ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ XIX- ХХСТ.

Зміст дидактичної одиниці

Державно-правові теорії юридичного позитивізму. Соціологічні дер­жавно-правові концепції. Сучасні концепції природного права, доктрини правової і соціальної держави.

Література

Ашин Г. Современная теория элиты: критический очерк. - М., 1985.

Бела Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования. - М, 1999.

Графский В. Государство и технократия. - М, 1981.

Даль Р. О демократии. - М, 2000.

Завадский С. «Государство благоденствия». Доктрина и практика -М., 1966.

Забигайло В. К. Эволюция современного государства и права - К 1991.

История политических и правовых учений / Под ред. В. Нерсесянца -М, 2003.

Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений. - Харьков, 2002.

Марченко М.Н. Политические теории и политическая практика - М 1992.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 1996.

Правова держава. - К., 1995.

СебайнГ., Торсон Т. Історія політичної думки. - К., 1997.

Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. -М, 1971.

Тихонравов Ю. Основы философии права. Уч. пособие. - М., 1997.

Теория права: новые идеи. - М., 1981.

Четверним В. Современные концепции естественного права - М 1988.

Шульженко Ф., Наум М. Історія вчень про державу і право. - К., 2002

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Державно-правова думка другої половини XIX - XX ст. розвивалась під впливом економічних і політичних чинників суспільного життя країн Західної Європи. Характерним для неї є велика різноманітність течій і поглядів.

Юридичний позитивізм сформувався в середині XIX ст. і в цілому по­діляється на три великі групи концепцій, теорій та доктрин: державно-інституційний (етатичний), соціологічний, антропологічний (психологіч­ний та біологічний). У позитивістських вченнях держава визнається верхо­вною юридичною особою, правовою формою колективного життя народу, яка історично і логічно передує праву. Позитивісти заперечують теорії природного права, визнаючи існування тільки позитивного права, матеріа­лізованого у прийнятих державно-правових нормах. Фактично йдеться про ототожнення права і закону, прийнятого верховною державною владою. Норма права розглядається ними як стала догма, а єдиним джерелом права визнається державна влада.

Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. францу­зький мислитель Огюст Конт (1798-1857). Він заперечував можливість пізнання сутності речей, в тому числі держави і права, їх, на його думку, можна лише описувати. В своїй праці „Система позитивної оцінки" Конт спробував систематизувати соціальне життя. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду -теологічного, метафізичного і позитивного.

В часи, коли домінував теологічний світогляд, держава і право являли собою результат творчості Всевишнього. В ті часи існувала політична сис­тема теократії. Служителі релігійних культів були представниками не лише релігійної влади, а й здійснювали політичні функції. Завдяки цьому церко­вна і світська влади були поєднані. Боротьба за першість цих влад спричи­нила застосування сили, що висунуло на передній план військову організа­цію, а це в свою чергу призвело до формування спадкової монархії.

В епоху метафізичного світогляду у своїх намаганнях пояснити сут­ність таких феноменів, як держава і право, вчені запровадили спеціальні категорії - „суспільний договір", „права людини", „сутність держави, пра­ва, влади". У політичній сфері переважали юристи, публіцисти і літерато­ри; в духовній - філософи. Теологічні принципи відсувались на задній план, а натомість народжувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції. До влади прийшли некомпетентні люди, що стри­мувало нормальний розвиток людського суспільства.

На стадії позитивного розвитку провідним у суспільстві стає науковий світогляд. Настає промислова епоха, перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою - позитивною політикою. На цій стадії роз-

14 — 4-2005

витку людства панує закон, якому мусять коритись усі соціальні прошарки суспільства. При їх солідарності і взаємній підтримці може бути досягну­тий науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя.

Нова соціально-політична система - соціократія передає політичну владу в руки банкірів та їхніх радників - філософів-позитивістів. Держава здійснює тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, ствер­джує жорстку дисципліну і повну однодумність.

Засновником юридичного позитивізму вважається англійський право­знавець Джон Остін(1790-1859). Походження права він пов'язував з волею суверена, його наказом. Тим самим була легітимізована правотворчість будь-якої влади. Саме влада, на думку мислителя, є джерелом права, а її гарантом - звичка більшості людей до покори. Згідно із вченням Остіна, позитивне право - це наказ особи, або групи осіб, наділених суверенною владою. Але норма позитивного закону є не лише наказ суверена, а й за­безпечення його санкцією. В цьому аспекті неабияку роль відіграє право -творчість суддів. Рішення суду можна вважати частиною права виключно за умови визнання його з боку правителя держави.

Остін твердо розмежовував право і мораль. Предметом юриспруденції мусить бути виключно позитивне право незалежно від його досконалості.

Таким чином, прибічники юридичного позитивізму:

а) не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує лише
позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах;

б) заперечувати поширені в той час концепції про те, що поряд із пози­
тивним правом існує вище за значенням природне. Тільки воно є критерієм
цінності законодавства;

в) вважали за необхідне і можливе вивчення лише позитивного права,
заперечуючи необхідність його оцінки і критики, відкидаючи можливість
пізнання сутності права і держави;

г) визнавали юриспруденцію формальною наукою про природне право.
Вона має справу не із сутностями, а тільки з правовими явищами. Те, що
стоїть за ними, ніколи не може стати надбанням науки.

За уявленнями позитивістів, право є сукупністю норм, даних обє'ктив-но, які не потребують обгрунтування. Своїм соціальним призначенням пра­во має забезпечити соціальний компроміс.

Позитивісти розглядали норми права як догму, а єдиним джерелом права визнавали державну владу, наділену силою примусу. Норми права -це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Прихильники позитивізму ототожнювали право із законом, виданим верховною держав­ною владою. Держава ухвалює закони, встановлюючи за їх допомогою юридичні права та обов'язки своїх громадян.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а на-

впаки - певні суспільні відносини породжуються відповідним законом. Іншими словами, із бажання законодавця виникають правовідносини, тобто суб'єктивні права та обов'язки. З іншого боку, законодавець (а ним є дер­жава, правитель) не підкоряється нормам права, оскільки передує праву історично та логічно і сам є джерелом права.

З огляду на це, роблять висновок позитивісти, правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі. Модернізованою формою юридичного позитивізму є нормативізм (нормативістська теорія права), основні засади якого обгрунтував австрій­ський професор права Ганс Кельзен(1881-1973). Він розглядав право як специфічну нормативну систему, не пов'язану з іншими нормативними системами суспільства (мораллю, релігією, звичаями, природним правом). На думку Кельзена, вирішальним критерієм права є "елемент сили". Будь-яка правова норма набуває сили за умови її схвалення сувереном. Отже, право - це примусовий нормативний порядок, який вимагає належної пове­дінки, узгодженої з приписами конституції і законів.

Наука, яка намагається пізнати сутність права, неминуче втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Вче­ний дає відповідь на запитання, чому так відбувається. Якщо наука, розду­мує він, ставить перед собою мету докопатись до глибин розкриття права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи іншу ідеологічну позицію і вже з її платформи дає трактування права і визначен­ня його соціальної ролі.

Право, на думку вченого, повинно бути деідеологізованим. Тільки у цьому випадку воно може виступати об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.

Головним джерелом єдності і системності норм права є основна норма, яка є підмурком конституції, з якої випливають закони та інші правові ак­ти. Виходячи з основної норми, будується вся система права, в якій одні правові норми випливають з інших (так, з основної норми випливає кон­ституція, а з неї - інші нормативні акти). На останній сходинці системи права містяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінсь­кими органами.

З таких же позицій підходив Кельзен до конструювання теорії держа­ви, яку він вбачав як урегульовану, упорядковану, нормативну систему примусу. Вона є такою системою суспільних відносин, де воля одних є мо­тивом поведінки для інших. Держава, в його уявленні, - це уособлення правопорядку, нормативний примусовий порядок людських відносин пану­вання і підкорення.

Інший варіант позитивістської теорії держави і права представлений соціологічною юриспруденцією, яка започаткувала сучасну західну соціо­логію права. Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'я-

зується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга(1818-1892). Він вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілеспрямованої діяльності людини.

З огляду на це, вчення Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса і І. Бентама. Всі вони суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні певної мети, особистої користі. Всім людям притаманний корисливий інтерес. Він скеровує їхні дії в досягненні визначеної мети, активізує їхню поведінку. Іншими словами, сво­бода волі людини, її права обумовлені існуючими в суспільстві інтересами.

Але, продовжує думку мислитель, егоїстичний інтерес шкодить суспіль­ним інтересам і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною органі­зацією примусової влади - державою, за допомогою права. Отже, єдиним джерелом права є держава. Право - це захищений державою інтерес. Воно гарантує життєві інтереси індивіда, допомагає задоволенню різнобічних по­треб людей. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права за­безпечується суспільний компроміс, обмежується влада з її інтересами і зго­дом забезпечується панування закону. Все це, на переконання Ієрінга, здійс­нюється шляхом примусу. Без примусу немає сенсу говорити про право.

Важливою заслугою Ієрінга є те, що він заклав основи сучасного розу­міння держави і визначив низку її важливих ознак, серед яких: а) наявність апарату примусу; б) наявність публічної влади; в) існування форм публіч­ної влади, які визначають правове становище самої держави та її складо­вих; г) неподільний суверенітет; д) стан владного зв'язку членів держави, відносини управління і підкорення.

Мета держави полягає у забезпеченні всезагального інтересу та обме­женні через примус приватного інтересу, оскільки інтереси суспільства „вищі від свободи". Тут співвідношення „держава та особа" вирішується однозначно на користь першої.

Право Ієрінг назвав дисципліною примусу. З формального боку воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин. Щодо свого зміс­ту, право розглядається як сукупність загальних та індивідуальних інтере­сів, результат боротьби інтересів індивідів, колективів, станів суспільства. Егоїстичні інтереси та боротьба за них є, вважав мислитель, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до мети лежить через боротьбу інтере­сів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечу­ється соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і забезпечу­ється панування закону.

Одним із провідних напрямів розвитку вчень про державу і право XX ст. є соціологічні державно-правові концепції. Соціологічна юриспруденція

сформувалась як самостійний напрямок у зв'язку з потребою цілеспрямова­ного вивчення і використання права в якості інструмента регулювання. Вона розставляє акценти не на з'ясуванні питання, що собою являє право, а як право діє (як воно застосовується на практиці). Представники цієї течії вва­жають, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є пра­вом. Право виникає в процесі життя - так зване „живе право" - те, яке тво­риться у суді. Тут провідна роль як „творцю права" відводиться фігурі судді.

Родоначальником теорії „живого" (вільного) права був австрійський юрист Євгеній Ерліх(1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке утворюється на основі таких соціальних спільнот, як сім'я, община, корпорації, сама держава. Обґрунтовуючи дум­ку про те, що право корениться не у приписах законів, а в реальному житті, правознавець зазначав, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповід­ну норму після того, як вона віднаходилася юристами-практиками у по­всякденному житті.

Висуваючи ідею „вільного" або „живого" права, Ерліх віддавав пере­вагу судовій та адміністративній правотворчості. Примус є ознакою будь-якої соціальної норми, а не тільки права. Існує мінімальна різниця між за­коном та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.

Крім питань сутності права, Ерліх зробив спробу вияснити походжен­ня держави. Він зауважував, що держава нав'язана суспільству ззовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, ворожа суспі­льству і існує завдяки суспільству.

Різновидом соціологічного напряму юриспруденції є теорія солідариз-му, засновником якої був французький соціолог, теоретик права Леон Дюгі(1859-1928). Спираючись на ідеї О. Конта, він розвинув концепцію соціа­льної солідарності, відкидаючи ідеї про класовий антагонізм і політичну боротьбу в суспільстві, критично ставлячись до ідеї народного суверенітету і народовладдя.

„Червоною ниткою" через вчення мислителя проходить ідея нової полі­тичної системи, яку він назвав „синдикалістський федералізм". В чому її суть?

По-перше, послідовно проводячи думку, що в суспільстві кожен клас покликаний виконувати місію забезпечення солідарності, вчений наголо­шував, що політико-юридичною формою і засобом координації дій різних класів і професійних груп стане нова політична система.

По-друге, ця нова система -„синдикалістський федералізм" - є об'єднанням синдикатів, регулюючою основою функціонування якої є но­рма соціальної солідарності.

По-третє, зміст соціальної солідарності розкривається у формулі: „Не роби нічого такого, що порушило б соціальну солідарність. Сприяй її зміц-

ненню і реалізації"'. На думку Дюгі, лише в умовах синдикалістського фе­дералізму відбудеться примирення класів і зникне класовий антагонізм.

По-четверте, засобом забезпечення солідарності є держава. Тільки вона як організована сила суспільства забезпечує взаємозалежність і спіль­ність інтересів різних соціальних груп і класів.

По-п 'яте, із соціальної солідарності виникає право, яке стоїть над дер­жавою і є обов'язковим для виконання. Джерелом будь-якої норми права є суспільні відносини. Вчений визнавав існування лише об'єктивного права, яке не надає суб'єктивних прав ні колективу, ні індивідууму. Право не створюється законодавцем, а лише констатується і фіксується ним.

