Проблема соціалізації особистості в «теорії вільного і природного виховання» Руссо

Індустріальна цивілізація, що формувалась у Європі у ХУІІІ ст. робила людину безособовою і перетворювала її на гвинтик виробничої і державної машини. Цю небезпеку гостро відчув Жан-Жак Руссо (1712-1778). У центр своїх соціально-філософських поглядів він поставив людину, гармонійно пов'язану з природою. Заперечуючи позитивний вплив цивілізованого суспільства на формування і розвиток людської особистості, Руссо у своїй педагогічній концепції передбачив кризу тієї освітньо-виховної традиції, яка в його епоху і довгі десятиліття по тому, домінувала у генотипі Західної цивілізації, а також намітив деякі шляхи виходу з цієї кризи через ідею індивідуального виховання, та максимальної ізоляції дитини від суспільства. Такі підходи до виховання не були новими у педагогіці - вони широко використовувались ранньохристиянськими педагогами, проте, на відміну від них, концепція Руссо не мала релігійної основи.

Визнання Жан-Жака Руссо як видатного філософа і педагога розпочалось із 1749 року, коли, відгукнувшись на оголошення Діжонської академії, він написав твір на тему «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню звичаїв», в якому обстоював тезу про те, що культура зіпсувала людей відірвавши їх від природи і природної простоти. Людина вимушена підкорятися зовнішнім умовам цивілізації, різноманітним штучним правилам соціального життя. Кожна людина, від природи, на його думку, є моральною і володіє природними правами на щастя і благополуччя. Однак цивілізація не дозволяє реалізувати ці права більшості людей.

Невизнаний талант раптом перетворився у визнаного генія. За першим твором іде ряд блискучих творів, які містять у собі звинувачення проти існуючого порядку речей та хоч і не стрункі, але см'іливі і разючі щодо новизни, намітки шляхів нового соціального устрою життя. У 1762 році з'являється один із визначних творів Руссо «Еміль, або про виховання», де пропонувалась нова педагогічна концепція. Вона заперечувала ідеологію філософів французького Просвітництва щодо значення соціального виховання у формуванні людини і шляхів побудови ідеального суспільства. У цьому творі філософ продовжує розвивати свою ідею зіпсованості людини цивілізацією, а відтак і соціальним вихованням. За своїми переконаннями Руссо був близький до деїзму і вважав, що Бог лише дав першопочатковий поштовх до розвитку світу, а далі не втручався в те, що відбувалось на землі. Тому людина відповідальна за все, що відбувається.

Педагогічні погляди, що їх викладає Руссо у цій праці, є частиною його соціально- філософських поглядів і повинні розглядатись у їх контексті. Руссо вважає, що примітивний (природний) стан має перевагу над культурним у тому, що між потребами і можливостями їх задоволення є природна рівновага. В цивілізованому суспільстві ця рівновага порушена. Причиною суспільних нещасть є приватна власність. Існуючий державний устрій закріпив цю нерівність, безповоротно знищив природну свободу. Природне право не допускає ні соціальної, ні релігійної нерівності, а влада повинна належати народу. Руссо не підтримував думку філософів Просвітництва другої половини XVIII століття про те, що розвиток моралі і громадянськості залежать від прогресу наук і мистецтв. На його думку, можна бути «просто людиною» в результаті природовідповідного виховання і можна бути «громадянином» у результаті суспільного (соціального) виховання. Проте, на думку Руссо, сучасна людина не може стати зразковим громадянином тому, що розвиток цивілізації зробив її особистістю розбещеною. Ідеалом він вважав не справедливий- соціальний устрій, а природний устрій суспільства, де всі люди рівноправні і «загальне звання їх - бути людиною».

Завдання виховання допомогти дитині стати «просто людиною», лише тоді вона зможе зробити правильний' вибір професії. Мало знати, що таке добро, його необхідно любити, стверджував Руссо. На відміну від раціоналізму, який пронизував культуру і педагогіку Західної цивілізації у ХУТІ-ХУІІІ століттях, Руссо вбачав у почуттях основу і первинну діяльність духовного життя. Він заперечував можливість здійснювати виховання дитини. розвиваючи в ній здатність до абстрактного мислення і роздумів. На думку Руссо, людина починає відчувати значно раніше, ніж у неї розвивається здатність мислити і думати. Погоджуючись із просвітниками, що метою виховання є формування розумної людини, Руссо розглядає цю мету як кінцевий результат виховання. Від народження дитина не володіє мисленням, тому у вихованні не можна робити ставку на те, чого в дитини ще немає. З виникненням мислення виникає питання про вибір предметів для суджень, роздумів і пізнання. Пізнання, на його думку, не повинно бути всеядним і спрямованим на всі істини. Принцип відбору істин (знань) повинен базуватись на критерії їх корисності.

У формуванні людини Руссо визнавав роль виховання. Розвиваючи тезу про суперечність між формуванням людини і громадянина, Руссо наголошував, що людина повинна дивитись на світ власними очима, відчувати те, що підказує їй серце, бути залежною виключно від свого розуму, а не від волі авторитету. Зміст ідеалу «просто людини» - вільна і цілісна особистість. Реалізацію такого ідеалу Руссо пов'язував із необхідністю природного виховання.

У своїй праці «Еміль або про виховання» Руссо обґрунтовує власну систему виховання від народження до повноліття, коли дитина виховується одна на лоні природи, далеко від міста і під керівництвом вихователя. Руссо заперечує позитивне значення соціального виховання, домінуюче місце у нього займає індивідуальне домашнє виховання, яке має на меті формування «просто людини», а не підготовку до виконання певної соціальної ролі.

Виховання природне - ось основне гасло Руссо. З нього послідовно випливають два педагогічні принципи. Перший принцип - виховання має бути негативним, тобто, воно полягає не лише у тому щоб формувати позитивні якості, а в більшості у тому, що оберігати від негативних впливів. «Виховання полягає не в тому, щоб навчити дитину доброчесності та істини, а в тому, щоб уберегти серце її від зіпсованості, а розум ії від помилкових думок». Виховання має бути спрямоване на розвиток природи дитини і тому повинно відкидати усілякі зовнішні впливи, які хотіли б надати якогось напряму чи змісту вільній течії природи. Мета виховання - знання життя. Жити - це значить діяти, користуватися всіма своїми органами, почуттями, здібностями.

Другий принцип виховання - прогресивний. Кожен період життя має свої особливості. Руссо виділяє декілька етапів розвитку дитини, кожен із яких має свої особливості і вимагає особливої уваги. Адже, у міру росту дитини змінюються і способи виховання. Враховуючи особливості психіки і фізичного розвитку дитини, Руссо виділяє 4 етапи: 1) дитинство до появи мови; 2) дитинство до. 12 років; 3) отроцтво до 15 років; 4) юність до 20 років. Перші два періоди обмежуються розвитком здоров'я і почуттів, третій дає розумову освіту, четвертий - моральне виховання.

Таким чином, в основі педагогічних міркувань Руссо лежить дві думки: правильна думка про те, що система виховання має бути пристосована до природного розвитку дитини і досить дискусійна думка про те, що природа все робить правильно, а людина все псує. У своєму трактуванні проблем виховання і освіти Руссо продовжив і значно посилив велику гуманістичну ідею Коменського про педагогічну організацію природно-спонтанного розвитку дитини. Більш того, зумів побудувати на ній усю свою педагогічну систему.

Ніхто з педагогів не мав такого впливу на педагогічні пошуки Західної цивілізації як Руссо. Він здійснив революцію в педагогіці, поклавши в її основу цілісне людинознавство. Такий поворот був абсолютно новим у західній педагогіці і особливо гостро ставив питання про особисту відповідальність за свої дії, за свою поведінку таким чином, щоб жити вільно і, в той-же час, у злагоді з іншими людьми.

Основні праці: «Листи про мораль», Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання».