Спроби позбутися залежності від монополіста

Хоч така допомога не була зайвою, та вона, звичайно, не розв'язала проблему кардинально. Практично всі республіканські газети, за винятком парламентського «Голосу України», перейшли з п'ятиразового на триразовий вихід на тиждень. «Вечірній Київ», щоб не втратити в оперативності, обрав інший шлях: виходив за п'ятиденним режимом, але ще з ЗО вересня 1991 року тимчасово був змушений наполовину зменшити свій обсяг, пояснивши напередодні своїм читачам, чому вони отримуватимуть тільки пів-«Вечірки».

Коли погортати підшивки газет з кінця 1993 і аж до 1994 року, можна помітити, як криком кричали редакції, волали про допомогу, били тривогу, що гине преса. Самі тільки заголовки тих днів розкажуть багато про що: «Плач по українській пресі», «Час згортати вітрила?..» («Літературна Україна»); «Газета буде виходити... ще 3 дні», «Спочатку загине преса...», «Чи потрібна незалежній Україні незалежна преса?» («Независимость»); «Не всім виданням незалежність під силу», «Українська журналістика справді в небезпеці» («Киевские ведомости»); «Преса України сьогодні», «Матимемо пів-"Вечірки"», «Преса України гине. Єдина надія — на підтримку держави. Якщо преса їй потрібна», «Чи затиснуть рота гласності?..», «Репортаж із зашморгом на шиї» («Вечірній Київ»).

З відкритим листом до народу, до Президента, до Верховної Ради та Кабінету міністрів України звернулися журналісти редакцій центральних видань: газет «Сільські Вісті», «Демократична Україна», «Правда Украины», «Робітнича Газета», «Україна Молода», «Молодь України», «"Независимость», «Вечірній Київ», «Киевские Новости», журналів «Жінка», «Перець», «Україна». Різні редакції, різні позиції, різні мови, а біль один, спільний. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння і викликала цей зойк, було чергове, на початку року, самовільне підвищення цін Міністерством зв'язку на поштові послуги, що завдало страшного удару по пресі.

Ст. 95

Голоси про те, що українська преса, передусім демократична, гине, що населення може опинитися в інформаційній ізоляції, не були таким собі спонтанним істеричним сплеском емоцій інтелігентів, що розгубилися під тиском загальних економічних негараздів, а, на превеликий жаль, мали під собою реальну основу. Так, з ініціативи Мінзв'язку, який різко підвищив ціни за поштові послуги, вся преса змушена була проводити так звану д о п е р е д п л а т у, тобто просити своїх читачів внести додаткову суму для того, щоб отримувати видання й надалі, бо тих грошей, що були заплачені, не вистачило. В результаті всім центральним газетам в цілому по країні вдалося зберегти лише 18,5% набраних раніше тиражів. «Вечірній Київ» мав дещо кращий показник, але і його наклад зменшився з 470 до 130 тисяч примірників — тобто залишилось лише 26% тиражу, який був на початок року.

Державне поштове відомство, хоч би як воно називалося — державним комітетом чи міністерством, ще з часів компартійного режиму було єдиною структурою-монополістом в організації передплати та доставления споживачеві періодики. Тільки у ті часи воно не мало права на найменше підвищення цін з власної ініціативи — правила гри диктувала компартія. Тепер же, при переході до ринку, коли колишня компартія зійшла з політичної арени, а новітня не прийшла до влади, стала звичайною партією в ряду десятків інших, поштове відомство, використовуючи своє монопольне становище, яке збереглося, та спираючись на ринкову логіку, щоразу підвищувало ціни, диктуючи безправним редакціям свою волю і намагаючись за їхній рахунок поліпшити власні справи. На протести з боку преси Міністерство просто не зважало. Його керівники незворушно відповідали: нині у нас ринок, вас не влаштовують наші умови, будь ласка, займайтесь організацією передплати і доставлениям своїх видань самотужки або шукайте собі іншого партнера. При цьому вони добре знали, що самотужки редакції неспроможні нічого зробити з ряду об'єктивних причин, та й не їхня це справа, а іншого партнера просто не існує в природі.

Ст.96

Численні апеляції до вищої влади — Верховної Ради, Президента, Кабінету міністрів — були черговим гласом волаючого в пустелі.

І все ж таки спроби розбити цю поштову монополію з боку редакцій робилися не раз, правда, щоразу вони були безуспішними. Першими проти диктату монополіста повстали журналісти «Вечірнього Києва». У Мінському районі столиці було вирішено в порядку експерименту самим провести передплату і поза поштою доставляти передплатникам газету, про що й було повідомлено Міністерству зв'язку і висловлено прохання передплату в цьому районі силами зв'язківців не проводити.

До організації нової справи редакція залучила приватну фірму, уклала з нею угоду, спільно розробили схему, згідно з якою передплату проводять двірники, вони ж розкладають газету передплатникам у поштові скриньки, а доставляється вона машинами фірми до ЖЕКів (житлово-експлуатаційних контор), де й працюють ці двірники. Двірники також були задоволені — це їм додатковий приробіток, а робота не складна, оскільки кожен добре знає свої будинки. Для передплатника також вигідно, бо це дешевше, ніж через пошту. Тому передплата пройшла успішно. Були труднощі з поштовими скриньками — вони формально належали ЖЕКам, а фактично ними користувались поштовики, які відмовилися надати своїм конкурентам ключі від скриньок. Тоді фірма виготовила необхідну кількість ключів і роздала двірникам. Справа, здавалося, пішла успішно. Принаймні, на першому етапі. Якщо Київський поштамт заправив за проведення передплати одного примірника «Вечірки» 38,38 копійки на тодішні гроші — майже стільки, скільки обходилось виробництво одного примірника! — то при альтернативних передплаті і доставленні одного примірника у Мінському районі, де був закладений експеримент, послуги по передплаті і доставлені примірника газети становили 21 копійку.

Ст. 97

Завдяки цьому, тобто конкуренції, яка тільки-но зароджувалась, вдалося збити ціну Київпоштамту до 35,3 копійки за примірник.

Та головне досягнення було не в цьому, а в тому, що поліпшилась культура обслуговування, розширилось коло послуг для населення. Наприклад, передплату у Мінському районі можна було оформити вдома, викликавши телефоном розповсюджувача (а часто він і сам, без виклику, ходив по квартирах), чим із вдячністю скористалося чимало пенсіонерів та інвалідів. Крім того, сама передплата, незважаючи на зубожіння людей і безгрошів'я, тут проходила набагато жвавіше, ніж у цілому по місту. Якщо в районах столиці, де передплату приймали поштовики, вдалося зберегти 24 відсотки тиражу, то в експериментальному Мінському районі, де редакція сама цим займалася, — 35 відсотків.

Окрилені цим успіхом журналісти «Вечірки» оптимістично оцінювали перспективу. Але тут конкуренти завдали їм першого сильного удару: за два дні до визначеного й узгодженого з Київпоштамтом терміну переходу на самостійне доставления газети раптом усі до єдиного двірники розірвали трудовий контракт. Про причини ніхто не хотів говорити, але найвідвертіші натякнули, що не хочуть втратити основну роботу. Цього боялися, як вогню: не тому, що втрачали заробіток (платня двірників мізерна), а тому, що практично всім їм тоді надавалось службове житло (хтось уже його мав, а хтось очікував). А правила такі: пішов зі служби — звільни квартиру для іншого, хто займе твоє місце.

Організаторам нової справи довелося в пожежному порядку шукати нових людей. Це було не просто, бо на той час зайнятість населення була високою, та й фінансово до цього ні редакція, ні фірма не були готові: адже двірникам планувалася лише доплата до основного заробітку, враховуючи незначний обсяг роботи, а не повна ставка; тепер же, наймаючи людей, треба було їм забезпечити згідно з законодавством не меншу від мінімальної платню.

Ст. 98

Доки підшукували людей, газети не доставлялися, а там, де вони доставлялися, листоноші поштових відділень, одержавши негласну вказівку, при розкладанні у скриньки доставленої кореспонденції викидали геть «Вечірку», якщо тільки вона там була. Почалося масове ремствування передплатників, редакцію засипали цілком справедливими скаргами, багато хто відкликав оформлену передплату. Фірма розгубилась остаточно і заявила про свою неспроможність виконати власні зобов'язання. Редакції нічого не залишалося, як позичати в Сірка очей і звертатись до Мінзв'язку з проханням на його умовах взяти на себе доставления газети в цьому районі.

Подібні спроби робили також і газети «Літературна Україна», «Киевские ведомости», але з тим самим плачевним результатом. Розбити монополію Мінзв'язку не вдавалося з тієї простої причини, що вся матеріально-технічна база на місцях — головно приміщення-сортувальні, належала поштовому відомству і ділитися нею воно не збиралося. Тому журналісти добре розуміли, що боротьба з ним безперспективна, і, як до останньої надії, звертались до вищого керівництва держави.