Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні

Матеріально-фінансова основа– це матеріально-фінансові ресурси (природні ресурси, рухоме і нерухоме майно, фінансово-бюджетні кошти), що мають у розпорядженні органи публічної влади для здійснення своїх функцій та повноважень.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єкти права виключної власності українського народу, оскільки мають загальнонаціональне значення. Народ як єдине джерело державної влади в республіці має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового статусу природних об’єктів, їх використання та охорони. Український народ реалізує право власності на зазначені об’єкти через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, а також через місцеві ради. Таким чином, природні ресурси загальнодержавного значення становлять матеріальну основу діяльності зазначених представницьких органів влади. Якщо ж природні ресурси мають місцеве значення, то вони належать громадянам відповідних адміністративно-територіальних одиниць (тобто їх власником є територіальна громада), а розпоряджаються ними місцеві ради.

Матеріально-фінансову основу органів державної влади складають об’єкти державної власності, а також майно, що перебуває в комунальній власності й передане для керування органам державної влади. Об’єктами права загальнодержавної власності визнають:

– землю;

– майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та створюваних нею державних органів;

– майно Збройних сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

– оборонні об’єкти;

– єдину енергетичну систему;

– системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення;

– кошти Державного бюджету України;

– Національний банк України, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди;

– майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

– майно державних підприємств;

– об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

– інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Суб’єкт права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб’єкти права державної власності на землю – Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності України) і Верховна Рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради (на землі в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць України за винятком земель загальнодержавної власності).

Повноваження з керування майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюють на господарські товариства, державним майном, яке не ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, цілісними майновими комплексами, переданими в оренду, здійснює Фонд державного майна. При цьому акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, Фонд державного майна керує шляхом призначення представників для участі в загальних зборах акціонерів (учасників) товариств.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють повноваження з керування державним майном підприємств, що належать до сфери їх відання. У керуванні місцевих державних адміністраційперебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Для забезпечення діяльності органів державної влади, їх структурних підрозділів за ними на підставі праві оперативного керування закріплюють майно, що є державною власністю: будівлі, споруди, приміщення, автомобілі, меблі, інше обладнання й устаткування, телефони, оргтехніку тощо. Однак із метою економії коштів державного бюджету, максимального скорочення бюджетних витрат на будівництво та утримання відповідних об’єктів, посилення боротьби з надмірностями в користуванні державним майном Президентом України і Кабінетом Міністрів України передбачено низку організаційно-правових заходів. Так, утворення, реорганізацію та ліквідацію органів державної влади фінансують у межах коштів, передбачених на утримання органів державної влади законом України про Державний бюджет України на відповідний рік або (у разі недостатності такого фінансування) після внесення відповідних змін до такого закону.

Органам державної влади заборонено створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за виконання функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, у будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету України. Тому фінансову основу діяльності органів державної владискладають кошти Державного бюджету, що затверджує Верховна Рада України щорічно на період із 1 січня по 31 грудня. Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня щорічно подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України разом із звітом про виконання Державного бюджету поточного року. Порядок складання, розгляду, прийняття і виконання Державного бюджету України, а також внесення змін до закону про Державний бюджет України визначає Бюджетний кодекс України.

Доходи будь-якого бюджету класифікують за чотирма розділами:

– податкові надходження – загальнодержавні та місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

– неподаткові надходження – доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу, надходження від штрафів і фінансових санкцій, інші неподаткові надходження;

– доходи від операцій з капіталом;

– трансферти – кошти, отримані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній і безповоротній основі.

Основне джерело надходжень до Державного бюджету України є загальнодержавні податки і збори, під якими слід розуміти обов’язкові внески до Державного бюджету України або державного цільового фонду, які платники здійснюють у порядку і на умовах, визначених законами України про оподаткування. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлює Верховна Рада України, їх справляють на всій території держави. Порядок їх зарахування до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначає закон про Державний бюджет України на поточний рік.

