Література. Винниченко В.К. Боротьба за незалежність України // Історія філософії України: Хрестоматія

Винниченко В.К. Боротьба за незалежність України // Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.

Винниченко В.К. Відродження нації. - К., 1990.

Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

Копиленко О. "Українська ідея " Грушевського. Історія і сучасність. -К., 1991.

Кухта Б. З історії української політичної думки. - К.., 1994.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996.

Мірошниченко М., Мірошниченко В. Історія вчень про державу і пра­во.-К., 2001.

Скакун Р.Ф. Политическая мысль на Украине. 1869 - 1917. - Харьков,

1987.

Українське державотворення. Словник-довідник. - К., 1997.

Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. - К.,1956.

Шульженко Ф., Наум М. Історія вчень про державу і право. Курс лек­цій.-К., 1997.

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Державно-правові концепції українських мислителів, релігійних і полі­тичних діячів, посідають чільне місце у загалі світової державно-правової думки. Вони виникли одночасно з появою першої держави українського на­роду - Київської Русі, а після її хрещення розвивались не тільки на власному, слов'янському грунті, а й зазнали впливу офіційної доктрини константино­польської церкви. У зв'язку з цим основною проблемою державно-правової думки раннього середньовіччя була проблема співвідношення світської і ду­ховної влад. В цьому плані важливо зазначити, що вже в добу Київської Русі невідомий автор "Слово о полку Ігоревім" вперше підняв ідею виникнення держави шляхом суспільного договору між князем і народом.

Галицько-Волинська держава стала правонаступницею Київської Русі, а тому державно-правова ідея розвивалась в ній в дусі поглядів на державу і право княжої доби. Втрата Україною власної державності, поглинення її Польщею та Литвою спричинили поширення ідей Відродження. Представ­ник цієї течії Станіслав Оріховський-Роксолан проголосив примат права у суспільно-політичному житті та обгрунтував ідею народного права.

Польсько-литовські унії кардинальним чином змінили статус україн­ських земель у межах Речі Посполитої, а Берестейська унія вибила з-під ніг українського народу ідеологічне підґрунтя боротьби за власну держав­ність- православну церкву, яка була поставлена за межі офіційної релігій­ної ідеології. Українська державно-правова думка цього періоду зосеред­жувалась на гострій релігійній полеміці. Визначним представником поле­мічної літератури був Іван Вишенський. Утопічна система Вишенського мала на меті не будівництво держави як форми політичної організації укра­їнського народу, а ставила морально-етичне завдання будівництва своєрід­ної духовної республіки, де кожен член суспільства мав стати вільною мис­лячою особистістю, повинен був відстоювати ідею соборності церкви.

Формування української національної державності в ході Визвольної війни середини XVII ст. сприяло піднесенню української суспільно-політичної думки. Визначну роль у цьому процесі відіграв Петро Могила, який пов'язував майбутню українську державність із державами правосла­вного світу.

За умов занепаду козацько-гетьманської держави у кінці XVII - XVIII ст., спостерігається значний сплеск державно-правової думки. З'являється один з перших політичних документів української демократії - Конститу­ція Пилипа Орлика, в якій матеріалізувались ідеї мислителів про побудову органів влади за принципом розподілу їх повноважень на три гілки - зако­нодавчу, виконавчу та судову. Значно пізніше ця ідея знайде своє детальне обгрунтування в теорії поділу влади Ш. Монтеск'є, а втілиться в державно-правовій практиці США.

Свій внесок у розвиток державно-правової думи XVIII ст. зробили С. Яворський, Г. Сковорода. Останній наголошував, що державний устрій, політичний лад залежать від того, наскільки суспільно-політичний стан відповідає природі індивіда. Пропагуючи ідею духовного відродження, мислитель змалював суспільно-політичний ідеал майбутнього - державу, політичний лад якої спирається на суспільний компроміс.

Вершиною розвитку державно-правової думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, творцем основоположних документів якого був Микола Костомаров. Провідною ідеєю Статуту товариства була ідея християнського соціалізму.

1 все ж, не применшуючи прогресивних рис розвитку державно-правової думки України XVIII - першої половини XIX ст., слід зазначити, що в цілому вона так і не набула цілісного розвинутого концептуального завершення. Вона не змогла піднятися до рівня логічно-понятійного аналізу державно-правових і політичних інститутів. Все це пояснюється об'єктивними причи­нами: особливостями еволюції національно-політичних вчень, найголовні­шими з яких була багатовікова бездержавність і розшматування етнічних українських земель. Для української ідейно-політичної думки та державно-правової практики, які враховували світовий досвід і які створювались і пев­ною мірою апробовувались вітчизняними мислителями і політичними діяча­ми протягом століть, характерною була спрямованість на конституційну рег­ламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадянського суспільства і держави.

Державно-правова ідеологія і практика попередніх століть заклала фу­ндамент для формування у XVIII ст. національної державницької ідеї. Український конституціоналізм цього періоду започаткувався суто на тео­ретичному рівні, як доктрина. Конституційну думку збагачували проекти конституційних перетворень XIX - першої половини XX ст., розроблені Г. Андрузьким, М. Драгомановим, С Дністрянським та іншими. Виникнен­ня фахової юридичної науки в Україні сприяло збагаченню вітчизняної дер­жавно-правової думки працями таких всесвітньо відомих вчених-правників, як Олександр та Богдан Кістяківські, Михайло Владимирський-Буданов та ін. Теоретичні праці українських вчених були спрямовані на вивчення етичної сторони права, його соціальної природи, в якій виявля­ється суспільне значення юридичних інститутів.

Вагомий внесок у розвиток української державно-правової думки на рубежі XIX - XX ст. Івана Франка, Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Синтезувавши досягнення вітчизняної та зарубіжної держано-правової думки, вони зробили державу і право об'єктами наукового пізнан­ня, розвинули ідею національно-демократичної держави, намагалися прак­тично втілити її в життя.

Філософ і письменник Іван Франко(1856-1916) відобразив у своїй творчості соціальні та економічні процеси, які мали місце на зламі століть у Галичині. Процес виникнення держави він пояснював з позицій матеріаліз­му, зауважуючи, що апарат примусу і управління в державі виникли із фор­муванням приватної власності. Філософ був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві.

Ці погляди І. Франка справили сильний вплив на особливості його державно-правової концепції. Проблеми права та політичного життя того­часної Європи, і України зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і "соціального дарвінізму". Соціальний дарвінізм - це ідейно-політична те­чія, прихильники якої зводили закономірність розвитку людства до зако­номірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих.

Виходячи із названої концепції, І. Франко вважав, що рушійною силою соціального прогресу є боротьба за існування. Але на цьому подібність йо­го поглядів з марксистськими ідеями суспільного прогресу закінчується. Філософ стверджував, що не класові протиріччя є передумовою виникнення держави (як це підкреслювали марксисти), а, навпаки, саме в суспільстві, організованому в державу, загострюються класові протиріччя, які іноді набувають антагоністичного характеру. Новий устрій суспільства, на думку мислителя, можливий за допомогою народної революції, під якою він розу­мів ненасильницькі методи реформування суспільства, які скеровують роз­виток народу в інший бік.

У своєму аналізі поняття права і закону Франко мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Обидва ці поняття він розглядав як генетично взаємопов'язані, але не тотожні. Аналізуючи поняття права, він виходив із його вольової, імперативної суті, наповнюючи його зміст ідеями гуманності і справедливості. Право, зазна­чав він, регулює відносини між людьми з приводу володіння, використання та розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недотор­каність індивіда.

За своєю юридичною дією закони поділялись на конституційні і поточ­ні. Чинне у Австрії законодавство Франко вважав соціально спрямованим на захист інтересів приватних власників. Водночас він критикував діючі закони, вважаючи їх щитом, яким прикривається безправ'я. Проте мисли­тель вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищен­ня політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхід­ності демократичних змін у суспільстві.

В умовах посилення революційних настроїв і опозиції російському ца­ризму на початку XX ст. розгорнулись дискусії щодо проектів конститу-

ційної перебудови імперії. Політичною програмою українських прихиль­ників федеративної децентралізації Російської імперії став на багато років конституційний проект Михайла Грушевського(1866-1934).

На формування світогляду Грушевського справив вплив класичний єв­ропейський лібералізм, у зв'язку з чим ідея прав та свобод людини завжди знаходилась у полі його зору. Водночас йому був не чужий соціалізм у йо­го реформаторському, поміркованому вигляді. Грушевський ніколи не був прихильником революційного способу перевлаштування суспільства і дер­жави. Сильний вплив на Грушевського справили також народницькі і фе­дералістські ідеї Костомарова і Драгоманова.

