Тематика діаспорної творчості

Українську пресу діаспори, яка зазвичай засновувалась різними течіями націоналістичного руху і, безумовно, покликана була передусім відбивати погляди цих течій, характеризувала спільна тематика щодо української національної ідеї, звільнення Краю від колоніальної залежності, критика тоталітаризму, єдність націоналістичного руху, яку кожна група розуміла по-своєму. Звичайно ж, по гарячих слідах аналізувалась недавня збройна боротьба з комунізмом, показувався героїзм вояків УПА.

Діаспорні видання вигідно відрізнялися від радянських у проблемно-тематичному сенсі, оскільки не були підцензурними. В них чітко ставились питання національного визволення, боротьби за незалежну самостійну українську державу, критикувалися підвалини комуністичної доктрини, викривалися злочини радянської імперії проти української нації. Якби такі матеріали були доступні в Україні, їхній вплив на суспільну свідомість важко було б переоцінити. Але все це вважалося смертними гріхами в Радянськім Союзі, класифікувалось як буржуазний націоналізм, що ототожнювався з найзлішим «ворогом народу». Звичайно ж, спецслужби робили все можливе, щоб інформація з Заходу, надто націоналістичні ідеї, не потрапляли до загалу в Україні. Листи перлюструвались, обмін людьми із Заходом був обмеженим — ні звідти не пропускали «сумнівних», ні туди не випускали звичайних громадян.

ст. 24

Якщо й виїздила якась туристська група, то вона зазвичай складалася з відповідно проінструктованого партійно-комсомольського активу та була нашпигована інформаторами КҐБ. У цих умовах рідко коли знаходився сміливець, який би ризикнув прихопити в Україну заборонену літературу.

Єдине, що більш-менш пробивалося крізь залізну завісу — це радіопередачі «Голосу Америки», Бі-Бі-Сі та «Свободи». Іноді, залежно від атмосферного стану, можна було крізь тріск і шум кеґебівських глушилок дещо розібрати. Зате чітко діяло радіоперехоплення радянських спецслужб, і на ранок на стіл обраним — високому партійному начальству — лягали розшифровані радіопередачі названих радіостанцій.

Таке становище було відоме в діаспорі. Микола Лівицький з болем писав:

«Чи можуть нас, вільних українців, допустити в Україну з нашими національними ідеями? Наприклад, нашу літературу, нашу пресу, наше мистецтво, нашу науку, просякнуту нашим національним, а тим більше національно-визвольним, національно-державним наставлениям? Безумовно — ні!»¹¹

Однак національні проблеми плідно розроблялися в діаспорній науковій літературі і публіцистиці. З огляду на заборону цієї тематики в Україні, українська наука в діаспорі єдино заповнила цю значну прогалину в осмисленні надзвичайно важливого пласта у суспільній свідомості саме в теоретичному та історичному аспектах. Вчені і публіцисти поверталися до досвіду УНР, до ідей Донцова, осмислюючи їх у нових умовах, до взаємин Росії та України в історичній ретро-спективі, до місця України в сучасному світі.

________________________

¹¹ Див.: Лівицький Микола. Перспективи української визвольної політики. Українська народна Республіка — дороговказ на майбутнє. — Нью-Йорк, 1965. — С 11.

ст. 25

Всупереч російській (і радянській) історіографії, яка намагалася довести теорію «однієї колиски трьох братніх народів», діаспорна наука підкреслювала, що росіяни й українці — це зовсім різні, а не ідентичні народи: за походженням, менталітетом, мовою. «...Україна лежить на межі двох ворожих світів — захід-нього і східнього, — підкреслював Д. Андрієвський. — Цей факт є одним з тих, які визначують константи, себто незмінні чинники української політики»¹². При цьому східний світ він називав євразійським, де панує насильство і московська диктатура»¹³.