На місце суб'єктивних прав учений поставив соціальний обов'язок, підкресливши, що для всіх громадян існує єдине право - виконувати свій соціальний обов'язок.

До соціологічних теорій держави і права належить теорія „держави загального благоденства", яка відводить першорядну роль економічній і соціальній діяльності держави. Творцем теорії є англійський економіст Джон Кейнс(1883-1946).

Вчений підтримував думку, що в добу домонополістичної і монополіс­тичної стадії капіталізму існував класовий антагонізм, але в умовах держа­вно-монополістичного регулювання економіки спостерігається процес по­долання класових суперечностей. Держава втратила свій класовий характер і функціонує в інтересах усіх членів суспільства.

В нових умовах відмирають карально-регулятивні функції держави, звужується сфера державного примусу. Відтепер держава зосереджує свою увагу на реалізації своєї основної функції - забезпеченні більш високого рівня життя населення всієї країни.

Соціологічні дослідження в галузі права проведені американським вченим Роско Паундом(1870-1964). В якості філософської основи своїх концепцій він вибрав прагматизм (утилітаризм) : всяка теорія оцінюється ним з точки зору практичної користі. Право не має ніякого самостійного значення без зв'язку із практикою. Тому юристи повинні від „права в кни­гах" перейти до вивчення „права у житті". Це положення стало лозунгом всієї прагматичної юриспруденції США.

Паунд трактує право як форму соціального контролю. В давнину ме­ханізми соціального контролю знаходились у поєднаному стані, і право не відокремлювалось від інших соціонормативних регуляторів (релігії, моралі, звичаїв, традицій, обрядів, домашнього виховання тощо). Значення право­вих засобів впливу на особу зростає разом з розвитком держави, а саме з XVI ст. В сучасну епоху, коли держава бере на себе вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає важливим засобом здійснення соці­ального контролю.

Паунд виділяє у сучасному праві три аспекти. По-перше, право - це

правопорядок, тобто режим суспільних відносин, який підтримується си­лою державного примусу. По-друге, правом є офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових та адміністративних рішень. Це, з то­чки зору вченого, - найважливіша ланка. По-третє, право є судовим і ад­міністративним процесом. Якщо звести всі ці три визначення разом, то ми прийдемо до розуміння права як „високоспеціалізованої форми соціально­го контролю".

Аналізуючи право як інструмент соціального контролю, Паунд не від­кидає його ролі у захисті цінностей цивілізації. Відповідно до його теорії, завдяки праву в цивілізованому суспільстві людина може бути впевненою в тому, що:

- ніхто не здійснить проти неї навмисної агресії;

- вона може з повним правом користуватися тим, що нею створено або
набуто;

- її контрагент у правовідносинах буде сумлінним;

- ніхто не здійснюватиме вчинків, які були б ризиковані для оточення;

- той, хто може вийти за рамки необхідної поведінки і тим самим за­
вдати комусь шкоду, буде утримуватись від таких дій.

Соціологічні підходи до аналізу держави та права мають велике прак­тичне значення. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчається інститут сім'ї, нормовстановлююча діяльність, причини злочинності і кри­міногенні фактори в поведінці людини. Як показує досвід Франції, законо-проектні експерименти поряд з проведенням соціологічних досліджень стають досить корисними для вибору варіантів законодавчих рішень.

Теорії природного права.

З кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів встановлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій. Юридична наука стверджує, що приро­дно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, в основі якої лежить теза про існування незалежних від держави норм і принципів, які втілюють справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, мають пря­му дію і є директивними для законодавця.

Сучасні дослідники права розрізняють два основні варіанти природно­го права:

1. Теологічний варіант природного права, який передбачає звернення до Бога. Домінуючою теорією тут виступає неотомізм - офіційна філософ­ська доктрина католицизму, яка відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінсь-кого, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами ХІХ-ХХ ст.

Його представники (Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен та ін.) ствер­джували, що першоджерелом всього буття, в тому числі держави і права, є Бог, а Всесвіт поєднує в собі два аспекти - духовний і матеріальний. Слі-

дом за своїм попередником і духовним наставником Фомою Аквінським, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, пер­винності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові наста­нови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою її волі вті­люються в її діях задля досягнення поставленої мети. Від Бога до людини переходять такі вічні принципи природного права, як свобода, справедли­вість, благо, солідарність. Тому позитивне право, яке твориться державою і закріплюється законом, має відповідати цим Божим принципам. Якщо ж воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розу­мінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії „держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.

