МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ. Розвиток політичної і правової думки в Україні у XIX ст

Розвиток політичної і правової думки в Україні у XIX ст. відбувався під впливом соціально-економічних відносин, пов'язаних із занепадом фео­далізму і становленням буржуазного укладу. Він проходив у непростих умовах відсутності власної державності, а тому політична наука розвива­лась переважно на теоретичному грунті, в межах історичних та етнографіч­них досліджень.

Держава і право стають об'єктом пізнання, з'ясовуются питання їх виникнення, взаємодії, ролі у суспільстві та соціальної цінності. Раціональ­не осмислення держави і права як соціальних інститутів спрямовувалось у русло конституційної регламентації державного устрою, політичного ре­жиму, прав і свобод людини, її взаємовідносин з державою і суспільством.

Центральною проблемою для політико-правової науки в Україні була проблема національно-державного відродження українського народу, по­шуки оптимальних форм його державності. її реалізація здійснювалась у двох напрямках. Перший пов'язаний із поєднанням долі українського наро­ду і його політичних інститутів з долею Росії. Звідси - поява федеративних проектів і планів автономізації у складі свого північно-східного сусіда. Другий напрям пов'язаний із дистапціюванням України від самодержавної „тюрми народів", від російського політичного досвіду і формування ідеї національно-соціального визволення українського народу.

Стосовно форми майбутньої Української держави, то тут теж не було єдності, хоча більшість мислителів були прихильниками демократичного республіканського устрою.

Реалізації ідеї самостійного розвитку України, її національно-державного самобуття присвятили свою діяльність представники радика­льної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення в діяль­ності Кирило-Мефодіївського товариства. Створене у 1846 році групою київських інтелігентів і студентів університету воно було першою в історії України таємною політичною організацією. Назва товариства походить від імен Кирила і Мефодія - перших християнських просвітителів слов'ян. В його ідеології простежується вплив російських декабристів, польських де­мократів, слов'янофілів і християнства у його ранньому апостольському варіанті. Товариство існувало нетривалий час і було ліквідоване царським урядом, однак його керівники зуміли скласти ряд програмно-політичних документів, які відобразили їхні політичні устремління.

Творцем основних політичних документів товариства, ідеологом лібе­ралізму в Україні був Микола Костомаров (1817-1885), який за участь у товаристві зазнав переслідувань, був ув'язнений і засланий. Підготовлені ним документи - „Устав" і програма товариства „Закон Божий" (Книга бут­тя українського народу) - втілили концепцію історичного розвитку та по­літичну доктрину, яка мала чіткий український зміст.

Концепція історичного розвитку містила в собі ідеї християнського соціалізму: творцем історії визнавався Бог, рушійною силою - християнсь­ка релігія, яка вказує шлях до спасіння - осягнення Царства Божого.

Політична доктрина випливає з концепції історичного розвитку і ба­зувалась на таких засадах.

Перше. На відміну від більшості російських істориків ХІХст., які про­довжували вбачати історію України і Росії як історію правителів, Костома-

ров виходив із розуміння визначальної ролі народу в історії. А це привело його до висновку про значення історії для самого народу, зокрема для на­роду України . Тому всі ідейно-політичні дослідження Костомарова базу­вались на грунті української історії.

Друге. Вивчення історії та етнографії Росії та України, національної психології привело Костомарова до однозначного висновку про самостій­ність українського народу як етносу, в той час як офіційна точка зору твер­дила, що українці - частина російського народу.

Третє. Мислитель доводить, що демократичні нахили щодо рівності і виборності були притаманні в давнину всім слов'янам. Це виразилось, зок­рема, у федеративному облаштуванні Київської Русі. Ліквідація політичної самостійності слов'янства перервала цю традицію у всіх народів, крім укра­їнців. Доказом тому є історія Запорізької Січі. Українці є безкласовим на­родом, у якого експлуататорами стають іноземці.

Четверте. Костомаров різко критикував соціально-політичну дійс­ність царської Росії, її самодержавний устрій, кріпосне право. Український народ, який зберіг властиві колись слов'янству демократичні риси, покли­каний бути провідником у справі соціального та національного звільнення всіх слов'янських народів. Його найвища місія - стати основною ланкою майбутньої слов'янської держави, яка б базувалась на засадах любові, рів­ності, братерства, соціальної справедливості.

П'яте. Політичним ідеалом вченого була панслов'янська федерація, фундатором якої мав стати український народ. Суб'єктами федерації пови­нні стати рівноправні республіки всіх слов'янських народів, які прожива­ють в Росії і за її межами. Християнське слов'янське об'єднання будува­лось на демократичних засадах на чолі з президентом, який репрезентує виконавчу владу, і сеймом - законодавчим органом.

Радикальну систему політично-правових поглядів в галузі українського державознавства виклав член Кирило-Мефодіївського товариства, юрист за освітою Георгій Андрузький.Найвідомішою його працею є „Начерки Кон­ституції Республіки", вилучена у нього під час обшуку у 1850 р.

На перших порах він був прибічником обмеженої монархії, однак пізніше дійшов висновку про необхідність встановлення федеративної республіки. В його остаточному конституційному проекті передбачалась слов'янська феде­рація, яка мала б об'єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президен­тами: 1) Україна з Причорномор'ям Кримом та Галичиною; 2) Польща; 3) Лит­ва; 4) Бессарабія; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон). Для Росії місце у складі феде­рації не передбачалося. Більше того, мислитель вважав, що для створення не­залежної України необхідно було зруйнувати Росію. Це було характерним для української суспільно-політичної думки того періоду.

В документі чітко проводиться принцип виборності всіх органів влади та розподілу її законодавчих, судових і виконавчих функцій.

Політичні концепції Костомарова і Андрузького у своєму теоретично­му викладі, на перший погляд, здаються утопічно нездійсненними. Але, попри все, вони стали першим в історії України та Росії чітко сформульо­ваним закликом до федеративного облаштування суспільно-політичного життя, першою заявою про право українського народу на самостійну дер­жавність.

Помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології лібераль­ного і демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов(1841-1895) - талановитий філософ, публіцист, вчений-історик.

1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації
розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму
з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і облас­
тей. Для Драгоманова людина - основа основ соціального устрою, найвища
цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація
(громада), а не держава.

2. Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітар­
на, централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури небага­
тьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зра­
зок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоуправління, міс­
цеве самоврядування, - гарантія природних прав і свобод людини.

3. Як і Костомаров, Драгоманов був прихильником федералізму в по­
будові держави. Однак, якщо Костомаров висловлювався за об'єднану пан­
слов'янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебу­
довою Росії. Він мислив побудову майбутньої федерації на принципово
нових засадах:

а) він відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку
мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогреси­
вного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на
засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадяни­
на, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без
судової постанови, таємницю приватного листування, свободу совісті, дру­
ку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і сво­
бод суб'єктам федерації „зверху", а як делегування повноважень вищим
органам держави „знизу";

в) на сторожі прав і свобод стояв суд. Сюди громадянин міг зверну­
тися з позовом не тільки проти співгромадян, а і проти будь-якого чинов­
ника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

4. Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і
соціальних реформ. Сюди входили:

- ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

- подолання станового принципу розподілу податків;

- здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користування ними населенню.

5. У державно-правовій концепції Драгоманова передбачалося три гіл­ки влади: законодавча, судова і виконавча. Законодавча належала б двом думам - державній і союзній. Главою держави міг бути імператор з успад­кованою владою чи обраний. До третьої гілки влади - судової, крім Вер­ховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени верховного суду признача­лися главою держави довічно.

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоуправління, яка б впливала на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б велико­го значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ.

Цінність політичного вчення Драгоманова налягає в тому, що, по-перше, воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після Драгоманова ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави - відповідальності держави перед громадянином у випадку порушення його прав.

По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір Драгома­нова, його намагання ввести Україну у європейську спільноту народів шля­хом наближення її до європейських політичних і правових стандартів .

По-третє, вчений надав перший в історії Росії проект федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого були реалізовані на практиці у пізніші часи. Прикладом цього є сьогоднішній російський двопалатний парламент.

У середовищі київської громади близьким другом Драгоманова був Сергій Подолинський(1850 -1891). Він обстоював ідею федеративного устрою слов'янських народів, теж вважав, що основою майбутньої демо­кратичної держави повинна бути асоціація (громада), яка розглядалась як об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання гро­мадських справ. Мислитель пов'язував залежність влади, прав і свобод від рівня господарської самостійності громади і розвитку продуктивних сил суспільства.

На відміну від своїх соратників і попередників, Подолинський крити­кував ідею поділу влад на три гілки і висловлювався за диктатуру як взі­рець дисциплінованості і порядку.

Ідею федеративного устрою у слов'янських народів підтримував со­ратник Драгоманова та Подолинського галицький демократ Остап Терле-цький(1850-1902). Будучи поборником соборності України, він розвивав ідею єдиної української нації і вважав, що Галичина повинна возз'єднатися

з Наддніпрянською Україною. Це сприятиме формуванню демократичної республіки з повною політичною і соціальною рівністю.

На думку вченого, гарантом такої рівності буде держава у якій панува­тиме право. Подолинський спробував дати визначення права як юридично­го акту державної влади, що окреслює правила поведінки для певних кла­сів, груп населення або для всієї нації. Водночас він наголошував, що сут­ність права полягає не в словесному змісті нормативного акту, а у правиль­ному впровадженні його приписів у життя.