Ця думка актуальна для історичного моменту, для відновлення істини, і її треба доносити до загалу, хоч вона висловлювалась ще раніше. Зокрема, О. Бочковський та Т. Масарик писали: «Росія нова і майбутня до слов'янських справ буде ще більш, байдужа, ніж Росія стара — колишня. Саме твориться цікава російська ідеологія — евразійство. Вона нагадує де в чім старе московське слов'янофільство, але базується на цілком інших культурних і етнічних елементах та будує свій питомий н є с л о в' я н с ъ к и й світогляд»¹⁴.

Юрій Бойко також підкреслював московську жорстокість, використовуючи для цього російські джерела: лекції професорів Архангельського та Морозова¹⁵, а також свідчення Горького про те, що «найцікавіша риса московської жорстокости — це її чортівська витонченість, я сказав би, естетична вишуканість... »¹⁶

Однією з провідних тем діаспорної преси, як і іншої друкованої продукції, була тема української нації та української держави, її історії, долі, перспективи.

_______________________

¹²Див.: Андрієвський Дмитро. Нарис української політики й тактики на міжнароднім полі, 1951. — С. 4.

¹³Там само.

¹⁴Див.: Бочковський О. І., Масарик Т. Г. Національна проблема та українське питання. — Подєбради, 1930. — С. 225. — С 225.

¹⁵Див.: Бойко Юрій. Шлях нації. — Українське слово. — Париж; Київ; Львів, 1992. — С 59.

¹⁶Там само, с 57.

ст. 26

Наголошувалося на давності української нації (Юрій Липа нагадував, що ще «великий Богдан, що, здається, перший ужив у державних документах виразу «nacya ukrainska» (1648 p.), був передовсім представником збереження своєї раси»¹⁷; Лев Ребет зауважував: «Українську спільноту, так, як вона сьогодні вистцпас, не створила ані одна якась подія чи особа, ані навіть одна доба. Вона сягає своїм корінням далеко в минуле, навіть до передісторичних часів, і на її формування впливало одночасно і по черзі багато різних чинників»¹⁸. Акцентувалася увага на кращій долі, яку історично повинна б мати українська нація (Лисяк-Рудницький посилається на крилаті слова німецького філософа й письменника Готфріда Гердера про те, що «Україна стане колись новою Грецією»¹⁹ ). Підкреслювалася пряма залежність соціальних завдань від вирішення національних (Ярослав Стецько: «Без національної революції немає соціяльної»²⁰; Юрій Бойко: «Вся історія людства доводить, що високого рівня задоволення своїх соціяльних потреб досягають всі верстви національної спільности тільки тоді, коли нація має власну могутню державу, що захищає її інтереси перед зовнішнім світом ворогів і друзів»²¹).

З огляду на суперечності всередині націоналістичного руху в діаспорі та його роздрібненість, і політиків, і публіцистів чи не найбільше хвилювала відсутність єдності в українських рядах. Більшість сходилася на тому, що в інтересах української справи слід подолати внутріпартійні та міжпартійні розбіжності і виступати єдиним фронтом. У Зверненні Проводу Українських Націоналістів з нагоди двадцятип'ятиріччя ОУН заявлялося чітко: «На черзі дня — колъосальне й важке завдання віднови єдности Націоналістичного Руху. Хочемо вірити, що живлові соки націоналістичної єдности з 30-х років не висякли, що їх не висушать підшепти національного ворога, який тішиться з розбрату й уперто працює над поглибленням прірви поміж двома крилами націоналістів»²².

____________________________

¹⁷Див.: Липа Юрій. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С 23.

¹⁸Див.: Ребет Лев. Формування української нації. — Мюнхен: Сучасна Україна, 1951. — С. 3.

¹⁹Див.: Лисяк-Рудницький. Між історією й політикою. — Мюнхен: Сучасність, 1973. — С 417.

²⁰Див.: Ярослав Стецько. Українська визвольна концепція. — Видання Організації Українських Націоналістів, 1987. — С 133.

²¹Див.: Бойко Юрій. Шлях нації. — Українське слово. — Париж; Київ; Львів, 1992. — С 109.

ст. 27