Унікальний науковий заклад

Про Український Вільний Університет у Мюнхені (ФРН) варто сказати детальніше. Коли українська революція 1917-1920 років була потоплена в крові більшовицькою Росією, десятки тисяч українців, переважно інтелігенції, змушені були емігрувати за кордон. Реальність була невблаганною у своїй жорстокій оголеності: невідомо, скільки доведеться поневірятися по світах, а треба підтримувати український дух, українську науку, вчити українських дітей. Щоб зарадити справі, українські професори, що викладали в університетах австрійської та російської імперій перед їх розпадом, а також письменники, журналісти, студенти — ті, хто опинився в силу названих обставин в еміграції, вирішили заснувати приватний український вищий навчальний заклад поза межами України. 17 січня 1921 року у Відні такий заклад було засновано, а восени того ж року через фінансові та деякі інші труднощі його було перенесено до Праги — столиці тодішньої Чехо-Словацької Республіки. Цю ініціативу підтримав уряд Західно-Української Народної Республіки на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. Уряд Томаша Масарика співчутливо поставився до науково-освітніх потреб української еміграції і допоміг фінансово та надав приміщення для нового вищого навчального закладу.

Так розпочався Український Вільний Університет. Його засновники розуміли, що «серед еміграційних злиднів докопується велике культурне діло», що це є «.здвигнення храму української науки» і що цей храм науки «при першій можливості буде перенесений до Краю, забираючи туди з собою всі духовні і матеріальні здобутки». Так засновники писали у відозві 10 лютого 1921 року, під якою поставили свої підписи від імені університетської ради О. Колесса, С. Дністрянський, В. Старосольський, І. Галицький та О. Олесь. Вони не відали, що чекати можливості перенести УВУ до Краю, тобто в Україну, доведеться дуже довго. Принаймні, своє 85-ліття УВУ відзначав ще у Мюнхені.

Від дня заснування університет не став універсальним навчальним закладом: через фінансові передусім та інші труднощі він мав тільки два факультети — філософічний та правничий. Цього було цілком достатньо, щоб задовольнити перші потреби української політичної еміграції. Про те, що відкриття українського національного університету було на часі, свідчить і його популярність серед діаспори. На перший семестр записалося понад 700 слухачів, а через кілька місяців їх було вже понад 1300. Науково-педагогічний рівень навчального закладу також був досить високим, оскільки до роботи в ньому були залучені — крім уже згадуваних Дністрянського, Колесси, Старосольського — такі відомі вчені, як Антонович Д., Вілецький JL, Горбачевський І., Дорошенко Д., Рудницький С, Смаль-Стоцький С, Яковлів О. та ін. Не дивно, що новий університет досить швидко став відомий не тільки в Чехо-Словацькій Республіці, а й поза її межами.

ст. 21

Під завісу Другої світової війни, при наближенні радянських військ, залишатися далі у Празі із зрозумілих причин було небезпечним: адже комуністична пропаганда розцінювала його не інакше як лігво українського буржуазного націоналізму. А це в очах радянського тоталітарного режиму було чи не найбільшим злочином, і всіх, бодай якось причетних до національно-визвольного руху, зараховували до ворогів народу. З ворогами ж зрозуміло, яка розмова. 1945 року більшість професорів і студентів змушена була податися на захід, у Баварію. Тут, у Мюнхені, розпочинається третій етап існування УВУ, що дійшов до наших днів. Було дуже нелегко — пів-Європи лежало в руїнах, розраховувати доводилося переважно на власні сили. Тому праця професури, яка зібралася під прапори УВУ, була воістину подвижницька. І які імена представляли науковий потенціал університету: Васильїв В., Ващенко Г., Державин В., Доманиць-кий В., Зайцев П., Крупницький Б., Кубійович В., Кузеля 3., Кульчицький О., Курінний П., Мірчук І., Оглоблин 0., Окіншевич Л., Полонська-Василенко Н., Раковський І., Рудницький Я., Щербаківський В.

Коли подивитися наукові праці вчених УВУ, то легко розвіється міф про те, нібито Український Вільний Університет був суто бандерівським закладом, про що твердила радянська пропаганда. Насправді — це був дійсно вільний університет, в якому розвивалася вільна, тобто не заідеологізована наука. Звичайно, не без того, що симпатії професури були на боці національно-визвольного руху, але на цей бік її приводили не стільки політичні міркування, скільки об'єктивна оцінка історичного періоду. Загалом же в університеті були представлені не самі бандерівці, а й прихильники інших націоналістичних течій. І політичні розбіжності у поглядах ніхто не намагався виставляти напоказ, навпаки, толерантність була головною рисою у взаєминах, принаймні, розбіжності (а вони траплялися, нема де правди діти) намагалися притлумити і не дати розгорітися в конфлікт.

Український Вільний Університет має досить вагомий авторитет у світі. Як і кожен солідний науковий заклад такого типу, УВУ запровадив інституцію почесних докторів. За часи його існування звання почесного доктора надано понад сотні осіб — визначним громадянам різних країн, а також українцям, чиї заслуги перед історією і наукою є загальновизнаними. Всі вони вважали за високу честь прийняти таку відзнаку. Серед почесних докторів УВУ знаний у світі педагог Григорій Ващенко, президент Закарпатської України отець Августин Волошин, відомий історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко, патріарх УАПЦ Мстислав Скрипник, патріарх Йосип Сліпий, архієпископ Паризький та Західної Європи Української православної автокефальної церкви Анатолій Дублянський, визначний український поет Олександр Кандиба-Олесь, Ольга Кобилянська, згадуваний уже один з фундаторів УВУ Олександр Колесса, відомий у світі пропагандист української музичної культури Олександр Кошиць, поет Богдан Лепкий, папа Пій XII, письменник Василь Стефаник, федеральний суддя СІЛА Богдан Футей та багато інших. 1997 року диплом почесного доктора було вручено ще одному нашому співвітчизнику — тодішньому міністрові закордонних справ України Геннадієві Удовенкові.

Уже цей далеко неповний перелік засвідчує: люди, удостоєні відзнаки почесного доктора УВУ, роблять честь цьому закладові, їхні імена — то помітні віхи в біографії університету. Про це доречно нагадати, оскільки 2006 року Український Вільний Університет відзначав своє 85-ліття. У такому поважному віці годиться підбивати підсумки зробленого. Хоч як дивно і хоч як прикро, ще не написана повна історія УВУ. Серед сотень і сотень вчених, які здобули вчені ступені у стінах цього наукового закладу, не знайшлося (будемо сподіватися, поки що) жодного, хто б узявся за дослідження славної біографії університету.

ст. 23

А вже давно пора мати систематизований підсумок наукових праць, виконаних вченими університету, повні списки тих, хто у різний час тут студіював, біографії ректорів, проректорів, деканів, визначних професорів, зрештою, ретельне дослідження всіх етапів розвитку УВУ у контексті європейської історії та боротьби за незалежність України. Це могла б бути цікава, корисна і потрібна докторська дисертація з багатьма конкретними додатками.