Сила газети — у підтримці громадськості

Протистояння преси і партійних органів значно посилилося під час передвиборної кампанії до Верховної Ради СРСР 1989 року. Загальнополітичні газети в міру своєї сміливості та можливостей намагалися використати дозволену законом агітацію «за» і «проти» кандидатів. Звичайно, партійні комітети досить вільно дивилися на закон, вони намагалися не випустити зі своїх рук процес висування кандидатів і скрізь розставити своїх людей. Та добитися повсюдного і всесильного контролю були вже неспроможні. Трудові колективи далеко не завжди йшли на повідку у партійних комітетів і часто всупереч «лінії», в піку парткомам висували зовсім не тих людей, яких їм радили.

Перші керівники столиці все ж таки вирішили убезпечити себе від несподіванок: по всіх округах було нисупуто по кілька кандидатів, а по двох — Київському иаціопально-територіальному та Дарницькому — по одному. По першому безальтернативно був зареєстрований кандидатом перший секретар Київського міськкому партії Костянтин Масик, по другому — голова Київради Валентин Згурський. Але сполітизова-ного виборця вже важко було обвести круг пальця такими примітивними хитрощами. Сталося те, що й мало статися, але на що не розраховували керівники: саме по цих двох округах, де вони безальтернативно зареєструвалися кандидатами в депутати, їх дружно завалили. Для них це був грім серед ясного неба, для киян — велика перемога. Згідно із законом, треба проводити повторні вибори. І тут трудові колективи, заохочені результатами попередніх виборів, ще більше посміливішали — почали висувати кандидатами людей, яких знали і хотіли бачити депутатами всупереч думці партноменклатури.

Працівники редакції радіомовлення на Київ на своїх зборах одностайно висунули кандидатом у народні депутати СРСР свого колегу — редактора газети «Вечірній Київ». Це була небачена зухвалість, оскільки журналісти міського радіо, як і працівники міських газет, вважалися надійними підручними партії (М. Хрущов).

Ст. 59

Але вони витримали тиск з боку міськкому і не відмовились від своєї позиції.

Крім київських радіожурналістів редактора «Вечірнього Києва» висунуло кандидатом ще понад 10 колективів. І тут керівництво міста змінило тактику. Якщо під час перших виборів вони створили прецедент безальтернативності, то на повторних виборах вирішили довести демократію до абсурду: пішли на масове висування кандидатів. Наприклад, по національно-територіальному округові, де балотувався і зазнав поразки перший секретар міськкому партії К. Масик, було близько півсотні висувань. Зареєстровано, до речі, без передвиборних зборів, які служили надійним ситом для відсіювання незручних кандидатів, 33 особи. Щоб розсіяти голоси, до бюлетенів були внесені прізвища таких популярних людей, як тренер Київського «Динамо» В. Лобановський, відомий співак Д. Гнатюк, композитор Олександр Білаш, академіки Д. Гродзинський, Ю. Шемшученко та ін.

Вибори виграв безпартійний Володимир Черняк (676 489 голосів), якого підтримував Рух і негласно — ЦК КПУ. Однак вся передвиборна кампанія була корисною і повчальною. Вона дала політичне загартування, збагатила досвідом і висвітлила ставлення киян до «Вечірки» — за кандидатуру редактора проголосувало близько півмільйона киян, майже всі наші передплатники. Це зміцнило позиції газети, піднесло її авторитет, примусило партійні комітети серйозно замислитись над тим, яким чином нейтралізувати вплив газети на киян. Найпростіший, і в той же час, враховуючи політичну атмосферу в столиці, досить ризикований вихід — усунути редактора. І Щербицький погодився на це. Лише збіг обставин та обмаль часу не дозволили здійснити цей задум.

Якось у середу по «вертушці» зателефонував особисто перший секретар міськкому партії Масик, що бувало нечасто.

Ст. 60

— Ти коли йдеш у відпустку? — запитав.

— З понеділка.

— Іди з завтрашнього дня. І їдь з Києва. Все.

Дзвінок незвичайний, і я внутрішньо відчував, що

зігнорувати його не можна. Написав наказ і другодні уже був на дачі за містом, сушачи голову, що б це могло означати. Аж ось у суботу передають по радіо — відбувся пленум Київського міськкому партії. Я збагнув — моя відпустка безпосередньо з цим пов'язана. І не помилився. Уже пізніше я дізнався, що у Щербицького терпець увірвався, і він дав Масикові вказівку: Карпенка з посади редактора зняти і з партії виключити на пленумі міському — щоб для інших була наука.

Треба віддати належне тодішній системі — як правило, персональні справи в компартії не вирішувалися заочно. Якось, уже пізніше, у свою бутність першим віце-прем'єром, Костянтин Масик перепинив мене по дорозі до Верховної Ради і принагідно згадав:

- Пам'ятаєш, як я тебе врятував?..

— Пам'ятаю. І з вдячністю оцінюю... — відповів я.

І це була щира правда, хоча я розумів, що рятував

Масик передусім себе, бо Київ тоді був, як вируючий

казан: раз обпікшись на молоці, і на воду дмухати

будеш.

Атаки столичної і республіканської партноменклатури проти «Вечірнього Києва» велися постійно, оскільки він уособлював в собі згусток демократії і гласності, концентрував навколо себе опозиційні сили і, ставши прапором боротьби з компартійною монополією в усіх сферах суспільного життя, мав значний вплив на формування суспільної думки. Нерідко ці атаки велись безпосередньо на головного редактора: якби його вдалося нейтралізувати, легше було б боротися з газетою загалом. Особливо це виявилося під час перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, що відбувалися весною 1990 року під знаком перестройки.

На хвилі великої популярності «Вечірнього Києва» в столиці його редактор, всупереч спротиву партапаратників, був висунутий кандидатом у депутати по цілій низці виборчих округів.

Ст. 61

Було очевидним, що на цьому етапі передвиборчої боротьби зупинити його не вдасться, тому головні зусилля протидії були зосереджені на кінцевому етапі. За день до голосування в кожну поштову скриньку Прирічного виборчого округу № 14, де балотувався редактор «Вечірнього Києва», було розкладено листівки (близько ЗО тисяч прим.) з так званим компроматом. На той час виборці уже знали ціну такому «компроматові» та чиїх рук це справа. їхня реакція у відповідь була приголомшуючою для партократії — з усіх столичних округів по єдиному Прирічному депутата було обрано з першого разу — за редактора «Вечірнього Києва віддали голоси 26563 виборці з 41596, що взяли участь в голосуванні⁴⁹. По решті округів ніхто — навіть перший секретар ЦК компартії України Володимир Івашко — не набрав оптимальної для перемоги кількості голосів, і там мав відбутися фінальний етап голосування для двох кандидатів, які посіли перше і друге місця⁵⁰.

Партійній владі було від чого розгубитися — адже депутатський мандат редактора затруднював тиск на нелюбу газету, очолювану ним.