1.Творчий доробок М. Грушевського становить понад 2 тис. книг і ста­тей, в основному присвячених різним аспектам історії України. Вони були не просто чисто історичними дослідженнями, а мали чітко визначене полі­тичне забарвлення, оскільки свідчили про правомірність постановки пи­тання про самостійне політичне буття українського народу.

На той час (та і сьогодні теж) у російській офіційній історіографії домі­нувала схема розвитку історичного процесу на землях східнослов'янського масиву, яка виключала український народ як самостійний фактор. Стародав­ня Русь розцінювалась як творіння великоросійської народності.

Михайло Грушевський на основі вивчення величезної кількості джерел запропонував інший шлях вирішення цієї непростої проблеми.

По-перше, він категорично відкидає зазіхання Московії-Росії на спадок Київської Русі, правонаступником якої є виключно український народ. Для Грушевського теза "Київська Русь є першою формою української держав­ності" стає найважливішою точкою опори в обґрунтуванні не тільки куль­турно-освітніх, а й політичних змагань українства в боротьбі за самовизна­чення України. Маючи за собою славетну історію Київської Русі, українсь­кий народ замість того, щоб принижено благати "визнання" за ним статусу власного дозрілого політичного розвитку, з повним правом вимагає віднов­лення тисячолітньої державницької традиції. Тут Грушевський-вчений по­ступається місцем Грушевському-політику.

По-друге, на противагу офіційній державній школі вивчення історії Російської держави, Грушевський запропонував вивчати в першу чергу іс­торію народу, а не історію держави і правителів. Держава є структурою, яка підпорядкована економічним, культурним та національним інтересам та факторам. Вчений послідовно проводив думку про визнання невідділь­ного права українського народу на самовизначення і пошук його оптималь­них форм, звертаючи увагу на таку важливу складову пробудження народу, як національна ідея. Проте він не допускав думки, щоб український народ, домігшись "місця під сонцем", став гнобителем інших народів. "Всякі про­яви українського шовінізму, виключності, нетолеранції, - писав він, - не-

симпатичні і небажані взагалі... їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю".

По-третє, Грушевський, відчувши на собі вплив марксизму, серед факторів суспільного розвитку велике місце відводить соціальній боротьбі, у тому числі - не тільки класовій, але й релігійній та національній.

В політичній концепції Грушевського чільне місце зайняла Хмельнич­чина - ціла епоха, яку він порівнює із значенням реформації для німецького народу, французької революції для Західної Європи. "Ми досі чуємо на собі вплив перемін, витворених Хмельниччиною", - зауважує філософ. Ця епоха стала для нього найважливішою підвалиною української державни­цької ідеї, коли Україна виступила як "осібна держава". Саме від Хмельни­цького, на думку Грушевського, веде свій початок конституціоналізм і ав-тономізм, зародження ідей етнографічної території та "елементів державної окремішності України".

По-четверте, визнаючи і поважаючи великоросійську народність і її багату історію, Грушевський наполягає на самостійності білоруської і укра­їнської народностей. Іншими словами, мислитель розглядає український народ як історичний на противагу російській офіційній історіографії, яка вбачала в українцях лише частку російського етносу.

Філософ намагався подолати стереотипне уявлення, що Українська держава - це якесь ефемерне поняття, яке мало вписується в етнографічне розуміння історії українського народу; що сама державність не може бути ключем до вивчення української історії; що державницькі інституції Украї­ни є нібито підрядним матеріалом загальноросійських.

Ці ідеї Грушевського були результатом його глибинних наукових до­сліджень та роздумів над історичними долями східних слов'ян. Вони стали базою для побудови його політичної концепції.

2. Грушевський, як і більшість його сучасників, був прихильником те­
орії закономірного переходу від первісного суспільства до державної орга­
нізації. Подібно до вчення Маркса, він вбачав головні причини переходу до
класового суспільства у соціально-економічних факторах. Але інтерпре­
тація права дається ним по-іншому: він вважав, що правові форми
з'явилися раніше, ніж держава. У формі звичаю вони існували ще у первіс­
ному суспільстві. Змінився лише механізм застосування права: у родопле­
мінному суспільстві примусовою силою виступала вся община, а не спеціа­
льні органи держави. Таким чином, право має власну, дещо відмінну від
розвитку держави, історію.

Грушевський виступив критиком "норманської теорії" походження державності у східних слов'ян, переконливо доводячи місцеві, соціально-економічні передумови Давньоруської державності.

3. Визнання істориком українського народу самостійним учасником
всесвітнього історичного процесу логічно спонукало постанову ним питан-

ня про статус українців у складі Російської імперії. Грушевський запропо­нував модернізувати політичний лад Росії, запровадивши парламентське правління і децентралізацію держави. Регіонам Російської імперії пропону­валось надати національну або територіальну автономію, чітко визнавши при цьому їхній статус.

У федеративній Росії Україна повинна була зайняти місце суб'єкта федерації, хоча сам Грушевський називав це автономією.

Соратником Грушевського по роботі в Центральній Раді і діяльності з відродження Української національної держави був Володимир Винни-ченко(1880-1951).

На перших порах він вважав себе прибічником "російсько-ук­раїнського комуністичного табору". Згодом, переконавшись у великодер­жавній політиці керівництва більшовицької Росії, він переглянув свої полі­тичні погляди. Національні проблеми вийшли у нього на перший план. Очолюючи Генеральний Секретаріат (уряд) Української Центральної Ради, Винниченко підготував низку декларацій декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Винниченко захищав принцип розподілу влади на три гілки, ідею рів­ності всіх громадян перед законом. Особливо він наголошував на незалеж­ності судової влади як запоруки реального захисту прав і свобод громадян.

Ідею суверенітету України Винниченко обстоював на переговорах з Тимчасовим урядом Росії, а згодом - з керівниками російської більшовиць­кої держави. З цього приводу у своєму щоденнику він записав, що відрод­ження національної державності - вельми складна справа, яка ускладню­ється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Михайло Грушевський і Володимир Винниченко започаткували новий період у становленні вчень про державу і право в Україні. У своїй творчос­ті, політичній та громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового обгрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя. Результати їхніх пошуків мають величезну соціальну цінність для розбудо­ви суверенної Української держави.

Оригінальні погляди на державно-правові інститути, що містяться в працях Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, С. Подо-линського, М. Грушевського, В. Винниченка, навряд чи можна назвати юри­дичними дослідженнями у повному розумінні цих слів. Зародження фахової юридичної науки в Україні пов'язане з появою перших вищих навчальних закладів. Більшість учених-правників зосереджувались на юридичних факу­льтетах Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського університе­тів і відповідно розвивали свої дослідження в руслі офіційної російської або австро-угорської юриспруденції. Проте це не завадило появі багатьох глибо­ких досліджень, які посіли гідне місце в історії світової правової науки.

12 — 4-2005

Зокрема, в Україні розпочав діяльність всесвітньо відомий засновник психологічної школи права Л. Петражицький. В Київському університеті зусиллями І. Даниловича, М. Іванишева та їхніх учнів склалася одна з най­кращих в Російській імперії школа істориків права. З критикою царського кримінального законодавства із загальнодемократичних позицій, з палкою боротьбою за скасування смертної кари і новітніми дослідженнями звичає­вого права виступив О. Кістяківський. А його син, Б. Кістяківський, став одним із перших у Росії поборників популярної сьогодні концепції право­вої держави.

Видатний фахівець в галузі кримінального права і процесу, історії пра­ва, один із дослідників права України Олександр Кістяківський(1833 -1885) одним із перших обгрунтував вчення про кримінальне покарання, яке базувалось на принципі його невідворотності.

Заслугою вченого є розробка ним "теорії прогресивного конституціо­налізму", яка містилася на таких засадах:

- у конституційній монархії він вбачав перший крок до політичної
свободи Росії;

- саме в конституційній державі можуть мати втілення такі засади: мі­
сцеве та державне самоврядування; недоторканість особи, крім випадку
скоєння нею злочину; право зборів і об'єднань, свобода слова і віроспові­
дання; відповідальність правителя перед підданими;

- реальними умовами реалізації загальнодемократичних засад є зага­
льний виборчий процес, право відкликання посадових осіб, судова підзвіт­
ність чиновників, законність у діяльності органів влади та управління.

Будучи прихильником юридичного позитивізму, О. Кістяківський, на противагу прибічникам цієї концепції, виступав проти визнання закону як єдиного джерела права. Він підкреслював, що судова практика є більш діє­вою формою правоутворення у порівнянні із законом.

Продовжуючи справу свого батька, Богдан Кістяківський(1868-1920), розглядав право перш за все як етичну цінність. Основою правових норм є етична свідомість людей. Норми права встановлюються через те, що у сус­пільній свідомості закріплюється переконання у необхідності певних дій. Такі дії мусять здійснитися, і їх усвідомлюють всі особи, які співставляють свою поведінку з діями необхідно обумовленими певними рамками.

