Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Переслідування дисидентів




Самвидав кінця 60-х років представлений багатьма славними іменами. Розходилися серед молоді_поезп Василя Стуса, Ігоря Калинця, Ліни Костен™'^°fса Мозолевського та інших. Із творів науковців досить відомою стала стаття історика М. Браичевського «Приєднання чи возз'єднання?». Ттппігть Доходить до загалу «табірна літератур.» - повість М. Осадчого «Більмо», «Спогади» Д. Шумука, поезії З. Красівського «Невольницькі плачі», листи і заяви в'язнів-дисидентів, упорядковані І. Світличним у збірку «Українські юристи під судом КҐБ». Разом із випусками «Українського вісника» (за 1970-1972 роки вийшло 6 чисел часопису; під час другої хвилі арештів випуск журналу припинився і був відновлений тільки 1987 року) самвидав був значним масивом нелегальної літератури, що справив значний вплив на розвиток руху опору та формування демократичної суспільної думки.

___________________________

45Див.: Мороз Валентин. Серед снігів. Українська суспільно - політична думка в 20 столітті. — Т. 3. – Сучасність, 1983

ст. 47

 

Це непокоїло власті, надто на порозі наближення 50-ї річниці утворення СРСР, і вони, щоб очистити суспільство від інакшемислення, «розкрутили» 1972-1973 років новий виток репресій, названих «генеральним погромом». На початку 1972 року «компетентні органи» провели масові арешти. У Львові до їхніх рук потрапили В. Чорновіл, Ірина Калинець, І. Гель, М. Осадчий, С. Шабатура; у Києві — В. Стус, І. Світ-личний, Є. Сверстюк, Л. Плющ; всього було взято близько двох десятків людей.

За два роки під суд потрапило близько сотні дисидентів, їх засуджено до різних строків тюремного ув'язнення і таборів.

Та головне для «компетентних органів» було не стільки покарати «антирадянщиків», скільки переломити громадську думку, нейтралізувати вплив на неї дисидентів. Тому дуже важливо було, не гребуючи засобами, витиснути з інакодумців каяття. І в цілій низці випадків це їм вдавалося. Змусили покаятися через «Радянську Україну» Зіновію Франко, через «Літературну Україну» та «Робітничу газету» — Л. Селезненка та М. Холодного.

Однак найважливіше було зламати Івана Дзюбу, якого вважали прапором руху опору. Це також вдалося. Заарештованого весною 1972 року, Івана Дзюбу засудили аж через рік — можна здогадуватись, що так багато часу потрібно було саме для його «обробки». Невзабарі (восени 1973 року) Іван Дзюба написав прохання про помилування і був помилуваний. Платити за це довелося зреченням і запевненням, що колишнього Івана Дзюби, який «марнував життя на політичних манівцях, — нема і вже не буде»46.

_________________

46Див.: «Літературна Україна», 9 листопада 1973 р.

 

ст. 48

 

 

Нелегким було життя на волі: вочевидь, письменник був під пильним наглядом, у певній ізоляції, працював у багатотиражці, у загальнополітичній пресі практично не публікувався47.

І тільки з розвитком перебудови та широкого руху за незалежність України Іван Дзюба опинився на хвилі, на мій погляд, цілком заслуженої народної шани: був обраний дійсним членом Національної Академії Наук, призначений міністром культури України, його ім'я вимовляли з повагою.

________________

47Чи по найпершою загальнополітичною газетою, яка почала друкувати Івана Дзюбу, був «Вечірній Київ». Використовуючи так звані перебудови! процеси, які попустили віжки гласності, я, пам'ятаючи працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ризикнув замовити йому статтю про проблеми української мови. Він відгукнувся, і його серйозна, виважена стаття була опублікована. Другодні після виходу газети зі статтею «Бо то не просто мова, звуки...» мені зателефонували з міськкому партії і передали вказівку першого секретаря: о 12:00 бути на засіданні міськкому з поясненням, як така стаття могла з'явитися у «Вечірньому Києві». Я зачинився в кабінеті і обдумував, що маю казати на бюро, коли пролунав зумер «вертушки» — телефону спецзв'язку. То був сам перший секретар міськкому. Він сказав буквально таке: «Гарна стаття Дзюби надрукована. ВВ (себто — Володимирові Васильовичу Щербицькому) сподобалась. Вітаю». Я не знав, що думати і що казати. Тільки запитав: «А як з бюро?» «Та яке бюро, старина, — фамільярно відповів перший секретар. — Так тримати».

Таким чином, мене врятував від прикрощів сам Щербицький. Дивом так щасливо обернулася справа. Це надало мені впевненості, і ми повели в газеті широку дискусію з проблем української мови. Стаття І. Дзюби викликала таку зливу листів, що не було змоги всі їх опублікувати. Я попросив І. Дзюбу підготувати огляд пошти і прокоментувати ці листи. Отже, після першої статті було ще кілька ґрунтовних виступів Івана Дзюби. Згодом ці виступи вийшли окремим виданням з моєю передмовою, за яке Іванові Дзюбі була присуджена Державна Шевченківська премія. Власне, актуальною книжкою І. Дзюби заснована «Бібліотечка "Вечірнього Києва"».

Ст. 49

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 55; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.005 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты