Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Що таке «самвидав»?




Офіційна преса в Україні — а вона вся була під контролем компартії — не могла собі дозволити такі «вільності», як преса діаспорна: у часи репресій правда замовчувалась повністю, у період перестройки, незважаючи на політичну «відлигу», навіть ті видання, де журналістські колективи були налаштовані демократично, нерідко змушені були вживати «езопову мову». Цю прогалину у суспільній свідомості намагалися заповнити нелегальні видання, так званий «Самвидав» — від «видавати самому», в розумінні видавати поза видавництвами (офіційними). Отже, самвидав — це нелегальна, а тому позацензурна (видана в обхід цензури) література

Самвидав — явище інтернаціональне, побутує переважмо и інтелігентському середовищі і властиве багатьом країнам, де виникають для нього умови. Це — породження тоталітарного режиму, реакція певної частини суспільства на утиски людських прав і свобод, протест у відповідь на насаджування однакомислення та монополію влади на думку. Саме тоталітарна система викликала до життя самвидав у Радянському Союзі і, зокрема, в Україні.

Перший номер самвидавного журналу «Український вісник» вийшов у січні 1970 року. Видавці, викладаючи програму і формулюючи завдання, пояснювали необхідність такого видання тим, що в легальній пресі багато проблем, які хвилюють громадськість, не висвітлюються або фальшуються. Серед них називали як порушення свободи слова та інших свобод, гарантованих конституцією, судові та позасудові репресії інакшедумців, порушення національного суверенітету, факти шовінізму та українофобії. Отже, журнал замислювався не всупереч, а на підтримку конституції, що на словах декларувала високі демократичні принципи, які на ділі не дотримувались. І у програмі підкреслювалось, що «Український вісник» — видання не антирадянське чи антикомуністичне, не друкуватиме документів, які заперечують ради як форму участі громадян у керівництві державою або відкидають у цілому комуністичну ідеологію як таку.

ст. 39

 

Тобто за своїм змістом та завданнями це був цілком легальний часопис, однак через жорстку цензуру, що не допускала будь-якої серйозної критики режиму, його змушені видавати підпільно.

«Український вісник» характеризував самвидав як стихійну форму «здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова»35 . Видавці виділяли три етапи розвитку самвидаву: перший — літературний самвидав початку 60-х років (здебільшого — вірші); другий — анонімна політична публіцистика 1963-1965 роки; третій — політичні статті та документи, автори яких не приховували своїх прізвищ36.

Звичайно, найповажнішим, найзагостренішим та найвпливовішим був третій самвидавний період, до якого належить і випуск «Українського вісника», але він був підготовлений першими двома етапами, що розвивалися від культурницької тематики до політичної, і ґрунтувався на традиціях, закладених ними.

 

2. Три етапи самвидаву

Перший етап — так званий літературний самвидав — виник як відгук на рух шістдесятників. Тоді, на початку 60-х років минулого століття, після розвінчання культу особи Сталіна, створилася якісно нова, набагато демократичніша суспільна атмосфера. Першою відгукнулася на ці зміни художня література: письменники починають мислити критичніше, відступати від канонів проголошеного партією творчого методу соціалістичного реалізму, експериментувати з формою і навіть зі змістом художніх творів. Особливо це було помітно в оперативних поетичних жанрах.

________________

35Див.: «Український вісник». — Вип. 1. — С. 107.

36Там само.

 

ст. 40

 

Звичайно, що найгостріші вірші навіть під час хрущовського потепління не оприлюднювалися: цензура, як завжди, стояла на варті компартійної цнотливості. Ось саме такі вірші поширювались у списках, віддруковані на машинці чи розмножені фотоспособом. Вони склали чималий самвидавний масив і стали своєрідними подразниками суспільної свідомості. Потреби часу вимагали глибшого і всебічиішого осмислення нових реалій, критичнішого ставлення до офіційних доктрин, що, звичайно, не під силу було поезії. З'явилася необхідність у публіцистиці.