Іншою стороною права є соціальна природа. Вчений дійшов висновку, що люди керуються усвідомленням свого обов'язку у суспільстві. А саме право ставить дії людей у певні рамки, перетворює соціально необхідне на обов'язкове. І ця обов'язковість права підтримується силою державного примусу.

Б. Кістяківський спробував дати теоретичне визначення права, розділи­вши його на декілька тлумачень залежно від сфер людських стосунків, які регулюються правом (соціологічне, психологічне, державно-організаційне та

нормативне). Водночас він визначає "технічне" або "практичне" поняття права: це сукупність правил, що вказують, де знайти у діючих правових нор­мах рішення для всіх випадків, що виникають внаслідок суперечок на основі того, що є правим, а що неправим.

Заслугою Б. Кістяківського є створення ним засад теорії правової дер­жави, на основі принципу правового її самовизначення. Держава є єдиним творцем правових норм, і виходячи з цього, вона зобов'язана дотримува­тись створених нею норм права. Створене державою право може бути вті­леним у життя за умови свободи індивіда. Вчений ототожнював правову і конституційну держави, вважаючи, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава. Головне - щоб вона забезпечувала досягнення загального блага і справедливості, а відтак - гарантувати кожній людині право на гідне існування. Це і є суть ідеальної природи держави.

Відрадним явищем у розвитку правової думки цієї доби є поява пер­ших досліджень в галузі історії українського права, оскільки до того часу історія України, як і історія Української державності і права, вважалися часткою російської або польської історії. Завдяки зусиллям професора Ки­ївського університету Михайла Владимирського-Буданова(1838 - 1916) цю традицію було порушено. При вивченні права він вперше звернувся до глибинних першоджерел, упорядкувавши "Хрестоматію з історії руського права", яка витримала п'ять видань і стала настільною книгою для багатьох поколінь юристів та істориків.

У своїй фундаментальній праці "Огляд історії руського права" (витри­мала 7 видань) вчений розглядає "західноруське право" (тобто право Укра­їни періоду Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої) як окрему самостійну правову систему.

Вчений послідовно впроваджував думку, що не існує держави і права без конкретного етносу (народу), підкреслюючи, що відправним джерелом походження держави є національно-етнічна група з її особливостями.

Що стосується права, то воно розглядалось як окремий продукт діяль­ності нації, а не держави; його джерелом є народна свідомість і воля, а не держава. А держава у формі закону формує лише те, що вже створено на­родною свідомістю.

Вчений водночас наголошував, що право значно ширше за своїм зміс­том, ніж закон, і вони збігаються лише тоді, коли закон стає виразником правосвідомості народу.

Видатним українським істориком, політологом і державним діячем був Вячеслав Липинський (1882-1931). На відміну від свого сучасника М.Грушевського, він не вбачав ніяких позитивних моментів в автономізації України у складі Росії і неухильно відстоював українську політичну неза­лежність.

У своїй праці "Листи братам-хліборобам" Липинський вказує на три можливих варіанти державного будівництва в Україні: демократична рес­публіка, охлократична диктатура і класократична монархія.

1) Аналізуючи демократичну республіку, політолог відмічає її декора­тивність. Вибори в парламент являють собою політичну бутафорію. На думку філософа, демократичне облаштування суспільства властиве в ос­новному промисловим країнам, а Україна є селянська, хліборобська, і тому парламентаризм їй є чужим.

2)Під охлократією Липинський розуміє такий суспільно-політичний лад, коли фактично декласовані елементи безмежно владарюють над гро­мадянами держави. Охлократія утримується на насиллі і у будь-якому ви­падку недовговічна.

У)Класократична монархія позбавлена недоліків першої і другої форм. Тут активна меншість приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників усіх класів суспільства, а об'єднуючим центром держави є спадковий монарх.

Значну увагу приділяв Липинський аналізу причини краху спроб ство­рення в минулому незалежної Української держави. Головне - відсутність єдності, зазначав він. Мали місце галицько-наддніпрянські протиріччя, ам­біції представників української еліти, релігійні неузгодження. Саме тому єдиним практично застосовним в Україні варіантом державного будівницт­ва Липинський вважав спадковий гетьманат. Без гетьмана конфліктуючі політичні, соціальні і релігійні угрупування вічно будуть боротися за владу.

