Боротьба у Верховній Раді України

Антиконституційний заколот не пройшов завдяки опору народу, твердості парламенту Росії, мужності її президента Бориса Єльцина. Але він висвітлив прогнилість комуністичної системи, яка задля самозбереження готова на все і не зупиниться ні перед чим: зокрема, прикриваючись іменем народу, вона кинула проти цього народу збройну силу армії та КГБ. І стало очевидним, що розмови про демократію та права людини залишаться словами доти, доки при владі лишатиметься цей жахливий монстр — компартійно-державна номенклатура, що зрослася з військово-промисловим комплексом.

_________________

⁵⁹Див.: «Вечірній Київ», 22 серпня 1991 р.

Ст. 73

Тривожні дні путчу показали, що український народ, повіривши в ідеали демократії, свободи, суверенітету, не відступиться від них навіть перед загрозою застосування зброї. І в той самий час ані українська Верховна Рада, ані її Президія не стали колективним лідером свого народу, як це було в Росії, не очолили його ентузіазм і зусилля, а зайняли вичікувальну позицію, що знайшла відбиття у виступах Голови Верховної Ради та обережній, обтічній офіційній заяві Президії. Власне, і позачергова сесія (навіть не насмілилися назвати надзвичайною, якою вона була за суттю), була скликана із запізненням — все з тієї ж традиційної оглядки на Москву. Причина зрозуміла — вони пуповиною зв'язані з компартією і неспроможні були цю пуповину розірвати. Звідси — меншовартісна периферійно-провінційна політика, звідси пусті слова про відданість демократії і вірність суверенітетові, які залишились нічого не вартими деклараціями.

Позачергова сесія розглядала одне питання — політична ситуація в Україні після путчу та необхідні заходи, яких треба вжити, щоб подібне не могло повторитись. Із доповіддю виступив Леонід Кравчук, із співдоповіддями від групи-239 — Олександр Мороз, від опозиційної Народної Ради — Ігор Юхновський. Вся Україна з інтересом і надією стежила за роботою сесії. Навіть з радіо- і телетрансляцій відчувалась густа напруга у сесійній залі: принишкла прокомуністична Президія, затихла парламентська більшість, яка завжди, маючи кількісну перевагу, трималась агресивно, самовпевненно і пихато. Представники Народної Ради, як ніколи, були зібраними, рішучими й наступальними — вони домінували на цій сесії. У виступах з трибуни і від мікрофонів, у безкомпромісних запитаннях до доповідачів, у репліках вони вимагали радикальних кроків і вносили чимало слушних пропозицій, що зводились до наступного:

Ст. 74

— Оголосити повну незалежність України — державну, політичну, економічну;

— Негайно департизувати державні установи,

збройні сили, КДБ, МВС;

— Невідкладно сформувати українську Національну гвардію;

— Якомога швидше запровадити власну грошову

одиницю, щоб надійно захиститися від Москви;

— Повернути справжньому господареві — українському народові — підприємства, які були у союзному

підпорядкуванні;

— Повернути державі відібрану компартією поліграфічну базу і демонополізувати пресу, яка переважно залишилася в руках компартії;

— Націоналізувати майно компартії, яке фактично їй не належить;

— Оголосити недовіру Президії Верховної Ради і негайно переобрати ту її частину, яка підтримала чи

намагалася підтримати ГКЧП;

— Створити парламентську комісію, яка б детально вивчила, хто із державно-управлінського апарату підтримав путчистів, звільнитися від них і віддати під суд.

Ці, і ще радикальніші вимоги (заборонити компартію, очистити від комуністів управлінський апарат) не могли бути реалізованими на той час: Верховна Рада залишалась бастіоном комунізму, оскільки компартія у ній мала більшість. Але її репутація була, м'яко кажучи, підмоченою, а устої її захитались. Двічі цього діш ішходип па трибуну перший комуніст України Отпіслпм Гуіхтко відстоювати комуністичні позиції, шіо усміху не1 міш; першого разу його освистала ОІІОІНІЦІЛ, ІІН',ШІ другого близько трьох десятків депута-'і'ік комуністів оголосили про вихід з партії.