Другий етап — етап анонімного самвидаву — (це середина 60-х років XX століття) якраз і характеризується політичною публіцистикою. Зрозуміло, що автори не мали змоги у тодішніх обставинах поставити під своїми творами справжні прізвища. Тому самвидавні матеріали цього періоду зазвичай були анонімними. У них піддавалися ревізії «канонізовані» основи комуністичної ідеології: основи марксистської теорії, історія більшовицької революції і радянської влади та чи не найбільше — національна політика в СРСР. Дослідники (В. Лісовий, Г. Касьянов) відзначають два підходи авторів самвидаву до висвітлення цієї проблематики. Одні автори розвивали свій критичний пафос у рамках ортодоксального марксизму, ідеалізуючи раннього Маркса та вважаючи відходом від його вчення те, що відбувалося в СРСР; інші — піддавали сумніву Марксову доктрину загалом. У цілому ж антирадянський та антимарксистський пафос критичних самвидавних анонімних статей мав значний вплив на стан масової свідомості інтелігенції.

Третій етап самвидавної літератури — уже не анонімний, а авторський — у зв'язку з судовим переслідуванням набирає нових, безпечніших форм: виступає з марксистських позицій та у вигляді офіційних звернень до відповідних інстанцій. Власне, суть критики системи не змінилась, тільки подавалась у завуальованій формі, прикриваючись постулатами класиків комуністичної теорії. Таким чином, нав'язувалася думка, що автори виступають не проти пануючої ідеології загалом, а лише за її очищення від перекручень і збочень. Як показали подальші події, такі «маленькі хитрощі» практично нічого не дали і не зупинили жорстоких репресій проти інакодумців, проти носіїв «буржуазно-націоналістичних» ідей.

 

3. У центрі уваги — національне питання

 

Серцевиною тогочасної самвидавної творчості було національне питання, що й зрозуміло. Адже розбуджена та підбадьорена політичною відлигою в країні, викликаною критикою культу особи Сталіна, українська інтелігенція, хоча й не на повний голос, але наполегливо заговорила про те, що їй боліло давно: залежне становище України в СРСР, зросійщення населення, замовчування голодомору 1933-року, переслідування як «буржуазних націоналістів» усіх, хто відстоює право на існування української мови в Україні, тощо (статті «Сучасний імперіалізм», «Націоналісти?», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», передрук публіцистичного «Листа письменниці Ірині Вільде та її землякам, які не бояться правди», що належав перу Романа Рахманного з діаспори.

Це вельми показово, що визначні твори діаспорних діячів розповсюджувались самвидавним способом в Україні, а найбільш резонансні статті тутешнього самвидаву оприлюднювались в українській закордонній пресі. Так, наприклад, гостру публіцистичну статтю «З приводу процесу над Погружальським» про безпрецедентну подію, яка стривожила інтелігентський загал — пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 року, — оприлюднив журнал «Сучасність»37. Матеріали про жертви репресій 60-х років, підготовлені В. Чорноволом і відомі під назвою «Лихо з розуму», передавали радіостанції «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, друкувала українська преса діаспори (та ж «Сучасність» (Мюнхен) та журнал «Визвольний шлях» (Лондон), газети «Вільне слово», «Гомін України», «Канадійський фармер» та ін.).

_________________

37Див.: журнал «Сучасність». — 1965. — № 2.

 

ст. 42

 

Широко відома праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була видана за кордоном окремою книжкою, перетворившись із самвидаву у тамвидав38. Така практика, що склалася спонтанно, зайвий раз свідчить про спорідненість українського визвольного руху в діаспорі з рухом власне в Україні. Зрештою, у відновленні незалежності України значну роль зіграв і цей об'єктивний фактор — поєднання зусиль українців на материзні і в діаспорі у спільній боротьбі за волю.

За великим рахунком, політичний самвидав першої половини 60-років не вніс чогось нового у теорію, тим більше у практику визвольної боротьби, чого б не було раніше, у героїчний період визвольних змагань часів Другої світової війни. Але він «розворушив» маси, зокрема інтелігенції, студентської молоді і ознаменував «початок формування політичної опозиції», став своєрідним підготовчим етапом «до формування політичної програми інакомислення чи руху опору»39.

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 77; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты