

На сторожі законів повинно стояти правосуддя. Платон не відокрем­лює судову владу від політичної, вручаючи її правителю, правда, за умови обов'язкового залучення громадян до здійснення правосудця.

Громадянство такої держави строго лімітоване і обмежене класом при­вілейованих осіб, які перекладають важку фізичну працю на плечі рабів та негромадян. Єдина державна ідеологія повинна формувати однодумство громадян.

Відомий філософ античності Арістотель(IV ст. до н.е.) відійшов від схеми ідеальної держави Платона і поставив за мету створити ідеал держа­ви. Свої думки з цього приводу він виклав у "Політиці", "Етиці" та "Афін-ській політії".

1. На відміну від своїх попередників, мислитель вважав, що держава є
продуктом природного розвитку. За своєю формою це є організація певної
сукупності людей, а громадянин - первинний елемент держави.

2. Держава виникає шляхом еволюції природних форм людського бут­
тя. Першою такою формою є сім'я. Із об'єднань кількох сімей формується
община (поселення). Об'єднання кількох поселень завершується форму­
ванням поліса (міста-держави), який є вищою формою суспільного буття.
Саме тут створюються всі необхідні умови для цивілізованого життя.

Таким чином, розглядаючи внутрішні причини виникнення держави, Арістотель робить висновок, що держава виникає із елементарних потреб життя і має на меті його удосконалення.

3. Держава (місто-поліс) є самодостатньою формою буття, а тому в ній
повинна бути і відповідна форма правління. В її основі ідея конституцій­
ного правління. Арістотель сформулював три основні ознаки його:

а) конституційне правління несумісне з правлінням окремих політич­
них угрупувань, а узгоджується з інтересами всіх громадян;

б) це - законне правління, яке спирається на норми, однаково обов'яз­
кові як для урядовців, так і для всіх громадян;

в) воно існує з добровільної згоди громадян, і це докорінно відрізняє
конституційне правління від деспотизму, який утримується виключно силою.

Конституційне правління діє на благо всіх, а деспотичне - лише на благо правлячих верств. Арістотель називає справедливими конституцій­ними державами монархію, аристократію і помірну демократію (політію). Деспотичними державами є олігархія і крайня демократія (охлократія).

4. Головною ознакою самодостатньої держави є верховенство закону,
вважав Арістотель. Він (закон) є запорукою і умовою громадянської злаго­
ди. Навіть наймудріший правитель, подібний до платонівського царя-
філософа, не може обійтись без закону, якому повинні підкорятися всі: і

правителі, і демос. Закон, по суті, є регулятором суспільних відносин, кри­терієм справедливості у суспільстві, бо саме він втілює розум громадян держави, які прагнуть до кращого життя.

5. Форму держави Арістотель розглядав як політичну систему, уособ­
лену верховною владою. Виходячи з цього, форма держави може визнача­
тися з кількості правлячих у ній: одного (монархія), небагатьох (аристокра­
тія), більшості (поліція - найкраща форма держави). Найкращою самодос­
татньою державою є держава зі змішаною формою правління, яка розумно
поєднує елементи демократії і олігархії.

6. Правом філософ називав сукупність норм, які регулюють політичне
спілкування. Тобто право уособлює політичну справедливість і служить
нормою регулювання політичних відносин ( У Арістотеля право як полі­
тичне явище називалось "політичним правом"). Право повинно знаходити
своє втілення іреалізацію в законі, відповідати тій формі державного уст­
рою, в рамках якої воно повинно діяти.

"Зрозуміло, - писав Аристотель, - що для суспільного виховання не­обхідні закони". Тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адеква­тному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу. Полі­тичне правління - це правління законів, а не людей. Поєднання в законі авторитету і державної сили робить його незамінним засобом регулятивно­го та виховного впливу на суспільство.

7. Подібно до Платона, Арістотель вважав, що людині надається вибір
щодо прихильності до добра чи до зла, оскільки в неї є душа, тобто розум і
воля. Вона може спонукати людину до вчинення як добра, так і зла. Однак,
та людина, яка наділена розумною душею, завжди вибере правильний
шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підпорядкування закону є
для неї благом.

У своїх міркуваннях про право і його роль у суспільстві Арістотель дохо­див висновку, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він нази­вав знаряддями, призначеними задовольняти інтереси свого господаря.

В першій половині IV ст. до н.е. грецькі поліси втрачають незалежність, підпадаючи під владу Олександра Македонського. Відбувається руйнування їх політико-правових інститутів, порушується гармонія між суспільством, державою та особою. Діючі норми права вже не могли обслуговувати нові суспільні відносини. Під виливом цих подій змінюються уявлення про дер­жавний порядок, устрій, соціальні норми. Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, індивідуальну свободу людини.

Одним з прихильників таких поглядів був Епікур- засновник філософсь­кої школи в Афінах. Згідно з його вченням, розвинутим в праці "Про природу", природа розвивається за своїми законами, а природа людини користолюбна. У суспільному житті ніколи не було суспільної справедливості, а головну роль відігравали угоди між людьми щодо заборони чи обмеження вчинків, які зава-

жають іншим людям. Наслідком таких міжлюдських угод стало виникнення держави і права, які покликані регулювати стосунки між людьми.

Право, на думку філософа, - це утвердження справедливості. Але справедливість часто змінюється, співвідносячись із часом і місцем. З ура­хуванням цього діяльність владних структур держави, вчинки людей, при­йняті закони повинні відповідати природним законам, характерним для певного часу і місця. Закони - гарантія свободи і незалежності не всіх гро­мадян, а лише морально досконалих. Саме ця частина суспільства мусить охоронятися силою закону від "натовпу".