Теорія соціального виховання Й.Г.Песталоцці

Із діяльністю Йоганна Генріха Песталоцці (1746 - 1827) пов'язаний цілий етап у розвитку педагогічної традиції Західної цивілізації. Педагогіці Песталоцці притаманні дві фундаментальні гуманістичні ідеї: перша -надати вихованню і навчанню характер відповідний природі дитини; друга -забезпечити розвиток закладених у ній обдарувань і здібностей.

Йоган Генрхіх Песталоцці народився в Цюріху, в сім'ї лікаря. Коли йому було п'ять років, його батько помер і сім'я зіштовхнулась із значними матеріальними труднощами. З цієї причини Песталоцці ще у ранньому віці пізнав бідність і нужду. Він закінчив протестантський богословський колеж, але пастором не став. Усе своє життя Песталоцці присвятив педагогічній діяльності. Теоретичні праці педагога користувались у Європі надзвичайною популярністю, його називали «батьком початкової школи XIX століття».

У 1774 році Песталоцці відкрив заклад для бідних дітей в Нейгофі. Тут вперше він спробував реалізувати свої ідеї щодо виховання бідних дітей. Педагог вважав, що селянських дітей необхідно навчити раціональним прийомам сільськогосподарської праці. Песталоцці вперше зробив спробу на практиці поєднати навчання з продуктивною працею, проте, експеримент закінчився невдало і школа була закрита.

Узагальнюючи набутий досвід у Нейгофі, Песталоцці пише книгу«Лінгард і Гертруда», видавництво якої дало йому деякі кошти і широке визнання. Підсумки своєї діяльності та обґрунтування своїх ідеї* Песталоцці узагальнює у відомій праці «Лебедина лісня».

У центрі своєї педагогічної системи Песталоцці поставив проблеми дошкільного виховання, елементної освіти і розвиваючого навчання дітей найбідніших верств населення тому, шо саме вони найбільше відчували на собі негативні наслідки становлення індустріального суспільства. Причина бідності, на думку Песталоцці, в тому, що бідняк не може правильно оцінити свої можливості, адекватно реагувати на соціально-економічні умови життя. «Бідняк повинен бути вихований для бідного життя» Ця недемократична, на перший погляд, теза наголошує на тому, що у дітей із бідних сімей повинні бути як конкретні професійні навики, так і ті якості, які необхідні кожній вільній людині. Суть освіти Песталоцці вбачав в ОВОЛОДІННІ дитиною принципів пізнання і способів пізнавальної діяльності, що забезпечить реальний розвиток творчих здібностей дитини. Песталоцці намагався підпорядкувати завдання освіти завданням морального виховання. Він пов'язував розвиток особистості дитини, перш за все, з формуванням у неї власного почуття. У вихованні самим важливим, на його думку, є необхідність навчити дітей володіти своїми почуттями та безпомилково осягати істину.

Одна з головних ідей педагогічної системи Песталоцці - побудова стосунків між вчителем та учнем на гуманній основі. Гуманна основа означає визнання свободи і незалежності дитячої особистості.

Песталоцці намагався забезпечити свободу людини в суспільстві через оволодіння професією, добиваючись при цьому самовираження особистості.

Він визначив основні елементи усякого навчання: число, форму і слово як початкові елементи розумового виховання, відношення дитини з матір 'ю, почуття гармонії і краси - як елементи морального виховання; різноманітні рухи - як елементи фізичного і трудового виховання.

Песталоцці розробив виховання для майбутнього, вважаючи, що воно може сприяти досягненню мрії людства - формуванню такого суспільства, в якому буде гармонізовано суперечності між особистістю і суспільством. Педагогічні ідеї Песталоцці довгий час були орієнтиром для розвитку науки про соціальне виховання в Європі. Проте друга половина XIX століття поставила на порядок денний інші вимоги до людини, як до члена уже сформованого індустріального, динамічного суспільства Думку Песталоцці про те, шо діти бідняків обов'язково наслідують професію батьків і залишаються у тій же соціальній групі - не підтвердило саме життя.

Основні праці: «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Лебедина пісня».

9.Обгрунтування соціальної сутності виховання в педагогічній теорії Ф.А.В.Дістерверга

Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (і 790-1866). Народився у ВестфаліГу сім'ї дрібного службовця. Освіту отримав у Гернборнському і Тюбінгенському університетах, захистив докторську дисертацію, займався викладацькою діяльністю. Усі свої дослідження Дістервег зосередив на проблемі народної масової школи. Був прихильником і все життя пропагував ідеї Руссо і Песталоцці. Дістервег підготував більше ніж 20 підручників із математики, астрономії, природознавства, географії, рідної мови, які використовувались у всіх народних школах. Основну увагу у своїй діяльності він приділяв підготовці вчителів для народних шкіл. У Берліні в період з і 83 і — 1841 створив 4 учительські спілки, був головою Всезагального німецького учительсько-о союзу. Будучи депутатом прусських національних зборів, займався питаннями освіти, відстоюючи ідею єдиної народної школи для всіх дітей незалежно від соціального стану І майбутньої Діяльності. Він виступав за мирне перетворення суспільних відношень шляхом просвіти народу. Розділяючи ідею загальнолюдської освіти, завдання школи вбачав у вихованні свідомих і гуманних громадян. Дістервег вважав, що любов до свого народу с невіддільною від любові до всього людства.Дісгервег обгрунтував три ступені вікового розвитку дітей шкільного віку: і) 6-9 років - фізична активність, сенсорне сприйняття, схильність до ігрової діяльності; 2) 9-14 років - розвиток пам'яті і накопичення уявлень, започаткування абстрактного мислення, формування навичок використання знань на практиці; 3) 14-16 років - посилення діяльності мислення, формування розуму, схильність до логічного мислення, формування моральних принципів і переконань, моральних ідеалів.Принцип природовідповідності Дістервега вказував на соціальну природу виховання. На його думку, принцип природовідповідності вимагає відповідності виховання духу часу і рівню розвитку культури. Кожна людина повинна бути продуктом свого часу і його вимог. Дістервег наголошував на значенні впливу оточуючого середовища для розвитку людини. Він писав, що стан культури і оточення людини роблять її такою, якою вона є, під впливом інших умов людина робиться іншою. Педагог вважав, що виховання є явище історично і соиіаіьно обумовлене. Тому кожна епоха, кожна країна і кожний народ формує свою систему виховання. Виходячи з вищезгаданого, Дістервег обґрунтовує принцип куяьтуровідповідності виховання, який вимагає зрахунання у навчально-виховному процесі умов місця і часу яснття людини, а також урахування культури як національної, так і загальнолюдської. Принцип культуровідповідності Дістервега чітко вказав насоціальну обумовленість виховання та роль соціального середовища у розвитку особистості. Педагог вважав, що цей принцип не можнії не враховувати при вихованні свідомих і гуманних громадян.Принцип природовідповідності у Дістервега, тісно пов'язаний із принципом самодіяльності, адже природний розвиток здібностей пов'язаний із розвитком розумової самостійності. Дістервег вважав, що бути людиною - значить бути самостійним у прагненнях до розумної мети. Самодіяльність - це вільне самостійне пізнання, що дозволяє бачити шляхи і засоби самоосвіти. Виходячи з вказаних трьох основних принципів організації навчально- виховного процесу, Дістервег обґрунтовує основи теорії розвиваючого навчання. Навчання повинно стимулювати задатки і самодіяльність дитини, розвивати її розумово, морально і фізичне. Дістервег сформулював 33 правила реалізації такого навчання, які умовно поділив на чотири групи:правила по відношенню до суб'єкта шкільної освіти - учня. Вони базуються на психологічних особливостях розвитку дитини (природовідповідність, урахування природних етапів розвитку дитини, індивідуальних особливостей, наочність, послідовність, неперервність та ін):правіша відносно об'єкта, що вивчається - предмета викладання: розподіл начального матеріалу у відповідності з рівнем розвитку учля. вивчення основ предмета, розподіл начального матеріалу на окремі взаємопов'язані невеликі частини, повторення пройденого, встановлення міжпредметних зв'язків;правила, що стосуються зовнішніх умов навчання: послідовність навчальних предметів, їх зв'язок із життєвою перспективою учнів, врахування соціокультурних особливостей;

4) правила, що стосуються' професійних якостей учителя: забезпечуючи саморозвиток своїх учнів, учитель повинен саморозвиватись (навчання повинно відображати силу характеру учителя, він повинен правильно викладати свої думки, не повинен зупинятись у своєму розвиті:}-", збагачувати свої професійні якості та ін.)

Педагогічна теорія Дістервєгом мала на меті забезпечити розвиток учня, формування його як громадянина - представника своєї нації і людини. У ній чітко звучать мотиви соціальної обумовленості виховання та вірі Дістервега в можливість перетворення суспільства через освіту і виховання кожної окремої людини.

Концептуальні засади соціалізації особистості в індустріальному суспільстві у спадщині І.Ф.Гербарта

Ключові слова: педагогічна семінарія, педагогіка, мета виховання.

Освітньо-виховну систему, що відповідала характеру і вимогам розвинутого індустріального суспільства, розробив І.Ф.Гербарт (1776-1841). Він народився у Німеччині в місті Ольденбурзі у сім'ї юриста. Закінчив Ієнський університет, працював домашнім вчителем. У 1800р. знайомиться з Песталоцці і розпочинає глибоко вивчати його ідеї. У цей же період захищає докторську дисертацію по філософії, після чого займається викладацькою діяльністю у Геттінгенському, а потім у Кенієбергському університетах. Він читає, філософію, педагогіку і психологію. Домагається відкриття при Кінесбергському університеті педагогічної семінарії, яка має не лише готувати вчителів, але й бути одночасно педагогічною лабораторією.