До загальнодержавних належать такі податки і збори:

– податок на додану вартість;

– акцизний збір;

– податок на прибуток підприємств;

– податок на доходи фізичних осіб;

– мито;

– державне мито;

– податок на нерухоме майно (нерухомість);

– плата (податок) за землю;

– рентні платежі;

– податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

– податок на промисел;

– єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

– фіксований сільськогосподарський податок;

– збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

– збір за спеціальне використання природних ресурсів;

– збір за забруднення навколишнього природного середовища;

– збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

– збір на обов’язкове соціальне страхування;

– збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збір до Державного інноваційного фонду;

– плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

– збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

– єдиний збір, який справляють у пунктах пропуску через Державний кордон України;

– збір за використання радіочастотного ресурсу України.

До видатків з Державного бюджету України відносять такі:

– на державне управління (законодавчу та виконавчу владу, Президента України);

– судову владу;

– міжнародну діяльність;

– фундаментальні та прикладні дослідження, а також сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;

– національну оборону;

– правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

– освіту;

– охорону здоров’я;

– соціальний захист і соціальне забезпечення;

– культуру і мистецтво;

– державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

– фізичну культуру і спорт;

– державні програми підтримки регіонального розвитку і пріоритетних галузей економіки;

– програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;

– державні програми розвитку транспорту, шляхового господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;

– державні інвестиційні проекти;

– державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій і наслідків стихійних лих;

– утворення і поповнення державних запасів і резервів;

– обслуговування державного боргу;

– інші програми, що мають виключно державне значення.

Для реалізації програм і заходів, які проводять за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надають розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи та організації в особі їх керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань і здійснення видатків бюджету. За обсягом наданих прав розпорядників поділяють на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників коштів бюджету нижчого рівня.

Головний розпорядник коштів бюджету – це розпорядник, який визначає цільове призначення коштів відповідного бюджету та має право витрачати кошти бюджету на утримання апарату установи, яку він очолює, і на централізовані заходи, здійснювані безпосередньо цією установою, розподіляти надані йому кошти бюджету між розпорядниками коштів бюджету нижчого рівня, а також затверджувати їх кошториси і плани асигнувань.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня – це розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику, розпоряднику вищого рівня або який має право самостійно розпоряджатися наявними коштами. Розпорядників нижчого рівня поділяють на розпорядників другого та третього ступеня.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

– розробляє план своєї діяльності згідно з завданнями і функціями, визначеними нормативно-правовими актами, з огляду на необхідність одержання конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

– розробляє на основі плану діяльності проект кошторису і бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України або місцевому фінансовому органу;

– отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в законі про Державний бюджет України або за рішенням про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує керування бюджетними асигнуваннями;

– затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством;

– здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками нижчого рівня і одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

– отримує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня й одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними цих коштів.

Розпорядники нижчого рівня:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному головному розпоряднику;

– одержують від головного розпорядника відомості про обсяги асигнувань, у встановленому порядку складають кошторис установи (організації), подають його на затвердження головному розпоряднику і повідомляють про це місцевий орган Державного казначейства;

– провадять видатки шляхом оплати рахунків через органи Державного казначейства;

– подають звіт про використання коштів головному розпоряднику та органу Державного казначейства;

– вирішують із головним розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Одержувачами бюджетних коштівєпідприємства і госпрозрахункові організації, громадські організації та інші установи, що не мають статусу бюджетних установ чи організацій, які отримують кошти з державного бюджету як державну фінансову допомогу або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через головних розпорядників.

Одержувачі:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному розпоряднику;

– отримують від розпорядника відомості про обсяги асигнувань;

– подають звіт про використання коштів розпоряднику;

– вирішують із розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Бюджетним установам кошти можуть виділятися тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань.

Кошторис бюджетної установи (організації) є основний плановий документ, який підтверджує її повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею її функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Кошторис має два складники: 1) загальний фонд, який містить надходження із загального фонду бюджету та розподіл за повною економічною класифікацією видатків на виконання бюджетною установою (організацією) її основних функцій; 2) спеціальний фонд, який містить надходження зі спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних із виконанням установою її основних функцій. Форму кошторису затверджує Міністерство фінансів України.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи окремих установ затверджують:

1) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади – керівники відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням із Міністерством фінансів України;

2) обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, центральних органів керування державними цільовими фондами, президій державних академій наук, Лікувально-оздоровчого об’єднання при Кабінеті Міністрів України, а також установ і закладів, яким безпосередньо встановлені призначення в державному бюджеті, – Міністерство фінансів України, якщо інше не передбачено законодавством;

3) міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій – Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації після попередньої експертизи в Міністерстві фінансів Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському фінансових управліннях;

4) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій – районні державні адміністрації після попередньої експертизи в районних фінансових відділах.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджують керівники цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи інших установ затверджує керівник відповідної вищестоящої установи. Одночасно з кошторисом на затвердження подають план асигнувань і штатний розпис установи, у тому числі її структурних підрозділів, які функціонують за рахунок власних надходжень.

Матеріально-фінансова основа органів влади Автономної Республіки Кримє майно, що належить Автономній Республіці Крим (АРК), а також кошти бюджету АРК.

Верховна Рада АРК визначає порядок керування майном, що належить Автономній Республіці Крим, майном, що перебуває на балансі Верховної Ради АРК, а також перелік майна автономії, що не підлягає приватизації. Керує майном автономії в порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів АРК.

Фінансова самостійність АРК гарантована законами України за дохідною частиною бюджету АРК на стабільній основі загальнодержавних податків і зборів, які зараховують у повному обсязі до бюджету АРК і є достатні для здійснення повноважень АРК та забезпечення рівня життя громадян і населення в цілому не нижче соціальних стандартів і потреб, визначених законами України. Міжбюджетні відносини державного бюджету України і бюджету Автономної Республіки Крим, що регулюють розподіл і перерозподіл бюджетних коштів для збалансування бюджету автономної республіки на рівні, необхідному для забезпечення і здійснення повноважень АРК, а також рівня життя населення не нижче соціальних стандартів і потреб, визначають відповідно до законів України.

Затвердження бюджету АРК і внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також встановлення податків і пільг щодо оподаткування згідно з законами України належить до повноважень Верховної Ради АРК.

До видатків з бюджету Автономної Республіки Крим належать такі:

– на державне управління – представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим, обласні ради;

– правоохоронну діяльність – підрозділи дорожньо-патрульної служби і дорожнього нагляду та республіканське АРК управління; приймачі-розподільники для неповнолітніх, спеціальні приймачі-розподільники; професійно-пожежну охорону; адресно-довідкове бюро;

– освіту – загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, санаторні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати тощо, професійно-технічну, післядипломну та позашкільну освіту, інші заклади та заходи в галузі освіти, освітні програми республіканського значення;

– охорону здоров’я – лікарні республіканського значення, спеціалізовані лікарні, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, санаторії для хворих на туберкульоз, медико-санаторні експертні комісії тощо;

– соціальний захист і соціальне забезпечення – державні програми соціального захисту та соціального забезпечення, республіканські програми і заходи для дітей, молоді, жінок, сім’ї;

– культуру і мистецтво – республіканські бібліотеки, музеї, виставки, філармонії, театри, палаци культури республіканського значення, програми підтримки кінематографії тощо;

– програми підтримки республіканських редакцій телерадіомовлення та друкованих періодичних видань;

– фізичну культуру і спорт – державні програми з розвитку фізкультури і спорту, інвалідного спорту і реабілітації тощо;

– реставрацію та охорону пам’яток архітектури республіканського значення;

– обслуговування боргу бюджету АРК;

– програми природоохоронних заходів республіканського значення.

Матеріально-фінансова основа органів місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є об’єкти комунальної власності. До складу комунальної власності входять рухоме і нерухоме майно, доходи місцевого бюджету і комунальні позабюджетні (у тому числі валютні) кошти, земля та інші природні ресурси, що перебувають у комунальній власності, комунальні підприємства, організації або частка в майні підприємств, комунальні банки, страхові товариства, пенсійні фонди, комунальний житловий фонд і нежитлові приміщення, комунальні заклади освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Крім того, матеріальну основу місцевого самоврядування складає майно, що перебуває в державній власності й передане для керування органам місцевого самоврядування.

Комунальна власність – це майно, яке належить на праві власності територіальним громадам і яким ці громади керують і розпоряджаються безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Питання щодо керування майном і коштами районних у місті громад вирішують місцеві референдуми таких громад. Якщо рішення не прийняте або міська рада не прийняла рішення про створення районних у місті рад, то майном керує міська рада.

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд й у своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна та майнових прав територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на основі права спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для реалізації спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ і організацій і створювати для цього відповідні органи і служби. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст керують об’єктами їх спільної власності, що задовольняють спільні потреби цих громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності в постійне або тимчасове користування юридичним і фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їх відчуження, визначати в угодах і договорах умови використання та фінансування об’єктів, які приватизують і передають у користування й оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальної власності визначає відповідна рада. Доходи від відчуження об’єктів права комунальної власності зараховують до відповідних місцевих бюджетів і спрямовують на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Однак майнові операції, які здійснюють органи місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічні основи місцевого самоврядування, зменшувати обсяг і погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищає закон на рівних умовах із правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради мають право:

1) вносити пропозиції щодо передачі або продажу в комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають велике значення для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) купувати в пріоритетному порядку в комунальну власність приміщення, споруди, інші об’єкти, розташовані на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Майно, що перебуває в державній власності, може бути передане в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст безоплатно або шляхом обміну. Об’єктами передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі – підприємства);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських товариств;

– житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному керуванні державних підприємств, установ, організацій або не ввійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об’єктами передачі з державної в комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, передбачену ч. 1–2 ст. 4 Закону України «Про підприємництво» (діяльність із виготовлення і реалізації наркотичних засобів, зброї та вибухових речовин, цінних паперів і грошових знаків, проведення ломбардних операцій та інша діяльність, що підлягає ліцензуванню), а також казенні підприємства.

Ініціатива щодо передачі об’єктів права державної власності в комунальну власність може виходити від органів, уповноважених керувати державним майном, а також самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно, місцевих органів виконавчої влади.

Фінансові кошти територіальної громади – це сукупність коштів, що включає:

– кошти місцевого бюджету;

– позабюджетні кошти;

– кошти підприємств комунальної власності;

– кошти, мобілізовані на фінансовому ринку.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові та неподаткові (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), доходи за рахунок кредитів і позик, а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

Кошти, мобілізовані на фінансовому ринку.Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, одержувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів із їх погашенням до кінця бюджетного року, а також кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, бути гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, одержувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до дохідної частини відповідного місцевого бюджету.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) –це план створення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. До прийняття законів, які визначатимуть порядок формування місцевих бюджетів відповідно до Конституції України і Закону «Про місцеве самоврядування», місцеві бюджети формують у порядку, встановленому законами про бюджетну та податкову системи.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Законом «Про місцеве самоврядування» та Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантують їх власні та закріплені за ними на стабільній основі законом загальнодержавні доходи, а також право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів недопустиме за винятком випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування» та іншими законами. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Місцевий бюджет поділяють:

– на поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які створюють і використовують для покриття поточних видатків;

– бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які створюють і використовують для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, одержаних від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів складені з власних джерел, а також закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяють доходи, потрібні для виконання власних повноважень органів місцевого самоврядування, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих їм законом повноважень органів виконавчої влади.

Держава фінансує в повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку визначають у законі про державний бюджет України.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів, у межах яких указані органи виконують такі рішення. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсує держава.

