Протистояння: компартія — преса

Гласність — чи не найхарактерніша риса та чи найбільше досягнення перестройки. Затиснута жорстокою цензурою, поставлена на службу монопартійній тоталітарній системі, компартійна преса задихалася в безправній атмосфері, творчо деградувала, б'ючись у тісних рамках стереотипів лакування та вихваляння соціалістичної дійсності від «схвалюючи і підтримуючи» до «ставши на трудову вахту». Ці штампи заполонювали всі газети, повторювались з номера в номер і, звичайно ж, западали в уми обивателя.

У ті часи побутував такий анекдот-бувальщина. Приїхав з чергового з'їзду КПСС голова колгоспу — єдиний делегат з району. Редактор райгазети терміново посилає кореспондента взяти інтерв'ю в учасника «історичної» події. Той розшукав голову і починає розпитувати: «Іване Івановичу, ви єдиний в районі учасник партійного з'їзду. Які Ваші враження?». «Дуже добрі. Я схвалюю і підтримую рішення з'їзду...». Журналіст робить спробу конкретизувати розмову: «На з'їзді говорилося про дальший розвиток сільського господарства. Можете прокоментувати?». «Я схвалюю і підтримую...». Кореспондент у розпачі, і знову наштовхує на конкретику: «На з'їзді наголошувалося про розвиток критики і самокритики...». Голова, не дослухавши, знову своєї: «Я схвалюю і підтримую...». І тоді журналіст, не втримавшись, питає: «Іване Івановичу. А власну думку маєте?». «Маю, та я її не схвалюю і не підтримую».

Ст. 55

В цьому анекдотичному епізоді яскраво показана та затхла, наскрізь брехливо-стереотипна атмосфера, яка панувала в суспільстві. І раптом ідеологічне послаблення під час перестройки — як ковток свіжого повітря. Та апетит приходить під час їди — цього ковтка виявилося замало: хотілося дихати на повні груди. І преса під прапорами перестройки, зовні підтримуючи генеральну лінію партії, не тільки посвіжішала тематично, а й замахнулась на святая святих — почала критикувати саму партію і створену нею систему.

Таким чином, якщо закордонна діаспорна преса піддавала критиці радянську тоталітарну систему зі сторони, самвидавна — з опозиційних низів, то сама компартійна преса, використовуючи перебудовну фразеологію, розкладала її зсередини. Небезпеку цього явища першою відчула сама компартія і відповідно почала реагувати — типовими по всій країні стали переслідування журналістів і редакторів та тиск на пресу — інших методів компартія не знала і не визнавала.

Це були, викликані синдромом самозбереження, репресії партійних комітетів проти своїх-таки друкованих органів, які, відчувши відносну волю, почали вислизати з-під так званого партійного керівництва. Але ситуація різко змінилась і преса не могла мовчазно зносити збиткування над собою, як це було раніше, а почала, опираючись на громадську думку, «показувати зуби». Один за одним стали виникати конфлікти між газетами і їхніми видавцями — партійними комітетами. Скандали прокотились по всій країні — від центру до околиць.

«Вечірній Київ», відомий своїм традиційним демократизмом, під час перебудови пішов у руслі гласності далі від інших партійних газет в Україні. Критика компартії, номенклатурних привілеїв, підтримка Народного руху України — все це викликало зворотну реакцію: шалений тиск на газету з боку і міському, і ЦК партії. Не раз редактора «проробляли» на бюро і пленумах міськкому партії, не раз викликали на бесіди у відділ пропаганди й агітації і навіть до секретарів ЦК.

Ст. 56

На одному із зібрань так званих неформалів (не традиційних, що дозволені владою, громадських організацій) ЦК компартії України був названий заповідником брежнєвізму, про що й написав «Вечірній Київ». Редактора негайно викликали у відділ пропаганди й агітації ЦК: як газета сміла таке написати? Доводилося відбиватися таким чином:

— Та то ж говорять ідеологічні супротивники. Чи ви з ними згодні?..

Справді, для розправи формального приводу не було, оскільки фразу хоч і не процитовано дослівно, але було вжито у переказі. Все обмежилося «розмовою». А згодом стало відомим, що таку роздратовану реакцію спричинили телефонні дзвінки у різні відділи ЦК і до приймальні Щербицького, в яких невідомі абоненти запитували не без єхидства: «Алло, це заповідник? Покличте директора...»

І так реагувала громадськість на виступи газети...

Виклики редактора «Вечірнього Києва» до міськкому партії і ЦК стали своєрідною рисою стилю партійної роботи. Приводи могли бути найрізноманітніші: публікація відразу після чорнобильської трагедії фотографії під заголовком «Київ сьогодні», на якій мало було людей (інкримінація політичної недалекоглядності, підігрування зарубіжній пресі, яка повідомляла про масову втечу жителів зі столиці); критика номенклатурних привілеїв; оприлюднення точки зору, що не збігалася з офіційною; звичайний недогляд і допущення фактологічної помилки внаслідок цього.

Показовий в цьому плані один випадок. Під час перестройки припинились переслідування людей, які 22 травня, у день перезаховання праху Т. Шевченка в рідну землю, приходили вклонитися поетові до його пам'ятника у Києві. Більше того, 1988 року, у руслі перестройки, було дозволено покласти квіти до монумента від виконкому Радянської районної ради народних депутатів у м. Києві, на території якої розташований пам'ятник. У «Вечірньому Києві» на радощах було вміщено велику кореспонденцію, присвячену цій події, в якій, на жаль, трапилась прикра помилка — зазначалося, що до пам'ятника Шевченкові були покладені квіти не від райвиконкому, а від ЦК компартії та уряду України.

Ст. 57

Це й стало приводом для «проробки» редактора на бюро міськкому партії. Все зводилося до одного: це фальсифікація, обман громадської думки, як газета могла написати таке — ніяких вінків від ЦК і уряду не було! Всякі пояснення, що це прикрий недогляд, не бралися до уваги. Знервований і напружений до краю, я не витримав і кинув зозла:

— Ну й погано, що не було. Прийде час — будуть!

Через два роки день 22 травня відзначався вже офіційно і широко — біля пам'ятника Тарасові Шевченкові розлилося людське море, прийшла сюди і Верховна Рада мало не в повному складі, був тут і секретар ЦК Леонід Кравчук, було багато квітів і вінків. Люди зі сльозами на очах співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Червону калину». Я, згадуючи колишню «проробку» на бюро, щиро радів, що газета припустилася такої справді пророчої помилки.

Втручання партійних комітетів у роботу редакцій стали масовими. Хоч як парадоксально, але у час політичної відлиги цензура стала ще жорсткішою. Якщо раніше її втручання були тільки тоді, коли подавалась інформація, записана у «Перечне» заборонених для публікації фактів і тем, то тепер про кожен сумнівний з офіційного політичного погляду матеріал доповідалося в партійний комітет і той вирішував: дозволити друкувати чи ні. За кількістю втручань «Вечірній Київ» посідав чільне місце. Зі шпальт газети вилучались фрагменти або знімалися повністю матеріали, які розповідали правду про більшовицькі репресії 30-х років; в яких висловлювались точки зору на війну в Афганістані, що відрізнялися від офіційної позиції; подавалася правда про Чорнобильську катастрофу і її наслідки тощо.

Ст. 58