2. Світський варіант природного права - це звернення до природи вза­галі і природи людини зокрема (всі люди від природи є рівними, вільними, мають честь і гідність, право на життя та ін.).

Прихильники теорії природного права протиставляли природне право і право позитивне. У природному праві визнається примат суб'єктивного пра­ва над об'єктивним. Іншими словами, права людини визначають права влади, а не навпаки. Механізм позитивного права діє навпаки: влада визначає об'єм суб'єктивних прав людини, встановлюючи закони. Свої права індивід отри­мує від держави. Тим самим природа такого права є патерналістською (від лат. Pater ~ „батько", тобто право виступає як воля батька, яким є держава). Патерналістське тлумачення природи прав людини є, по суті, теоретичним підґрунтям тоталітарних режимів з їх синдромом державної непогрішимості та тотальною монополією у всіх сферах суспільного життя.

Теоретико-правові концепції про невідчужувані, невід'ємні природні права людини стали відправним пунктом формування концепції правової держави. Вона взята на озброєння конституційною теорією та державно-правовою практикою майже всіх сучасних європейських держав. Підвали­ною цієї концепції є конституційна гарантія принципу верховенства права, тобто панування правового закону. Зауважимо: тут принцип верховенство права ні в якому разі не ототожнюється з принципом верховенства закону. Це досить важливо, оскільки без такого розмежування правовою державою можна назвати будь-який олігархічний чи диктаторський режими. Вперше принцип верховенства права був сформульований англійським публіцис­том в епоху буржуазної революції XVII ст., ідеологом буржуазії та „нового дворянства" Джеймсоном Гаррінгтоном (1611-1677) ще в 1656 році. В запропонованій ним конституції буржуазної дворянської республіки прин­цип верховенства права розглядався, як „імперія законів, а не людей".

Термін „правова держава" вперше вжили німецькі вчені-юристи К. Ве-лькер, І. Фрахей фон Аретін. Створення юридично затвердженого поняття „правова держава" пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. Моля, який вніс його в систему державно-правових і політичних знань у 30-х роках XIX ст. Вчений дав визначення правової держави: це держава - конститу­ційна, яка функціонує на підставі закріплення в конституції прав і свобод громадян та на забезпеченні судового захисту індивіда.

Сучасна теорія держави і права розглядає правову державу як один із найважливіших загальнолюдських політико-правових ідеалів. Вона визна­чається як держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено мак­симальну реалізацію, охорону і захист основних прав.

Поняття „соціальна держава" було вперше запроваджено в науковий обіг у 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером, а засновником її теорії вважається австрійський соціолог М. Адлер. Після другої світової війни концепція соціальної держави знайшла втілення в конституціях країн Західної Європи. Цим поняттям називали державу сучасного демократич­ного типу в умовах відносно стабільної і розвинутої економіки. Ознаками соціальної держави є:

- демократичність устрою, за якого забезпечується гідне людське жит­
тя як в матеріальному аспекті, так і в плані соціального захисту;

- гарантуванням громадянам особистої свободи;

- досягнення цивілізованими методами соціальної злагоди, вирішення
соціальних конфліктів компромісним шляхом.

Однією з основних характеристик соціальної держави є органічний зв'язок держави з правом. В основі такого зв'язку міститься принцип -права громадян не є дарунком держави, а мають своє власне джерело. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними. В такій державі відносини індивідуума і держави здійснюються на засадах поєд­нання прав та обов'язків, взаємної відповідальності.

Новітня юридична наука наводить три моделі сучасної соціальної дер­жави:

1) „Позитивна держава" (США). Тут спостерігається найменша сту­
пінь втручання держави в економіку і соціальне становище. Домінує орієн­
тація на дотримання індивідуалізму і захисту корпоративних інтересів.

2) Власне „соціальна держава" (Великобританія). Тут забезпечується
гарантований мінімальний рівень життя і рівні стартові можливості для
кожного громадянина.

3) „Держава благоденства" (Нідерланди). В країні забезпечується
прийнятний для цивілізованої особи рівень життя, встановлюється макси­
мальний рівень доходів, зменшується різниця у заробітній платі різних
професійних груп, гарантується повна зайнятість.

На кінець XIX ст. державно-правова думки поєднала поняття „соціа­льна" і "правова" держава, сформулювавши ідею правової соціальної дер­жави, її основою є два важливі конституційні принципи: а) принцип верхо­венства права (панування правового закону як провідного у правовій дер­жаві); б) принцип соціальної справедливості (забезпечення державою соці­альної безпеки особистості).