Обов'язок — бути совістю свого народу

У полум'яному «Відкритому листі українця-читача до українця-журналіста», який належить перу талановитого публіциста і редактора, члена ОУН з 1937 року Романа Рахманного, історичне покликання діаспорної журналістики бачиться так:

«Визначити, розгорнути перед українською еміґрацією її завдання у перспективі майбутности українського народу — ось черговий обов'язок української преси.

А в центрі ставити як вихідну точку — Україну. Вона, свята у своєму минулому й сучасному змаганні, повинна стояти понад розбурханими пристрастями партійними і груповими, повинна бути недосяжна для зневажників і святотатників»²³.

Ця, написана кров'ю серця, стаття опублікована в березні 1947 року у «Визвольній політиці». Висловлена ідея, що над партійними і груповими пристрастями треба ставити Україну, і сьогодні надзвичайно актуальна. Публіцистика Романа Рахманного, як і публіцистика Івана Багряного, стала для багатьох в Україні справжнім відкриттям. На жаль, за часів «залізної завіси» все написане цими та іншими українськими патріотами було віднесене до «чаду українського буржуазного націоналізму», а отже вважалося ворожим і трималося за сімома замками.

________________________

²²Див.: Мельник Андрій. Спогади та документи. — К.: Фундація імені 0. Ольжича, 1995. — С 326.

²³Рахманний Роман. Роздуми про Україну. — К.: Видавництво товариства «Просвіта», 1997. — С. 17.

ст. 28

І тільки за часів незалежності полум'яне слово видатних представників української діаспори прийшло до читача в Україні. Це свідчить, що над справжньою публіцистикою не владні ані час, ані кордони. Бо справжня публіцистика — це не лише факти і слова, а передусім — думка і серце. Бо справжня публіцистика пишеться не чорнилом, а кров'ю. Недарма Роман Рахманний у своїх творах наводив улюблений вислів «З усього написаного люблю лише те, що написано кров'ю». І сам він з усією відповідальністю підкреслював, «що кожне написане слово має свою вагу і має особливі обов'язки»²⁴ і що найперший обов'язок — це «...обов'язок бути совістю народу і його свідомістю — дзеркалом сучаспости»²⁵. Власне, ці слова є точною і влучною самохарактеристикою всієї публіцистичної творчості Романа Рахманного.

Публіцистика — це насамперед істина, це тривога багатьох сердець. Тому вона актуальна доти, доки б'ються стривожені серця. Чим тривожились Роман Рахманний і його однодумці? Відповідь знаходимо у нього ж: «...ми тривожимось, бо загрожене саме існування всієї нашої нації»²⁶. Найбільшу тривогу у чутливих серцях викликав розбрат серед українців. Адже відомо, що відсутність єдності завдавала непоправної шкоди як у далекому минулому, так і в недавньому, — через це була втрачена українська державність, через це її не могли відновити протягом понад чотирьох століть.

Питання єдності непокоїли не тільки ОУН, а й Українську революційно-демократичну партію. У доповіді на третьому з'їзді її генеральний секретар Іван Багряний питання єдності ставить ширше, маючи на оці не тільки єдність націоналістичного руху в діаспорі, а й єдність всієї української нації:

___________________

²⁴Рахманний Роман. Роздуми про Україну. — К.: Видавництво товариства «Просвіта», 1997. — С. 9.

²⁵Там само, с 14.

²⁶Там само, с 4.

ст. 29

«Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз'єднання — політику зв'язування, об'єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об'єднати всі соціальні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб вільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз українського не расового, а територіального патріотизму»²⁷.

Це дуже важлива думка про злиття в єдину цілість всіх елементів суспільства не за расовою ознакою, а за територіальним патріотизмом, до речі, висловлена ще 1949 року і того ж року оприлюднена в ч. 5 журналу «Наші позиції». Вона дещо розбігалася з позицією ОУН, яка відстоювала, так би мовити, етнічну чистоту українського патріотизму, даючи привід супротивникам проводити паралелі між націоналізмом і нацизмом. Згодом думка про широку базу українського патріотизму, не обмежену тільки етнічними рамками, а, отже, і широку базу боротьби за українську Україну, почала все частіше висловлюватися і в діаспорі, і в Краю. Якщо раніше багато хто категорично (і небезпідставно) відмовляв українським комуністам в українському патріотизмові, то згодом ця категоричність уже не звучить. Анатоль Камінський, наприклад, чітко бачить різницю між націонал-комунізмом і російським шовіністичним комунізмом.

«Коли у першому випадку є натиск на «національний» і «комуністичний», то в другому — на шовіністичний і імперіяльний. Кажучи коротко: якби сучасний російський комунізм (чи точніше — сучасний радянський варіянт комунізму) був би «націонал-комуністичним», він був би етнічно-територіяльним, тільки російським і комуністичним у першу чергу, і ніщо не стало б йому на перешкоді жити у згоді з такими ж націонал-комунізмами інших народів (українського, югославського, польського, чеського і т. д.) і визнавати їх право на існування»²⁸.

__________________

²⁷Див.: Багряний Іван. Публіцистика. — К.: Смолоскип; Фундація ім. Івана Багряного, 1996. — С. 135.

²⁸Див.: Камінський Анатоль. За сучасну концепцію української революції. — Мюнхен: Сучасність, 1970. — С. 125.

ст. 30