Як уже було зазначено, доходи місцевих бюджетів складають власні прибутки, а також державні дотації та субвенції. До власних прибутків належать місцеві податки і збори, комунальна власність, а також частина загальнодержавних податків (одержаних за нормативами відповідно до законів про податки або цілком). Так, згідно зі ст. 37 Закону «Про Державний бюджет України на 2010 рік» до доходів загального фонду бюджетів областей, міст Києва і Севастополя у 2010 р. належали прибутковий податок із громадян, платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, плата за землю, податок на промисел, плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить відповідним бюджетам, плата за оренду цілісних майнових комплексів, що перебувають у власності відповідної ради та ін.

Місцеві податки і збори встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до закону, їх повністю зараховують до відповідних місцевих бюджетів. Крім того, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування. Самооподаткування – форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори». Водночас вони в межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників і надавати відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів.

Місцеві податки і збори перераховують до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, визначеному місцевими радами, які ці податки встановлюють. Стягнення не внесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюють згідно з чинним законодавством.

Видатки, які здійснюють органи місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове призначення визначають місцеві бюджети цих громад; видатки, пов’язані з проведенням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, – відповідні районні та обласні бюджети.

У видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачають видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Останні спрямовують на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних із розширеним відтворенням.

Видатки місцевих бюджетів поділяють на дві частини: 1) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування; 2) видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Певними відмінностями відзначаються обласні та районні бюджети, що являють собою плани створення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного (чи обласного) значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Районні й обласні бюджети формують: а) з коштів Державного бюджету для їх розподілу між територіальними громадами сіл, селищ, міст для здійснення бюджетного вирівнювання, виконання місцевих програм; б) коштів, одержаних на добровільних засадах із місцевих бюджетів сільських, селищних, міських рад для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм; в) коштів Державного бюджету на утримання апарату рад місцевого самоврядування.

Складають і виконують районні й обласні бюджети відповідні державні адміністрації згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Бюджетним кодексом України.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з нього до Державного бюджету частину надлишку в порядку, установленому законом про державний бюджет.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначають на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з огляду на рівень мінімальних соціальних потреб, установлений законом. Мінімальний рівень соціальних потреб – це гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Однак на сьогодні ще немає законів, які б відповідно до Конституції України визначали порядок формування мінімальних бюджетів і нормативи бюджетної забезпеченості, рівень мінімальних соціальних потреб, мінімальний розмір місцевого бюджету.

З метою забезпечення мінімального рівня соціальних потреб і збалансування рівня соціально-економічного розвитку регіонів держава вдається до бюджетних трансфертів– дотацій і субвенцій на користь відповідних місцевих бюджетів.

Дотація – це грошова сума, яку виділяє держава, якщо закріплених коштів недостатньо для формування мінімального бюджету місцевого самоврядування; її виділяють на безоплатній основі, вона не має цільового призначення. Субвенцією називають грошову суму, яку виділяють на певний період на конкретні програми для вирівнювання соціально-економічного розвитку території.

Кошти Державного бюджету, передані у вигляді дотацій і субвенцій, обласні ради розподіляють між районними бюджетами та бюджетами міст обласного значення в розмірах, необхідних для формування дохідних частин місцевих бюджетів не нижче мінімальних розмірів, визначених законом, а також використовують для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Розрахунки міжбюджетних трансфертів і визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, бюджетів районів здійснюють згідно з порядком, установленим Кабінетом Міністрів України та погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.

Органи місцевого самоврядування, на відміну від органів державної влади, можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти.Позабюджетні кошти перебувають на спеціальних рахунках у банках, порядок їх формування визначають спеціальні положення, затверджені радою. Вони формуються за рахунок: а) добровільних внесків і пожертвувань фізичних і юридичних осіб; б) прибутків від місцевих позик, лотерей, реалізації конфіскованого майна тощо; в) штрафів за адміністративні правопорушення, підвідомчі адміністративним комісіям виконкомів.