Майбутня Українська держава, в уявленні Липинського, - це неза­лежна монархія із спадковою передачею влади. Монарх в Україні - це ге­тьман. Але ця монархічна форма повинна радикально відрізнятися від аб­солютної монархії, найгіршим зразком якої було Московське царство часів Івана Грозного.

Монархія повинна бути обмежена особливою політико-соціальною структурою, яку Липинський називає класократією.

В проекті мислителя вона має такий вигляд:

- гетьман очолює державу і кабінет міністрів, керує обороною країни;

- дві (нижня і верхня) законодавчі палати представляють інтереси ре­
гіонів України і об'єднань громадян.

Особливо підкреслює Липинський необхідність поділу влад і, зокрема, забезпечення незалежності судової влади і наявність системи "стримувань і противаг" гілок влади (на зразок США).

Майбутнє України Липинський пов'язував із відродженням трьох схід­нослов'янських народів (російського, українського і білоруського) у рівно­правному союзі на основі незалежності кожного з них.

Проблема національного самовизначення України знайшла відобра­ження у конституційних проектах Братства тарасівців, яке виникло в

1891 році у Полтаві. Це була перша українська політична організація, яка базувалась на засадах суто націоналістичної ідеології. Концептуальним натхненником і одним з організаторів братства був М.І. Міхновський - хар­ківський адвокат, більше всього відомий як автор промови "Самостійна Україна", яка стала програмною платформою РУП (Революційної українсь­кої партії) з моменту її створення (тобто з 1900 p.).

У своїй політичній декларації "Вірую" тарасівці виходили з погляду на Росію як окупанта України, вимагали повної державної незалежності своєї країни, вважали, що лише вирішення національного питання сприятиме розв'язанню питання соціального.

Декларація "Вірую" звинувачує царський уряд у поневоленні україн­ців, перетворенні їх на рабів, примусовому насадженні українофобії, ни­щенні української мови, у жорстоких репресіях щодо українства, знева­жанні свободи совісті, недоторканості особи. Звідси Міхновський висуває гасла: "Україна для українців", "Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою".

Виходячи з таких національних постулатів, Міхновський висунув вла­сний проект конституції, яка поділяє Україну на 9 спілок вільних і само­врядних громад (тобто 9 земель). Серед прав і свобод українців, гарантова­них федерацією українських земель, автор виокремлює: право на громадян­ство; скасування станового поділу суспільства; рівноправність чоловіків та жінок; недоторканість особи і житла; свобода совісті, слова; відокремлення церкви від держави, а держави від церкви; визнання офіційною мовою дер­жави української мови при праві на національну мову інших народів та ін.

Міхновський дотримувався класичного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Перша здійснюється двопалатним парламентом (Радою представників і Сенатом), який формується шляхом загальних, прямих, рів­них, безпосередніх виборів при таємному голосуванні. Встановлює загальне виборче право з 25-річного віку. Депутати і сенатори не мали права займати посади у виконавчих чи судових органах, їх особи були недоторканими.

Виконавчу владу юрист передавав Президенту Всеукраїнської спілки, який обирався голосуванням на 6 років з числа громадян із 35-річного віку і лише на один термін. Президент призначав і звільняв міністрів. Міністрами могли бути лише українці.

Судова влада належна всім судам і суддям. Заборонялося створення будь-яких надзвичайних судів. Встановлювався суд присяжних, який роз­глядав усі кримінальні справи, політичні процеси.

Самоуправління на місцях здійснювалось, за проектом мислителя, ви­борчими земськими і громадськими радами за власними законами. Держава не мала постійної армії, а її силові структури складалися з міліції, яку утримувала кожна громада. Конституція Міхновського визначала жовто-синій прапор і столицю - Київ.

Вперше в українській конституційній практиці Основний закон визна­чав низку окремих конституційних законів: про працю, про пресу, про суд присяжних, про судову організацію та ін..

Ідеї Міхновського знайшли втілення у державотворчій практиці У HP і сучасної України. З Основного закону харківського адвоката УНР взяла, наприклад, ідею адміністративного поділу України на землі, скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя, станового поділу лю­дей, недоторканності особи, її помешкання, таємниці листування, принци­пи судочинства, відсутності постійного війська і заміну його міліцейськими силами. Сучасна незалежна Україна запозичила жовто-синій прапор, ідеї президентської республіки, проекти двопалатного парламенту.