Найвідомішими працями Гербарна, в яких він виклав свої філософсько- педагогічні погляди, є: «Етичне уявлення про світ як головне завдання виховання», «Загальна педагогіка, виведена з мети виховання», «Про виховання при суспільній підтримці», «Підручник по психології», «Листи по застосуванню психології до педагогіки», «Нариси лекцій по педагогіці».

Гербарт перший із педагогів зробив спробу розглянути педагогіку як науку. Він критично переосмислив традиційну класично-урочну систему Я.А. Коменського і створив «наукову систему педагогіки». На його думку, для того, щоб педагогіка стала наукою, вона повинна поєднуватись з іншими науками. Тому своїй цілісній педагогічній системі він дав філософське і психологічне обґрунтування, побудувавши її на етиці, яка вказує на мету виховання, і психології, яка вказу езасоби досягнення цієї мети.

Наукова педагогіка, на думку Гербарта, повинна, перш за все визначити цілі виховання і адекватні для них засоби педагогічного впливу. За Гербартом, вища мета виховання полягає у формуванні моральної особистості, морально сильного характеру, що означає єдність усвідомлених етичних ідей і волі індивіда. Він сформулював п 'ять етичних ідей які, на його думку, є основою загальної моралі і які повинні стати внутрішнім законом окремого індивіда:

1. удосконалення, яке виробляється на основі організованої волі, сформованої багатостороннім інтересом індивіда, в основі якого лежать найвищі моральні цінності;

2. доброзичливість, спрямована на встановлення гармонії між індивідуальною волею і волею інших людей;

3. право, що передбачає розуміння індивідуальних прав і обов'язків індивіда по відношенню до інших членів суспільства і яка зобов'язує у випадку конфлікту визнати рівноправність двох воль, що протистоять одна одній;

4. справедливості, що зобов'язує компенсувати неприємності і образи, нанесені іншим людям (покарання або заохочення);

5. внутрішня свобода, що дозволяє узгоджувати волю людини з її бажаннями і переконаннями.

Із сучасної йому психології Гербарт взяв два основних положення:

1. не існує ніяких спадкових чи набутих психічних «схильностей»;

2. все психічне життя складається на основі уявлень.

За Гербартом, мета виховання визначається одним словом - моральність, як єдність усвідомлення етичних ідей і волі індивіда. Етичне обґрунтування загальної мети виховання дало можливість Гербарту виділити дві групи цілей виховання:

1. можливі - пов'язані з вибором.професії;

2. необхідні.

Головна задача школи - це турбота про інтелектуальний розвиток учнів, й виховання - це справа сім'ї. Формуванню сильних із моральної точки зору характерів служить правильне педагогічне керівництво, дисципліна і пов'язане з нею навчання. Питання професійного характеру {можливі цілі), на

його думку, не повинні входити у виховання. Але виховання повинно створити умови для найкращого виконання будь-якої професії - необхідно виховати активність людини і багатосторонній інтерес, що передбачає формування цілісного морального характеру, доброзичливості, права, справедливості, внутрішньої свободи і досконалості. Засобами розвитку багатостороннього інтересу є: виховуюче навчання, моральне виховання і управління дітьми.

У педагогічній концепції Гербатрта ключовим поняттям є поняття «виховуючого навчання». В тісному поєднанні навчання з дисципліною, поєднання знань із розвитком почуттів і волі учнів — суть виховуючого навчання. Ввівши це поняття, Гербарт хотів підкреслити, що виховання не можна відокремити від навчання, що воля і характер розвиваються одночасно з розумом. «Виховуюче навчання» спрямоване на формування багатостороннього інтересу. Гербарт обґрунтував сутнісні характеристики інтересу і його дидактичні функції. Розвиток інтересів він розглядав як педагогічну мету. За змістом він поділив їх на дві групи. Перша група - інтереси спрямовані на зовнішню природу, до пізнання якої приходять дослідним шляхом (емпіричний, абстрактний, естетичний). Другу групу складають інтереси, орієнтовані на участь і емоційне відношення до людини як соціальної істоти (симпатичний, соціальний, релігійний). Кожен з інтересів слугує опорою для розвитку наступного.

Із метою розвитку багатостороннього інтересу у процесі навчання Гербарт виділяє декілька послідовних ступенів навчання:

ясність — при вивченні нового матеріалу формується початкова степінь інтересу - враження; асоціація - сприйняті елементи знання приводяться у відповідність із тими знаннями, що уже є; система - усвідомлення, осмислення раніше вивченого, приведення набутих знань у систему; метод - застосування набутих знань.

Значне місце у своїй системі Гербарт приділяє і формам навчання, виділивши наступні: описове - опис вчителем явища чи предмету з застосуванням наочності; аналітичне - виділення з вивченого окремих частин, ознак, а також знаходження спільного; синтетичне - усвідомлене складання цілого з окремих елементів.

Гербарт вважав, що багатосторонній інтерес створює перспективу для всестороннього розвитку особистості.

До проблеми «виховуючого навчання» приєднується проблема морального виховання. Гербарт розглядає її як проблему формування морального характеру. Характер визначається волею людини, воля - це реалізовані 6 дії бажання. Він виділяє чотири ступені морального виховання: «пам'ять волі» - формування твердого характеру по відношенню до зовнішніх умов; «вибір» - осмислення особистістю позитивних і негативних сторін предмета домагань, врахувань умов, необхідних для його досягнення/ «принцип» - розвиток самосвідомості, формування принципів та мотивів поведінки; «боротьба» - формування моральної свідомості.

Моральне виховання, на переконання Гербарта, повинно вести до свободи і доброчинності.

Проблема формування волі дитини у педагогічній концепції Гербарта тісно пов'язана з проблемою керування дітьми. Перш ніж у дитини формується воля, вважав Гербарт, у неї з'являється «дика жвавість», яка заставляє дитину порушувати усталені норми поведінки. Цю дикість необхідно придушити. Підкорення досягається силою, і ця сила повинна бути досить міцною і виявлятися досить часто, щоб досягти цілковитого успіху. Керування має на меті забезпечити умови для найкращого виховання. Тут можна використовувати погрозу, наказ, заборону, нагляд, авторитет, та любов. Існує і ряд спеціальних заходів: позбавлення їжі і свободи. Фізичні покарання потрібно використовувати обережно і обмежено. Основне у керуванні дитиною - систематичність режиму і вміння поводження з нею. Керування покликано забезпечити сьогоденне життя дитини і умови її навчання, а навчання і виховання має забезпечити майбутнє.

Система Гербарта - класичний приклад авторитарної педагогіки, де вчитель виступає суб'єктом, а учень - об'єктом виховання і навчання, де детально розроблена система засобів керування дитиною, де в основі лежить не фізичний біль, а страх перед нею, де урок жорстко регламентований і особливе значення надається виховуючому навчанню. Така система виховання у своїх сутнісних рисах відповідала характеру індустріального суспільства, що сформувалось на Заході у XIX столітті, тому вона мала надзвичайно сильний вплив на практику масової світи. Послідовники і учні Гербарта (Т.Ціллер, Ф.Стой, Л.Штрюмпель, В. Рейн, Ф. Дерпфельд, О.Вільман) створили цілу школу гербартіанців і неогербартіанців. Вони модернізували його теорію, намагаючись позбавити її односторонності і формалізму. Рейн дав гербартівським ступеням інші назви, чіткіше визначив їх зміст і збільшив їх число до п'яти. Схема навчання включала підготовку нового матеріалу, його виклад, поєднання з раніше засвоєними знаннями, узагальнення і застосування. Від вчителів уже не вимагалось педантичного дотримання формальних ступенів, що давало можливість перебороти методичну рутину і консерватизм, підвищувало самостійність і критичність мислення учнів. Це призвело до виділення дидактики в окрему галузь педагогічного знання, що було пов'язано з діяльністю послідовника Гербарта, німецького вченого Отто Вільмана (1839-1920).

У кінці XIX - поч. XX ст. масова школа на Заході в цілому стала гербартіанською. Гербартіанство, розвиваючись і враховуючи нові досягнення педагогіки і суспільних потреб, створило закінчену модель «школи навчання», яка отримала масове розповсюдження на зламі століть. «Школа навчання» ґрунтувалась на детальній організації навчального процесу, вербальних методах навчання, намагаючись розвивати інтелект засобами книжного знання. її педагогічна тріада включала в себе дисципліну, класичну освіту і прагматичну орієнтацію.» Останній елемент відкривав великі можливості для варіативності компонентів природничо-наукового і новогуманітарного знання по відношенню до класичного спадку. Притаманне

«школі навчання» намагання шукати рішення всіх проблем розвитку людини через призму її навчання (виховуюче навчання), сприяючи детальній розробці теорії і методики освіти, призвело до виділення дидактики в окрему галузь педагогічних знань.

«Школа навчання», що базувалась на принципах авторитарної педагогіки, розглядала дитину як об'єкт, що вимагав виховного впливу. Ця школа мала високий рівень методичного забезпечення, створила умови для успішної роботи масової школи і була здатна вирішувати різноманітні завдання, що ставила на порядок денний індустріальна епоха. їй повною мірою був притаманний раціоналізм, властивий і західній культурі, і педагогічним традиціям.